Юлія Теско: «Коли дитина сама знаходить мелодію - розумієш, що бандура стала частиною її душі»

Юлія Теско

У невеличкому класі Менської школи мистецтв — особлива атмосфера. На стінах — ноти й дитячі малюнки, у кутку — поліровані корпуси бандур, а в повітрі — тиша, що передує звуку. Тут народжується музика, яка вміє підтримати, заспокоїти й надихнути. Саме тут навчає грі на бандурі Юлія Теско — педагогиня, чиї учні виступають на шкільних святах, міській сцені та мистецьких конкурсах. Роблять це інколи наживо, інколи — дистанційно. Бо війна змушує берегти безпеку понад усе. Та попри всі виклики, музика звучить. Викладачка поділилася з "Нашим словом" — історією своєї любові до бандури, розповіла про особливості навчання дітей, про виклики війни та про те, як музика стає підтримкою і терапією у складні часи.

ПЕРШИЙ ДОТИК ДО СТРУНИ

— Пам'ятаєте свій перший дотик до бандури?
— Дуже добре пам'ятаю, — розповідає Юлія Теско. — Це було хвилювання і захоплення водночас. Найяскравіше ж запам'яталося, як я грала для мами. Вона щиро раділа кожному звуку. До того часу чула бандуру лише по телебаченню й казала, що жодне ралю чи екран не здатні передати ту магію, яку відчуваєш наживо.

За словами педагогині, бандура — це інструмент, що ніби розмовляє з людиною. Опанувати його непросто: потрібні терпіння, послідовність і внутрішня дисципліна. Проте наполегливість згодом щедро винагороджується.

Саме бажання передати це відчуття дітям і стало поштовхом до педагогічної роботи. Знайомство учнів із бандурою, каже викладачка, починається з цікавості: слухають інструмент, тримають його в руках, торкаються струн:
— Перший контакт — і одразу стається запал іскри. Ніколи мені не доводилося бачити, щоб перше знайомство з бандурою залишало дітей байдужими. Вони розглядають музичний інструмент, порівнюють його то з грушею, то з кораблем зі струнами. Я завжди розповідаю їм легенду про дівчину-Україну та її пісню як символ національної ідентичності. Вона нагадує, що бандура — це не просто інструмент, а душа народу, яка пережила заборони й утиски. Під час цієї розповіді демонструю різні прийоми гри і діти із захопленням повторюють рухи. На щастя, більшість закохуються в цей звук одразу.

ІНСТРУМЕНТ, ЩО ВИХОВУЄ ХАРАКТЕР

— Бандура так само, як і інші музичні інструменти, не дає швидкого результату. Вона потребує зосередженості, системності, внутрішньої дисципліни. Чи складно опанувати гру на бандурі?
— У цьому і є її виховна сила, — переконана викладачка. — Вона вчить уважності, послідовності, вмінню слухати себе й музику. Знайомство з інструментом може починатися ще у старшому дошкільному віці — із іграшковою бандурою, коли діти грають не за нотами, а за кольоровими наліпками-орієнтирами.

Повноцінне навчання найкраще розпочинати у 6-8 років, коли дитина сприймає музику як гру.

Водночас, за словами Юлії Теско, успішно розкривалися і учні, які розпочинали навчання у 10-12 років. Головне — бажання. Важливу роль відіграє і контакт між учителем та учнем: потрібно зацікавити дитину, дотюмоїти їй полюбити музику й інструмент. Значення мають і таланти, і відчуття ритму, і посидючість.

— Сучасним дітям, які звикли до гаджетів, іноді складніше зосереджуватися. Але коли вони бачать результат своєї праці, очі буквально загоряються: вони розуміють, що самі створюють музику.

Особливими, каже педагогиня, є всі її вихованці, проте найбільшу радість приносять моменти, коли дитина приходить на урок і каже:
— Я вдома сам дібрав цю мелодію. Тоді розумієш, що бандура справді стала частиною дитячої душі.

