Заслужена артистка України Антоніна Баглій: «Мені приємно з упевненістю стверджувати, що я щаслива людина!»

За 50 років на сцені артистка Антоніна Баглій пройшла довгий, безмежно цікавий творчий шлях, який розпочався на Херсонщині. Але справжнього мистецького Олімпу вона досягла в чернігівському колективі шевченківців. З театральною зіркою під час підготовки до нового сезону зустрівся спеціальний кореспондент «Деснянки».



З дитинства заспівала під акомпанемент хвиль Дніпра

- Чим примітні для вас, пані Антоні-но, з таким всесвітньовідомим прізвищем - Шевченко, дитячі та дівочі роки на Херсонщині?

- Це був незабутній і радісний період мого життя. Народилася я першою в родині. яка тільки-но відсвяткувала річницю свого весілля і проживала в селі Нижній Рогачик на березі Дніпра, ще не засміченого штучними водоймищами від побудов ГЕС. Незрівнянні згадки босоногого дитинства - це річкові краєвиди, величезні плавні та вологе повітря, насичене пахощами трав з водою. Ці солодко-чаруючі відчуття і нині зі мною, адже з будівництвом гідроелектростанцій чимало навколишніх сіл пішло під воду, а деякі перенесли на берег Каховського моря...

Згадується і страхітлива подія. Жили ми у хаті під стріхою на дві родини. Одного с пехотного дня сусід щось паяв, і одна з іскринок полетіла на дах. який миттєво спалахнув... Зчинилася жахлива метушня: односельці, що прибігли, почали оперативно рятувати й виносити домашні речі, а інші намагалися загасити пожежу. У цій паніці я так налякалася й непомітно заховалася за велику скриню. Батьки почали шукати, але я лежала тихенько, без крику та плачу, заплющивши очі. І тут доля посміхнулася: незважаючи на розбурхане полум'я, один із дядьків (прізвища вже не пам’ятаю) мене знайшов і виніс з вогню... Після цієї пожежі наша сім’я переїхала до сусідньої Старої Первомаївки.



- Добре, що ця трагедія так завершилася. А в новій оселі що запам’яталося?

- У нас на кімнатних дверях віконця закривали фіранками. Не вміючи ще до пуття говорити, я ставала на табурет, відкривала ці міні-завіси і розповідала, вимовляючи певні звуки та склади: а-а, ооо, лял-ля, тра-та-та. Мені всі гаряче аплодували, а я - кланялась. Цього мене навчив хрещений батько, сільський фотограф. Він брав мене на весілля, дні народження, ювілейні застілля, одягаючи у відповідний костюм весільної дружки, яка декламувала: запрошували батько й мати (сміється), а далі співала, танцювала... Тож ще в дитинстві мене називали артисткою.



На сцену - з баяном, а на випускний - з чемоданчиком

І невипадково, адже від природи обдарована дівчина була примітною в дитсадку, акробатичному та музичному гуртках, на шкільних виставах і районних олімпіадах. А опанувавши гру на баяні, який і сьогодні в строю, сама собі акомпанувала Уявляєте, дівчинка, яку на сцені майже не видно з-за інструмента, дзвінко виконує пісню «Как пойду я на быструю речку... Реакція зали і журі була захоплюючою, а вражені глядачі вибухали шаленими оплесками.

- Мабуть, у ці радісні хвилини і зародилися думки стати актрисою?

- Ні, це сталося пізніше. До нашого села приїхав Херсонський театр з прем’єрою «Веселка». Будинку культури ще не було, тож сценою слугували дві вантажівки, на яких поставили декорації, а глядачі розташувалися на траві. І коли я дивилася цю виставу, то виникло бажання стояти і грати разом з героями цього спектаклю. Хоча до цього ніколи не мріялося стати артисткою театру чи кіно, популярність якого в ті часи була шаленою.



Швиденько промайнули роки навчання. На випускний шкільний вечір я вже прийшла з чемоданчиком. Урочистості завершилися, і всі пішли зустрічати світанок, а я на пароплаві вирушила поступати до Київського театрального інституту.

Етюдний провал допоміг стрімкому сходженню на сцену

- Яким же виявився столичний дебют?

- До екзаменів мене ніхто не готував, тільки було велике бажання, якого виявилося замало. Перший тур я успішно відспівала й відтанцювала, але на другому -завалилася» на етюдах, про які й поняття не мала... Прикро, але додому вертатися якось було соромно, тож швиденько вступила до Херсонського культосвітнього училища на режисерський факультет. Було дещо несподівано-приємно, що мої вокальні та сценічні здібності помітили й запросили до дипломної роботи випускників. Це ж яка гордість «розпирала» моє серце, коли я, будучи першокурсницею, ступила на сцену херсонського облтеатру. Для мене це була надзвичайно велика честь. А вже завершуючи навчання, я пишалася роллю Промі Прокопівни у виставі -За двома зайцями», пісню з якої сольно виконувала навіть для керівників області

- За такої популярності та після завершення навчання в училищі «намалювався», мабуть, прямий шлях до театру?

