«Батон, чи білий хліб маслом намажу, а тоді ікринкою. Червоною або чорною, вона дрібніша. А одна упирається: «Не хочу я такого»

У Савинках, що за 18 кілометрів від Корюківки, минулого тижня була вже справжня зима: земля під снігом, дерева білі, голки сосен глазуровані льодом. 69-річна Раїса Никифоренко живе на окраїні села, через дорогу — ліс.


Раїса Никифоренко з блендером від «Вісника»

— Де тільки і ким не працювала. Найвеселіше було в армії. Поселили в гуртожиток на території полку зв’язку. Служила старшим телефоністом. Москва, Владивосток, — весь Союз на зв’язку був.

— Чого ж залишили армію? Закохалися?

— Можна сказати і так. Старша дочка ще там народилася. Зі служби в пологовий забрали, звідти з немовлям у гуртожиток привезли. Потім наша військова машина привезла з дочкою в Хотіївку. Це за три кілометри від Савенок, я звідти родом. З декрету до військової частини вже не повернулась. Тільки зателефонували: «Ну так що, з обліку знімати?» «Знімайте».

Оксана народилася в 1975 році. В 1977 — Юлія. А Оля аж у 1983. Три дочки. Менша в Холмах, дві старші — в Корюківці.

В Савинки переїхала до чоловіка. Тут інтернат був для старшокласників. Старшокласники з Хотіївки, Рейментарівки, Самотуг, де школи-восьмирічки, доучувалися в Савинках. А підвозу не було, і вони ночували в інтернаті, а на вихідні йшли додому. Дітей з чужих сіл по 15-18 було.

Директору, Миколі Гайовому, на інтернат кухар потрібен був, і він мене вговорив. Вісім років проробила.

А коли техробка пішла на пенсію, попросилася на її місце. Не одна я, й інші поварихи хотіли. Взяли мене, бо я перша.

— Кухар же більш престижна професія, і додому поросяті взяти можна, — дивуюся.

— По три рази на день дітей годувала. Йду разом з доярками о п’ятій ранку, грубу розтоплю, а тоді починаю готувати. О восьмій їли. Обідали в три. А вечеряли о сьомій вечора. І отак все бігом і бігом. А вдома своїх троє.

Дівчата такі інтересні були з Рейментарівки, — згадує з посмішкою. — Жінка директора працювала вихователем, прийде до них: «Дівчата, уроки повчили?» «Яківно, ну які вроки на пустий шлунок? От повечеряєм...». Тоді якраз після Чорнобиля, на інтернат крупи хороші давали, м’ясо. Ікру привозили — і нашим дітям в школу на пайки, і на інтернат. Я їм батон, чи білий хліб маслом намажу, а тоді ікричкою. І до чаю. І червону, і чорну, вона дрібніша. Хоч справжньої ікри спробували. А одна дівчина: «Не хочу я такого!». Дитина з багатодітної сім’ї, вони про ікру і не знали. Яківна прийде: «І невже це в тебе вдома ікри повно?». Шуткована жінка була, оце йдемо разом додому, насміємося. Я вже ті скибки іншим порозрізую.

Я й сама в тому інтернаті жила, коли школу закінчувала.

Техпрацівниці і кухаря зарплата однакова, а роботи менше. Технічок троє на школу було, робота до п’ятої вечора. Шкільного стажу маю 19 років.

А пенсія 2200. Воєнний стаж не увійшов. Там зарплата непогана була, півтори сотні. Офіцери по 180 отримували. Але всі документи десь у архіві під Москвою лежать.

Чоловіка, Валерія Михайловича не стало в 2002 році.

— Був і директором будинку культури, і в колгоспі працював. І на машині, і на комбайні, і на тракторі. Вдень у полі, на вечір в клуб біжить. Тоді дом культури покинув.

Хати ці строїв у 1987 році чорнобильський фонд. Колгоспникам давали. А ми жили в дерев’яній хаті, яку купили, ще коли в Савинки перебралися. Я в контору, написала заяву.

Голова колгоспу погодився, що нам треба новий будинок. Піч, опалення, погріб самі робили.

Тепер баба байдики б’є, — кепкує з себе Раїса Михайлівна. — Вже вийшла на пенсію — проводили газ, від школи до нашої улиці. Ой, скільки мороки було з тим газом. Кредити всі сусіди брали.

А котли дров’яні позалишали. Літом, коли прохолодно, — дровець трохи вкинув, і добре.

Бува, хто як скаже: «Ти ж сама...». А чого ж сама? Три дочки, три зяті, двоє онуків, — ого! Вранці виходжу — сумка риби на дверях висить: з рибалки їхали, будити не хотіли.

«Вісник Ч» Раїса Михайлівна виписує давно, каже, що газету любить. Читає від початку і до кінця. Сама велика любителька посміятися, і «Вісник» полюбила за таку ж веселу вдачу, а особливо за незмінну сторінку гумору. Не раз посилала квитанції на акцію «Смикни удачу за хвіст», а спіймала удачу від «Вісника» вперше. Раїса Никифоренко стала першим переможцем тижня і виграла блендер у подарунок від улюбленої газети.

Другий приз від акції «Смикни удачу за хвіст» дістається Надії Гальчун з села Пекарів Сосницького району. Надію Павлівну чекає тепла ковдра.

Вітаємо переможця і просимо завітати до редакції за подарунком.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №52 (1806), 24 грудня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.