Марія Мамич: «Хочу, щоб мої діти самі обрали життя у селі»

Свою Яблунівку Марія Мамич (Жук) дуже любить. Переживає за долю села і мріє, щоб її діти, Іван і Анастасія, залишились тут жити, коли виростуть. Але щоб самі це вибрали, не з примусу. Марія Вікторівна — активістка, волонтерка, дочка і мама волонтерів, депутатка Яблунівської сільської ради восьмого скликання. Словом, особистість цікава і багатогранна. Про таких кажуть: «Знахідка для журналіста».

КОРЕНІ

Народилась Марія не у Яблунівці, а у Новій Каховці на Херсонщині. Тоді, у 1986 році це було мальовниче місто на березі Дніпра, яке потопало у зелені парків. Нині окупанти зробили з міста пекло. У Яблунівці проживає з трирічного віку. Її батько — корінний яблунівець, а пращури з її козацького роду, за словами Марії, були серед засновників села. З тих пір Жуків і Жученків у Яблунівці жило і живе багато. А на городі навпроти батьківського будинку, у якому жінка живе з батьками і дітьми, росте родова яблуня. Їй, запевняє Віктор Олексійович, більше 100 років. Посаджена, каже, його прапрадідами. І досі по два-три яблучка дає щоліта. Невеличких, але, за словами Марії, дуже смачних. Верхні гілки у дерева засохли, але їх не відпилюють, бо бояться, що дерево захворіє. А стовбур у яблуні такий товстий, що і дорослій людині не охопити.

Міцно вросла своїми коренями у родючу яблунівську землю. Так само, як і рід Жуків. Мама волонтерки Людмила Іванівна родом з Херсона. З Віктором Олексійовичем вони познайомились у Мурманську, де яблунівець служив, а херсонка працювала на заробітках. Там народився старший брат Марії Олексій. А через чотири роки — і вона. На той момент родина вже переїхала на Херсонщину. У Новій Каховці Віктор Жук служив у міліції, але недовго, бо служба не подобалась. Тому обіцяну квартиру там сім’я так і не отримала. Натомість почали будувати свій дім в Антонівці, поряд з тепер відомим на весь світ мостом. На той момент Антонівка, яка по суті є передмістям Херсона, була прихистком для кримінальних елементів. На вулицях ходило багато наркозалежних і хворих на туберкульоз.

Тому той будинок так і не добудували, а, зібравши всі речі у контейнер, переїхали в Яблунівку. Спочатку жили на дворищі батькової мами Галини Федорівни. Там, де росте вищезгадана яблуня. Згодом почали будувати напроти у дворищі хрещеної Віктора Олексійовича свій будинок.

«Тут були абсолютні хащі, чагарники, — згадує Марія. — Терен ріс, а у сусідніх покинутих глиняних хатах жили лисиці. Батьки все то розчищали. І так все їх життя минуло — все своїми руками, своїми жилами. Згодом і я долучилась до розчищання хащ. А ще ми періодично загортали яр, бо наша місцевість дуже посічена ними. Колись тут були річки, на яких ще за козацтва плавали човнами. У нас і карти є тих часів, тому знаємо, як з ландшафтом сперечатись, як підлаштовувати його під себе». Свої козацькі корені Жуки дуже шанують. Колись, згадує Марія, її брата просто на вулиці намагались навернути у свою віру представники однієї з протестантських релігійних громад. Олексій якраз машину ремонтував. Виліз з-під тієї машини, перехрестився і мовив: «Мої пращури йшли на кіл за віру. А ви хочете, аби я її змінив?!».



ВИБІР

Після закінчення Яблунівської середньої школи Марія отримала дві вищі освіти у Київському політехнічному інституті імені Ігоря Сікорського. Має дипломи менеджера зовнішньо-економічної діяльності і педагога вищої школи. У тому ж інституті працювала. Потім мала іншу роботу у Києві. Зокрема, була директором філії міжнародної компанії, яка займалась космецевтивтичними засобами (лікувальною косметикою), що сповільнює процеси старіння. Клієнти у фірми, каже, були дуже гарні. «З Ніною Матвієнко працювала особисто, — згадує. — Дуже хороша жінка, царство їй небесне, була, дуже порядна».