- Ні-ні (посміхається), педагоги запропонували свою допомогу на продовженні мистецької освіти у Харкові. Я тихенько відмовилася. бо загорілася театральною сценою. Але в ті часи, отримавши направлення на посаду керівника районного Будинку культури, потрібно було відпрацювати два роки. Обов'язково. І я, скориставшись тим. що моє ім’я відоме у сфері культури, пішла до обласного управління. Там вислухали й застерегли, мовляв, що ти обираєш? Промінюєш поважну посаду на акторську долю, яка часто-густо пов’язана з плітками та заздрістю.

Вислухавши мої палкі аргументи, дійшли згоди, що я маю пройти прослуховування. А в цей час театр перебував на гастролях. І мені знову на життєвому шляху зустрілися уважні та чудові люди, яким я завжди вдячна і всіх пам’ятаю. Мене на літаку оперативно доставили на прослуховування. І ось. 5 серпня, у день мого народження, я без сніданкової росинки пішла до тeaтpy. Йшла репетиція музичної комедії «Під чорною маскою», а опісля мене прослухали і несподівано запропонували роль у цьому спектаклі, бо головна героїня за сімейними обставинами виїхала до іншого міста. Ось так у 1969 році і розпочалася моя театральна діяльність.

- На прем'єрі, як стверджують очевидці, ви зіграли на високому рівні й отримали схвальні оцінки глядачів та фахівців. Це, звичайно, надихнуло на подальшу творчість?

- Мій херсонський короткий період залишив яскраві та незабутні враження. Панувала сімейна, тепла атмосфера, в якій мене знані майстри сцени турботливо опікували. допомагали і раділи успіхам. Я й досі пщтримую дружні стосунки з херсонськими колегами.

Блискучі витівки столичної Хануми

- То що ж спонукало через декілька років залишити такий згуртований колектив?

- Бажання вдосконалювати свою акторську та вокальну майстерність. Вислухавши. друзі порадили мої артистичні здібності поглиблювати прямо на сцені, а не йти на очну форму навчання з обов’язковим зубрінням основ Маркси з-му-лемінізму, історії партії, атеїзму. Враховуючи те. що все більшої популярності набували комедійні співочо-танцювальні спектаклі, я обрала студію Київського державного театру оперети.

Після прослуховування один із режисерів запально сказав: «Так це ж справжня Сільва!». Мене зарахували до складу хору з оплатою 85 крб і надали стипендію - ЗО крб. Для дівчини, на той період, кошти немалі. Я вже не потребувала допомоги батьків і мала змогу приїздити додому.

- Згоден, що фінансово ви стали незалежні, але ж головна мета - сцена.

- Роки навчання - це суцільні виступи, гастролі по Україні і за її межами. А завершилися вони на сцені театру оперети дипломною виставою «Витівки Хануми». де я блискуче зіграла колоритну головну роль, в якій заяскравіли всі грані мого таланту.

- Ці успіхи давали підставу залишитися у столиці?

- Якось не виникало бажання залишитися в Києві. Тим паче, що мене кликав Луцьк, де вже сватали на головні ролі... А мою Хану му побачив директор Хмельницького театру й каже керівництву студії: «Віддайте мені Шевченко». У відповідь на це прохання висловлюється така пропозиція: «У студії залишилося п’ять випускників, які ще - поза увагою інших театрів. Тож разом з Антонімою забирайте і їх». Гості погодилися. і ось так мене «продали» до Хмельницька. Але я погодилася, дізнавшись про одну цікаву обставину: театр сидів на чемоданах і готувався до гастролей на Далекому Сході.



Польоти і виступи в найбільших центрах регіону - Владивостоці, Благовєщенську. Хабаровську, містах і станицях, на океанських лайнерах і підводних човнах, на підприємствах і в рибколгослах цього краю неповторною, пам’ятною сторінкою увійшли у моє творче життя разом з виставою «Сватання на Гончарівці». куди мене терміново ввели на головну роль.

Благословення батьків і закоханість у Чернігів

- Здавалося, повний життєвий аншлаг. Тож у якому сценарії з'явилася чернігівська сторінка?

- У столиці я познайомилася з випускником Київського полггеху. інженером Михайлом Баглієм. Сподобався Почали зустрічатися. але тут увірвався Хмельницький. а далі - гастролі... Тож почалося листування. наповнене коханням і романтикою. І коли я прилетіла до Києва. Михайло з трьома букетами для мене та подруг зустрів нас в аеропорту. Пішли святкувати зустріч до ресторану, в якому він запропонував свою руку і серце. На це я відповіла, що мало його знаю та й за народним звичаєм треба отримати благословення батьків... А з іншого боку мене чекає театр та інші творчі цікаві пропозиції з вирішенням житлових проблем. Михайло погодився і запропонував відвідати Чернігів та Любеч. звідки він родом.

