GOROD.cn.ua

Спогади полковника, який... вишиває бісером

 

Сергій Ярмак виїхав із Петрівки Борзнянського району ще в юності, у вісімдесятих роках. Тоді село було, можна сказати, на піку свого розвитку: колгосп давав людям роботу на фермах, де вирощували більше 2,5 тисячі корів, поросят, овець і курей, будувалися дороги, нові оселі, було для кого працювати клубу й магазинами… Зараз село змінило не тільки назву на Махнівку, а стало для Сергія Миколайовича невпізнанним: рідіють сільські вулиці, заростають одна за одною чагарниками пустки, давно виїхала звідси молодь… Повернутися у щасливе безтурботне дитинство можна тільки у спогадах. А згадати є про що.



Ботвина з колгоспного поля

– Коли я був ще малим, колгосп очолював Микола Микитович Близнюк, – каже Сергій Миколайович. – Я його дуже гарно пам’ятаю – прекрасна людина. Навіть можу згадати, в якому він картузі їздив: сірому в крапочку. В костюмі й чоботях сам обходив усі ферми. Якби зараз були такі керівники, як Микитович, то ми б зараз і Америку у розвитку обігнали б. Сергій Миколайович також згадує в деталях, як їздили на косовицю з батьком, коли хлопцю було років п’ять. І голова з іншими колгоспниками тоді косив. По закінченню варили кашу – це були чудові часи! Він тоді, правда, пальці порізав об косу, бо хотів чимось допомогти дорослим, то Микола Микитович возив його в медпункт.
А одного разу бабуся послала хлопця по ботвину для кролів на колгоспне поле. Насмикав Сергійко – і йде додому. Аж ось голова колгоспу під’їхав на «бобику». Зупиняє хлопця: «А що це ти несеш?». «Ботвину…».

– Він мене додому тоді підвіз і нічого не сказав, – згадує співрозмовник. – Батько працював на конях, а мати – дояркою, а потім двадцять два роки була секретарем сільської ради. Чому я це все згадав? Бо приїхав до мами в село, а там світла не було через ожеледицю. Побачив у газеті знайоме прізвище – Близнюк, і почали з нею згадувати… Тоді жили простіше, але були багатші душею, хоча й до церкви забороняли ходити. Анатолій Сидорович Данилюк, директор школи, суворо наказував: «Тільки кого побачу в церкві!». Бабуся моя була віруюча, і я нишком носив їй великоднього кошика до церкви. Я б усе віддав, якби тільки повернутися в той час, коли ніхто не знав, що таке долар, жадібність, заздрощі…

«Вербиченька» для мами

Після закінчення восьми класів Сергій поїхав навчатися до Києва на токаря, працював на заводі «Більшовик». Відслужив у армії. Після служби повернувся на завод, одружився на махнівській дівчині, яку любив ще зі школи. Звили сімейне гніздечко у селі під Києвом.
Із заводу тоді набирали добровольців до органів внутрішніх справ. Сергій і пішов. Закінчив Орловську школу міліції, потім – сільгоспакадемію, бо думав, що колись таки повернеться до праці в сільському господарстві.

Але доля розпорядилася інакше: коли вийшов на пенсію у званні полковника, Сергію Миколайовичу запропонували посаду директора будинку відпочинку МВС України «Пуща-водиця», який зараз переобладнують у санаторій для АТОвців. Тож очолив тоді заклад без зайвих вагань. За управлінськими клопотами ще й устиг організувати в санаторії ансамбль. Привозив його до батьків на 50-річчя подружнього життя…

Зараз уже сім років, як батько відійшов у інший світ, а мати живе сама на всій вулиці. Решта дворів пустують. Тому справжнім сюрпризом і розчуленням цього року, в день її 85-річчя, стало привітання місцевого ансамблю з Махнівки «Вербиченька», адже любить старенька народні пісні, які беруть за душу…

На закордонні

Якось Сергій Миколайович зустрів друга, який працював послом України в Швейцарії. Той запропонував роботу – відрядження на три роки до Швейцарії начальником транспортного відділу посольства.
– Ми з дружиною жили в місті Берн у службовій квартирі. Швейцарія – країна шикарна і дорога.
Розмовляли там німецькою. Тоді й згадав свою вчительку, Валентину Євтихіївну, яка казала: «Сергію, вчи німецьку мову, колись вона тобі знадобиться». Як у воду дивилася. Спочатку спілкуватися було тяжко, але за рік уже мову трохи освоїли. Мій друг-посол навіть жартував: «Ви вже швидше з німцями домовляєтеся, ніж я».

Швейцарці живуть просто, щиро, собі в задоволення. Сусіди завжди вітаються, питають, як твої справи, твоїх дітей і внуків, посміхаються. За три роки не побачив там жодного безхатька, купи сміття, бродячих тварин, – каже чоловік.

Але найбільше Сергія Миколайовича вразила поїздка на одну із швейцарських ферм. Зізнається, що два дні не міг заспокоїтися від того, коли побачив, в яких умовах живуть корови, як їх доять.
Кожного разу після доїння худоба сама виходить на пашу, а приміщення тим часом обробляється спеціальною мийкою, вмикається вентиляція і корови повертаються вже в сухе й чисте стійло, де немає ні павутинки – усе, як у казці.

– Коли я побачив і згадав наших, махнівських корів у багнюці, як матері обмивали їх холодною водою… То вже пізніше почали ставити бойлери з теплою водою. У Швейцарії доярками жінкам працювати заборонено, бо це вважається тяжкою фізичною працею. Вони можуть бути, наприклад, лаборантками – брати молоко на аналізи, – ділиться враженнями співрозмовник.
– За кордоном саме ставлення до роботи, своїх обов’язків дуже відповідальне. Мене навіть питання мучить і зараз: чому ми, українці, так не можемо?

Після закінчення контракту Сергій Миколайович з дружиною повернулись додому, на Київщину, де тепер є час для зайняття улюбленою справою – вишиванням бісером. Одну зі своїх вишитих ікон чоловік подарував церкві в Махнівку. Крім вишивання, чоловік спілкується з друзями, колишніми колегами, членами Чернігівського земляцтва, куди і сам
входить більше двох десятиліть.
І обов’язково їздить до матері, у Махнівку, туди, де його коріння.

Людмила Шульжик, газета "Вісті Борзнянщини", №1 (9923) від 02.01.2021

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Ярмак, Махнівка, Шульжик