Часто їздила у Європу. Була і у росії. У Челябінськ, наприклад, потрапила на третій день після падіння там метеориту. Через часті поїздки не мала часу на особисте життя. Зрештою, з невеликим стартовим капіталом повернулась у рідне село. Хоча батьки, згадує, відмовляли. Та і сама не розуміла, які матиме тут перспективи. Думала, що доведеться шукати віддалену роботу. При тому хотілось мати щось своє, аби впливати на розвиток Яблунівки. «На жаль, село нині регресує, — переймається. — А я дуже хочу, щоб був прогрес. Щоб у моїх дітей був вибір. Хочу, щоб вони самі обрали життя у селі. Не тому, що немає виходу. Чи як зараз, коли людей змушують їхати у село, бо замерзнуть чи пропадуть з голоду у місті. Хочу, щоб вибрали його з власної ініціативи, бо люблять його».

СІМ’Я

Дмитро Мамич зараз на фронті. Марія чекає чоловіка в Яблунівці, його мама — у Прилуках, де у школі № 2 викладає математику. Дмитра Марія знає давно. Ще з тих пір, коли він прийшов влаштовуватись на роботу у маркет будівельних товарів, де вона працювала у відділі кадрів. Тоді йому не підійшла зарплатня і чоловік поїхав працювати у Польщу. Знайшов там хорошу роботу, але щойно почалось повномасштабне вторгнення, повернувся і пішов добровольцем на фронт. «Йому насипали жменю патронів і дали десять днів, щоб їх відстріляти, — згадує Марія. — Так він і пішов. Має і поранення, і безліч контузій, і заміну суглобів, але фронт не полишає».

Сину Марії Івану — 10 років. Він також волонтер, і цим дуже пишається. Доньці Насті — 6, вона вчиться у першому класі і також, за словами мами, вже розуміє, що таке волонтерство. З трирічного віку постійно крутить окопні свічки, а ще намалювала на фронт більше 400 малюнків. Мама Марії Людмила Іванівна в’яже для наших захисників шкарпетки. Також більше 400 пар зв’язала, до кожної кладуть малюнок Насті.



ВОЛОНТЕРСТВО

Починалось воно, як каже Марія, з часткових акцій. У згаданому маркеті її колегою був «кіборг», який працював вантажником. Інститутські знання психології дозволили їй його підтримувати. Після того до неї почали звертатись за психологічною допомогою рідні ветеранів АТО. «Хоча я не вважала, що це — волонтерство, — зізнається. — Ми навіть такого слова не вживали. До мене йшли подружки, у яких з фронту повертались брати і чоловіки. Було, що хлопці і самі телефонували. Казали, що треба зустрітись. Я відразу ставила турку на вогонь, і потім за кавою з ними говорили. Після того бачила, що люди починають соціалізуватись, стають спокійнішими. Ті, що не спали ночами, починають спати».

Мама волонтерки тоді вже працювала у дитячому садку, і директорка через неї попросила Марію Вікторівну, аби на якийсь період замінила виховательку. Вона погодилась, бо Іван був маленьким, і у садочку поряд з мамою легше адаптувався. З пів ставки вона допрацювалась до півтори. Серед батьків і працівників також були ветерани, які потребували її допомоги. Допомагала і фронту, відправляючи бійцям посилки. Дітей було багато, згадує, працювали дві групи. Але після бебі-буму почавсь демографічний спад. «І ось вже Дубовий Гай нашої громади не набере у цьому році клас, — розповідає жінка. — За минулий рік у громаді народилось всього семеро дітей, а людей померло на сорок більше. А у дитсадку тоді залишили лише одну групу, а згодом і мене скоротили. Якраз почалось повномасштабне вторгнення».

Оскільки одне крило у дитсадку спорожніло, Марія попросила його у адміністрації для волонтерської роботи. Яблунівці тоді відчували війну фізично. Через військові дії у Новому і Старому Бикові, Новій і Старій Басані трусилась земля, а у хатах потріскались і порозходились стіни. Тоді яблунівці робили «коктейлі Молотова», варили і розвозили по блокпостах їжу. А коли у вільному крилі дозволили волонтерити і Марія дізналась про потребу у маскувальних сітках, почали їх плести і робити перші окопні свічки. Матеріалу для сіток не було, тож жінка телефонувала знайомим рибалкам і кого просила, а у кого і вимагала їх снасті. «Якби ви бачили, як вони мені віддавали ці сітки, — згадує. — Руки трусяться. Плачуть. Називали мене вандалом. Витрушували ми з мішків ті сітки, а у них сухі очерет і ряска. Ми їх витягували, різали білі дитячі колготки на стрічки і намотували. З дому віддали на фронт всі зайві матраци, ковдри і подушки, лише по одній кожному залишили. Лікарі з Прилук привозили килими, аби хлопцям облагородити бліндажі».