- І які були ваші перші враження?

- Скажу відверто: я закохалася у Чернігів з першої хвилини. Тоді віза до міста був у зеленому тунелі дерев, у кінці якого сяяла Катерининська церква. Пройшовши історичним Валом, через кількасот метрів потрапляєш на Красну площу та милуєшся театром разом з іншими архітектурними перлинками. Чудово! І миттєво зникло бажання їхати ще кудись. Одне непокоїло: чи знайдеться акторське місце в театрі, чи візьмуть?



Для п рослу ховування на сцену викотили рояль. Я заспівала, потім затанцювала зі свого репертуару... Схвально сприйняли виступ і запропонували подати заяву на роботу в театрі, в якому з 1973 року і триває моя успішна творча діяльність, в якій неабияку роль відіграли талановиті режисери - Віталій Рудницький. Микола Велья-мінов. Леонід Отрюх. Володимир Грипич. а нині надихають на творчість - Віра Тимченко та Андрій Бакіров.

За півстоліття - понад сто ролей

За час роботи в театрі Антоніма Ваг лій створила блискучу галерею сценічних образів. зігравши понад сто прекрасних різнопланових ролей у різножанрових виставах. Маючи чудові вокальні дані, артистка виконувала головні ролі в музичних виставах, зокрема. Уляна та Одарка

- «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка. Наталка - «Наталка Полтавка» Івана Котляревського. Одарка - «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського, Горпина - «Майська ніч». Хівря - «Сорочинський ярмарок», Євдокія Пилипівна - «За двома зайцями» та Гордиля - «Циганка Аза» Михайла Старицького. Іваииха Дубиха - «У неділю рано зілля копала» за Ольгою Кобилянською. Параска - «Жіночі пристрасті» за Іваном Нечуєм-Левицьким. Івдя - «Страсті за Гускою» Миколи Куліша. Марта - «Мати-наймичка» за повістю Тараса Шевченка.

Але надзвичайний, тріумфальний успіх випав на роль Кайдашихи у виставі «Кайдашева сім’я» за повістю Івана Нечуя-Левицького. яка живе на чернігівській сцені вже більше десяти років.

У нинішньому репертуарі театру артистка грає такі ролі, як Місіс Фостер, місіс Соме - «Наше містечко» Торнтона Уайлдера, Баба з фіолетовим носом - «Ніч перед Різдвом» за Миколою Гоголем. Мати Лукаша - «Лісова пісня» Лесі Українки. Терпелиха - опера «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка за п’єсою Івана Котляревського. Усі названі ролі мали великий успіх у глядачів. Як і її прем’єр на Ангелі на у спектаклі «Мати все» - цього року.

Яскрава, колоритна, виразна на сцені. Антоніма Багліи у будь-якій ролі привертає до себе увагу глибоким проникненням у суть сценічних образів. Тож за великі творчі досягнення і високий професіоналізм їй у 2001 році було присвоєно почесне звання «Заслужена артистка України».

Актор мусить мати тонку душу та щире серце

- А що непокоїть вас у творчій стихії?

- Мені дуже болить, коли актори не поважають свою професію і тих глядачів, які приходять на виставу. Не можна перед шанувальниками театру лукавити, грати чи танцювати у півноги. Ця нещирість мене дуже пригнічує. Треба бути чесним на всі сто відсотків і віддаватися ролі, яку створюєш. - сповна. Актор обов’язково мусить мати тонку душу та щире серце.

Радість - глядачам, випромінюючи їм любов

- Пані Амтоміио, ви вже чимало до-сягли у яскравому піввіковому сценічному та сімейному житті. А чи посприяли ці роки, аби знайти і зрозуміти своє творче кредо?

- Як тільки відкриваються куліси, я бачу глядачів і хочу принести їм радість, бо в житті зрозуміла одне: коли ти віддаєш усі фібри своєї душі сцені, професії, театру, то - все вийде. Водночас, коли в серці немає любові до мистецтва, сім'ї, дітей, природи, росяних світанків. то життя стає сірим, буденно-одноманітним і нецікавим. А коли є палітра цих почуттів - ти щасливий. І мені приємно з упевненістю стверджувати: я щаслива людина!



І це справді так. Можна тільки по-білому позаздрити, що пані Антоніна ще в ці літа залишається дитиною, адже 91-річна матуся Варвара Омелянівна живе і радіє успіхам донечки. А діти, онуки, брати і сестри несуть радість життя. Тож нехай і надалі горить у серці Артистки вогонь мистецтва та жага створення яскравих сценічних образів.

З насолодою спілкувався з театральною зіркою Сергій Гайдук

«Деснянка» №28 (756) от 6 серпня 2020

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.