Одна трьох дітей виховує. Сама дрова пиляє. І мужиків не шукає

— Треба працювати. Про дітей дбати, як би важко не було, — стомлено сідає 29-річна Оксана Олексій з села Пам’ятне на Борзнянщині. Вона вже позамітала, підчистила сніг, поприбирала приміщення на пероні. Хоча світловий день тільки почався. Працює на станції Крути. — В обідню перерву збігаю додому, їсти дітям приготую. Насті — 13, Богдані — 11, Миколі — 7. Попораюся і знову на роботу, на станцію.


Оксана Олексій

— Оксана б’ється, як риба об лід. Щоб її діти були вдягнені не гірше інших. Щоб у господарстві лад був. Не у всіх хатах, де є мужик, вода проведена. А вона провела. Не злоблива, не лінива. У нас на станції такі гарні квітники завдяки їй, — нахвалює молодицю 45-річний Андрій Будюк, електромонтер станції Крути.

Оксана — колишня дружина Сергія Олексія з села Прохори на Борзнянщині. Про нього і його цивільну дружину Надію Пономаренко ми писали 18 лютого. Обоє після розставання зі своїми колишніми перестали випивати. Зійшлися і вже півтора роки будують родину.

— Оксано, радієш за Сергія, що перестав пити?

— У нього своє життя, у мене своє. Не той Сергій, яким був. А був він добрим, кохав мене. Пам’ятаю, як почали зустрічатися. Я жила тоді у Пам’ятному з матір’ю і бабусею. Батька свого не знаю. З дитинства люблю і вмію ловити рибу. І на вудочку, і на спінінг. Отож, з подружкою подалися аж під Прохори на ставок. Мені тоді ще й 15 років не було. Там на лугу і познайомилися із Сергієм. Він телят фермівських пас. Звернув на мене увагу. Ми стали зустрічатися. А потім з’ясувалося, що я вагітна.

— І що, Сергій запропонував одружитися?

— Нічого.

— Але ж ти неповнолітня була.

— Ну так. Народила у 16, без одного місяця. Мене з пологового будинку забирала соціальна служба. Одразу відправили на Чернігів до «Центру матері і дитини». Там і підростала Настя.

— А твої мати і бабуся?

— Мама невдовзі померла від цирозу печінки, їй було 53 роки. Потім не стало і бабусі.

Я побула у центрі, там хороші умови. Потім за гроші, які отримала при народженні дитини, соцслужба допомогла мені купити хату у селі Полісся на Городнянщині. Будинок непоганий. Але у селі ні дитсадка, ні школи, ні мені роботи. З Сергієм ми іноді зідзвонювалися. А потім з подачі Серьожиної матері нас з донькою забрали у Прохори. Ми одружилися. Сергій записав на себе доньку. Свекруха купила нам у селі хату. Оформила її на мене. Будинок у Поліссі я продала. Наче все складалося добре. Ну не без того, що посваримося, але зразу й мирилися. У всіх же буває.

Мені ще і 18 років не минуло, як я народила другу доньку Богдану. Чоловік влаштувався працювати на ферму, корми худобі підвозив. Пішов вранці Сергій на роботу, а там — друзі, калим. Повертається напідпитку. Я не раз його просила: «Не пий». Та він не слухався. Напивався так, що йти не міг. Кілька разів його кіньми додому привозили.

— Ти жалілася свекрусі?

— Ні. Я хто? Невістка. Чужа людина. А то ж син, рідна кров.

Це вже згодом вона запрошувала додому медиків його відкапувати. Матір завжди спасала. Коли Сергій напивався, ставав сам не свій. Щоб бив мене сильно, то ні. Але, бувало, хапав і придушував. Боялася його не тільки я, а й діти. Як прийде п’яний, починає чіплятися не тільки до мене, а й до дітей: не так сіли, не так посміхнулися. Як психоне, кидав сокиру. Не по нам, просто так. Діти ховалися під ковдру. Коли засинав, я заспокоювала, вкладала спати.

— У Проходах говорили, що у тебе не такий порядок був у хаті, як нині у Наді.

— Іноді напідпитку Сергій не роззувався, у брудному взутті і заходив до хати. А слово скажи — скандал. Ще й каструлі поперевертає: не таке зварила, не так спекла. От і безлад. Він же у матері наїсться, а ми — то таке...

— Якщо Сергій такий поганий, навіщо було від нього народжувати ще й третю дитину?

— Це було моє рішення. Коли я говорила, що піду з дітьми від нього, скептично казав: «Та кому ти будеш треба з трьома дітьми?» «Кому я буду потрібна, тому і мої діти», — відказувала. Сварилися, мирилися. Я на розлучення подавала. Після цього додалися ще й ревнощі. Заводив: «Ти мене не любиш». Я старалася менше на очі йому потрапляти. Як тепло, брала дітей, і ми йшли гуляти в шкільний сад на качелі або в кінець городу. Якось одного разу дійшло до того, що побіг вішатися у сарай. Добре, що я побачила та покликала сусіда Толіка. Сусід зняв Сергія, тільки смуга на шиї лишилася. Ще б кілька секунд — і не спасли б. І діти то все бачили, і я. Після того у мене в душі все перевернулося. Не могла ніяк оговтатися.

Коли Сергій був тверезий, я залишила на нього дітей і пішла. Важко, пояснити чому. Потім свекруха забрала дітей. Я чотири дні бродила по селу. Не хотілося нікого ні бачили, ні чути. Згодом повернулася.

— Правда, що ти Сергія вдарила ножем?

— Було. Поцілила в груди і в руку.