МУЗИКА ЯК ТЕРАПІЯ В ЧАС ВІЙНИ

— Сьогодні для мене бандура — це як ліки, своєрідний релакс, — каже пані Юлія. — Це наш генетичний код, який неможливо знищити. Музика стала голосом підтримки. Діти приходять різні — хтось усміхнений, хтось стомлений новинами. Варто торкнутися струни — і напруга відступає. Це вже не просто урок, а терапія для душі. Вимкнення електроенергії й безпекові обмеження змушують іноді проводити заняття дистанційно. Також буває, що я ходжу проводити заняття навіть додому до учнів. Це не зовсім зручно, але й не дає приводу відмовлятися від музики. Підготовка до онлайн-конкурсів — окрема історія: запис відео, кілька дублів, робота над емоцією, яка має «пробитися» через екран. Без живих оплесків, але з тією ж відповідальністю. І радість від перемоги не менша, ніж після виступу на сцені.

Найбільшою нагородою для педагога Юлія Теско називає не грамоти й дипломи:
— Найважливіше — коли бачу в очах дітей світло. Коли вони чекають наступного заняття. Коли батьки кажуть, що вдома звучить музика. Значить, зерно проростає.



СЦЕНА І СВІТЛО В ОЧАХ

— Діти відчувають, що їх чують. Це додає впевненості. Я хвилююся за них більше, ніж вони самі. Пам'ятаю перший великий виступ моїх вихованців — коли пролунали оплески, я зрозуміла: ми на правильному шляху. Кожен виступ — це перемога над власним страхом. Для дитини це момент визнання її праці, що формує впевненість у собі на все життя. Окремим викликом є дистанційні конкурси: потрібно записати ідеальний дубль, що вимагає величезної концентрації. Водночас ми повинні навчитися бути «режисерами» власного виступу.

БЕЗ СТЕРЕОТИПІВ

— Міф про те, що бандура — лише «жіночий» інструмент, зникає. Бандура не має гендеру — вона має характер. Сильний, ніжний, глибокий. Мене дуже тішить, що її обирають і хлопці. Хлопці бачать сучасних бандуристів-драйверів і розуміють, що це круто, потужно і мужньо. Коли юний музикант виходить на сцену з бандурою — це виглядає гарно й сучасно. Тим більше, що першими бандуристами, кобзарями були саме чоловіки. В той же час дівчата теж з радістю опановують бандуру, як самостійний інструмент, під який можна співати та грати улюблені пісні та твори.

Юлія Теско каже, що помітила, наскільки відрізняються сучасні діти від дітей попереднього покоління — вони нібито стали дорослішими, серйознішими: якщо раніше діти починали займатися у музичній школі, бо «мама привела», то тепер переважно вони записуються навчатись грі на бандурі самостійно, розуміючи, що грати саме на бандурі — це заявляти про те, що ти українець. Бандура стала предметом гордості. На жаль, війна робить дорослішими навіть найменших. Вони часто кажуть, що хочуть грати для військових, для підтримки людей. Це дуже зворушує.

— Те ж саме і з репертуаром, — зазначає викладачка. — Мої учні зараз менше хочуть грати академічні етюди і просять дати їм для вивчення сучасні обробки українських народних пісень, твори, що підтримують і надихають. Тому, щоб зацікавити дітей, щоб той чи інший твір для них був близький за характером, я роблю для них аранжування відомих творів, пишу пісні. Прагну того, щоб бандура звучала актуально, сучасно, але і не забуваю про надбання нашого українського народу.

Як і більшість українців, Юлія Теско сьогодні мріє про мир:
— Мрію про концерт нашої школи в мирному залі, де головним звуком буде музика, а не сирена. Мрію, щоб кожна дитина була щаслива, бо вона має змогу доторкнутись до величної магії музики. Найяскравіші спогади завжди ведуть на велику сцену та в особливу атмосферу закулісся. Адже саме там вирує справжній драйв та адреналін. Музика — це стихія, яку неможливо описати словами. Її можна лише відчувати серцем. Хочу, щоб діти могли виступати без тривог і страху. Щоб вони просто грали музику і думали лише про музику.

Наприкінці заняття в класі ще довго лунають тихі відгомони останніх акордів. Вони ніби нагадують: попри всі випробування, життя триває. Бо поки звучить бандура — звучить Україна. І разом із цими мелодіями у світ повертаються спокій, надія і віра.

Джерело: газета "Наше слово", Віталій Сергійко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.