Дуже важливо, зазначає волонтерка, що працювали за схемою прямої відправки. Наприклад, хлопцям потрібні були 20-літрові каністри. Вона знайшла такі у аграрія, дала йому адресу підрозділу, і він сам ті каністри відправив. Збирали кошти на тепловізори. Перший купували Петровичу — ветерану, який працював у дитсадку. Чоловіку тоді ще не було 60 років, то він пішов на фронт знову. Другий купили Миколі Пилипченку — депутату і воїну з Ковтунівки. Допомагали і Ігорю Федосову — бійцю з Дубового Гаю, якого недавно поховали. Його рідні, яких Марія називає мужніми людьми, також їй допомагали у роботі. Згодом адміністрація вирішила, що плести сітки у дитсадку не можна, і волонтерів виселили.

Спочатку Марія працювала вдома, а згодом дізналась, що у Яблунівському центрі культури та дозвілля створили волонтерський хаб. Запропонувала себе туди на роботу. Її чоловіку якраз потрібна була сітка, аби накрити машину. Її плели вже у ЦКД. Віктор Олексійович зробив каркас для основи — і робота пішла. А Марію взяли ще і на посаду фахівця з гурткової роботи. На тих сітках вона пошкодила плече, і жінка вже не змогла туди ходити, хоча хаб працює і досі. До роботи долучились люди від центру зайнятості. А ще там роблять хімічні грілки.



ДОБРОСЕРДЯ

Марія Вікторівна тим часом почала відганяти на фронт машини. Була навіть у Костянтинівці, коли там трималась лінія фронту. Назад поверталась поїздом. На ті машини, каже, гроші збирали копійками. «Навіть були пенсіонери, що приносили по 20 гривень, — згадує. — Діти і діди збирали і здавали металобрухт. Приносили і по 2 тисячі, і по 800 гривень. А ще, пам’ятаю, у другу воєнну зиму приблизно о восьмій вечора прийшла до мене дівчинка Аня Федорченко. І її, і батьків Катерину і Сашка я добре знала, бо вони брали у нас молоко. Зараз вони вже виїхали. А тоді ми якраз крутили у хаті свічки, коли Аня мене погукала. «Тьотю Машо, я до Вас», — каже.

Дивлюсь, а там і мама її стоїть, і сестра, і брат. Кажу: «Аню, де твоє волосся?», бо у неї до того довга коса була. А вона відповідає: «Обрізала і принесла Вам гроші на свічки». Тоді якраз на парафін не вистачало». Щемливо і від розповіді Марії про дітей з Дубового Гаю, які віддавали на парафін свої скарбнички. Коли вона їхала у Прилуки, дітки вже чекали її на дорозі, аби віддати свої накопичення. А ще вони збирали і здавали скупникам горіхи і пір’я з подушок. А син волонтерки — ще і непрацюючі телефони. Інші гроші, як каже Марія Вікторівна, доводилось «видирати» у аграріїв.

Деяких лякала, деяким істерики влаштовувала. Після того і по 10, і по 20 тисяч для закриття зборів привозили. Допомагає сім’я Жуків і ВПО. Розкорчували город, аби ті, хто приїде, мали, де що садити. Тримали багато в’єтнамських свиней, Віктор Олексійович кожному переселенцю, який звертався за допомогою, давав по поросяті. А зараз тим, хто приїде, готові показати хати, у яких навіть без ремонту можна жити. У їхньому будинку висить прапор від прикордонників, яким вони допомагають, а Іван має наплічник з шевронами підрозділів, які отримали від яблунівців машини. Родина продовжує допомагати фронту. Опираючись на власні сили, не чекаючи підтримки від місцевої влади. Допомагають, бо так наказують їх добрі серця.

Джерело: «Прилуччина + Прилучаночка», Андрій Бейник, фото автора і архіву родини

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.