— Він не заявив у поліцію?

— Тоді я з ним не їздила ні до медиків, нікуди. Поліції, чи кому він там сказав, що напоровся на гвіздок.

— Ви прожили разом майже десять років, що стало останньою краплею?

— Діти не витримали. Сказали: «Мамо, ми не хочемо так жити».

Восени 2018 року, коли чоловіка не було вдома, я замовила машину,
щоб забрати речі. І з дітьми переїхали у Пам’ятне, в бабину хату. Як би мені трудно не було, я ще жодного дня не пожалкувала, що вчинила так. Звісно, Сергій надзвонював, та я не брала трубку.

Якось треба було виживати. Влаштувалася у місцеву церкву, там фарбувала, прибирала. До мене ставилися добре, жаліли. А потім сказали, що вони більше моїх послуг не потребують.

— Випивала?

— Ні.

— Ти ж розкажи, через що так сталося, — долучається до розмови Олена Бідненко, чергова по станції Крути.

— Сергій, коли приїздив у Пам’ятне працювати до прокурора (фарбував там, ще щось робив), наговорив у церкві, що я відьма.

— Справді? Може баба, мати ворожили?

— Нічого такого. Я люблю подивитися сонник, якщо щось незвичне насниться. Почитати про народні прикмети. Були у мене такі книжки, коли з Сергієм жила. Він їх побачив і вирішив, що я відьма.

— Що ж ти, відьмо, не наворожила собі машину дров? А з лісу на собі деревину тягаєш, сама пиляєш і рубаєш. Хвою в лісі згрібаєш та додому носиш, щоб розтопити і в хаті тепло було. Грошей купу собі не наворожила, — звертається до Оксани Андрій Будюк.

— Про гроші — то окрема тема, — додає Олена Бідненко. — Не соромся, розкажи, як ти виживаєш від зарплати до зарплати з трьома дітьми. Як береш у магазині в борг на список. А коли прийде аванс, відразу весь несеш в магазин, щоб розрахуватися. Кожну копієчку економиш, у всьому собі відмовляєш. Тільки б дітки твої були не голодні і не гірше за однолітків вдягнуті і взуті. Не мовчи!

— Як можу стараюся, — тихо каже Оксана. — Коли пішла з церкви, влаштувалася в цех, де чистять свинячі ратиці, вуха, курячі лапки і відправляють їх на експорт в Китай. Щоб якусь копійку заробити, ящики повні важкі тягала. А потім, дякувати добрим людям, забрали на залізницю, на станцію. Я комісію проходила: і нарколога, і психолога. У мене всі сертифікати є.


Зліва направо: Богдана, Анастасія та Микола

На обід додому вискочу, попораюся, їсти зготую, щоб свіженьке було, як діти зі школи повернуться. Всі троє у Хорошому Озері навчаються. Їздять туди шкільним автобусом.

З хазяйства тримаю гусей, курей і козеня. Була коза, зарізали. Скоро планую купити порося. Є город. Якби не отримувала гроші як багатодітна малозабезпечена родина, не знаю, чи зібрала б, як годиться, дітей до школи. Одяг, взуття, спортивна форма, зошити, ручки потрібні, фруктів купити. Поїхали до Ніжина, скупилася на десять тисяч, і все. Мине півроку, знову піду допомогу оформляти.

А на мою мінімальну зарплату стараємося прожити. Палива купити і за електрику заплатити. У нас електроплитка. Субсидії ж у мене немає. Хата бабина, на трьох сестер записана. Я в ній не хазяйка. Поцікавилася, щоб оформити субсидію, сказали: «Ти ж тут не прописана». Я і діти у Прохорах зареєстровані. (Люди, знайте, місце реєстрації не впливає на право отримання субсидії, навіть квартирант її може оформити. — Авт.).

Мені ні на кого розраховувати, лише на себе. Я після того, як пішла від Сергія, подала на аліменти. Суд присудив йому платити. На трьох дітей, якщо не зраджує пам’ять, гроші приходили тричі: 500 гривень, дві тисячі і тисяча. Діти ж не від сонця заряджаються, вони щодня їсти хочуть. Я вже не кажу про інші потреби. Ростуть. Взуття за півроку вже замале. Він же і за пай гроші отримав, і у прокурора заробив. Я віддала документи про аліменти у виконавчу службу. Написала заяву у Борзнянську поліцію, що не платить. І нічого не змінилося. Мовляв, він офіційно не працевлаштований, що ж тут вдієш. Куди кинутися? Що робити? Я вже підрахувала, батько заборгував дітям більше 50 тисяч гривень аліментів.

— Чому не дасте Сергію бачитися з дітьми?

— Я їх що, ховаю? Скільки разів він бував у Пам’ятному, вони на вулиці гуляють. Хто заважав? Якось він їх хотів побачити, а ми поїхали у Ніжин за покупками. Не вийшло. У кожного з дітей є мобілка. Подзвони. Вони півдня у школі. Я не проти, аби діти спілкувалися з Сергієм. Це ж їхній батько.

— Оксано, колишній чоловік влаштував особисте життя. Ти молода, симпатична, залицяльників, мабуть, не бракує?

— Про чоловіків і думати не хочеться. Діти кажуть: «Мамо, нікого нам не треба. Ми ж у тебе є. От як виростемо, може, тоді».

Сергій давно не бачив своїх доньок і сина, а бабуся, його мати, — онуків. Хай хоч у газеті побачать. Можливо, після цього візьмуть торби гостинців і провідають дітей. Вони ж не винні, що у дорослих не склалося.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №9 (1816), 4 березня 2021 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.