З Краснодону в Носівку

Рік як приїхала до Носівської лікарні акушер-гінеколог Клавдія Колєснікова, з Броварів, де жила на квартирі. Працювала в приватних клініках у Києві. Трьома роками раніше рятувала поранених бійців в операційній прифронтової лікарні в Попасній, Луганської області. Переїхала туди з окупованої території. До війни трудилася акушером-гінекологом у пологовому будинку рідного міста Краснодону, що в Луганській області, на кордоні з Росією. Стаж роботи 32 роки. З нею переїхав і чоловік Геннадій.


Клавдія та Геннадій Колєснікови

Не те щоб і дозволили, наче і не виганяють...

— Якби шість років тому хтось сказав, що покину свій дім, звичну роботу і житиму десь у Носівці, про яку тоді й не чула, — та ви що? Жили в трикімнатній квартирі в центрі міста. Син Володя відучився, женився, сам почав заробляти, і ми, нарешті) дозволили собі ремонт. І прожили в тому ремонті — два роки. А тоді все довелося кинути, — пригадує Клавдія Іванівна. Застала Колєснікову на робочому місці в кабінеті.

— Я безмежно вдячна головному лікарю, Руслану Шульзі (зараз посада називається — генеральний директор комунального некомерційного підприємства «Носівська центральна районна лікарня імені Ф. Я. Примака), за те, що запросив на роботу, знайшов житло.

Це приміщення ФАП на краю Носівки, що колись обслуговував завод «Победит». Будинок мені належить, я його не орендую і не маю на нього жодних прав. Якщо, наприклад, зміниться керівник лікарні, нас можуть просто виставити.

Лікар я не перспективний. Тобто, як спеціаліст, з моїм запасом знань та вмінь, думаю, підходжу. Але вік — 58 років. Через два роки законно можу піти на пенсію. Дадуть житло, а я візьму і звільнюся? Звичайно, я хочу і буду працювати, доки Бог дасть здоров’я.

Мені б лікарня той будинок дала. Але він нежитловий. За газ платимо по 9,25, як промислове підприємство. Коли районне керівництво дізналося, що мені дозволили там жити, головного лікаря ледь не задавили, викликали «на килим», вичитували.

В принципі, я сама й пішла і в райраду, і в райдержадміністрацію. Ми вже вселилися, робили ремонт, стільки грошей в цей ФАП вклали. Хотілося узаконити. Сказали написати офіційного листа, а коли отримали, взялися за Руслана Валентиновича.

Зараз вже житло можна зробити службовим, якщо я покладу ще кілька десятків тисяч. А приїхали ми без особливих коштів. Бо Донбас покидали терміново.

Щотижня то мінному полю

Ми з Краснодону, Луганської області. Місто з 42-тисячним населенням. Я багато років працювала в міському пологовому будинку. Лікувала, оперувала, приймала пологи. У нас було до тисячі пологів на рік.

Перші бої відбулися влітку 2014-го в знаменитому Ізваринському котлі, за 14 кілометрів від мого міста. Наших хлопців, які стояли на кордоні в Ізвариному — оточили. Оголили український кордон. Усе, вхід з Росії вільний.

У Краснодоні не встигли опам’ятатися і майже не чинили опору. Окупація пройшла швидко. Бої були, але руйнувань небагато, не так як в Стаханові чи Первомайську. Через моє місто пішли танки, бронетранспортери і всіляка інша бойова техніка з Росії. Кажу як було. Техніка йшла через Ізварине, перехід через Краснодон, далі розподілялася по окупованій території.

З початком війни я і мої старенькі батьки опинилися по різні боки лінії зіткнення. Вони на підконтрольній Україні території, я — на неконтрольованій. Батьки жили в Золотому, Попасненського району, нас розділяло 100 кілометрів. До війни я могла туди одним днем з’їздити, транспорт ходив.

Тепер порушилось сполучення між двома сторонами. Потрібно було щоразу переходити кордон.

Мобільний зв’язок пропав ще восени 2014 року. Стаціонарного — давно не було. Ні вайберу, ні телеграму. Два тижні без зв’язку — я мало з глузду не з’їхала. Тому йшла туди по мінному полю, бо не мала іншого виходу.

Одного разу йшла 17 кілометрів. Мінними полями ходили з провідником. Таку послугу надавали жителі розташованих порад сіл, за невелику плату. По цьому мінному полю я ходила щотижня. Було, що люди на міни потрапляли. Дідусь і внучок їхали велосипедом до свого городу, на дачу і підірвалися.

Добиралася вбита, який вже з мене помічник? Доглядати батьків стало неможливо.

Батьки безпомічні, не могли самі собі дати раду, і мені довелося до них переїхати.

Звільнилася, покинула свій дім, роботу, залишила чоловіка. Син на той час вже був у Києві. Ще в 2014 році вступив до клінічної ординатури в академію Шуліка і переїхав з сім’єю в столицю. Три покоління лікарів: дід травматолог, я гінеколог, і Володя анестезіолог. Медичний вуз ми з сином закінчували в Луганську.

Були сусідами по парті

Чоловік Геннадій — шахтар. Залишив роботу, коли переніс в 2010-ому році інфаркт міокарду. Інвалід 3-ої групи.

Ми однокласники, сиділи за однією партою. Симпатія виникла у випускному класі. Коли по 7 років було — билися. Потім дружили. А школу закінчили — розгубилися: де ж партнер по парті? Виявилось, так зжилися, що вже не вистачало одне одного. Зустрічалися кілька років. Я хотіла спершу інститут закінчити. Він теж вступив, до машинобудівного, але недовчився, покинув. Заміж вийшла на третьому курсі, бо несила вже було відбиватися. Сина народила студенткою, через рік після весілля.

Коли почалася війна, я кидала все, довелося покинути і Гену. А він мене покинути не міг. Можливо, не тому, що так сильно любив, а просто вже не знав, що без мене робити, як жити далі. Я металась між кордонами, між нашими-не нашими територіями. Він дуже переживав але з дому їхати не хотів. Нерви здали, зірвався і запив безбожно.

І я потягла його за собою до батьків. Потім в Бровари, тепер сюди. А йому все не до душі, додому хоче. Звичайно, якби не війна, ми б і сиділи вдома, в Краснодоні.

Геннадій Вікторович вважає своїм обов’язком бути зі мною, бо я ще працюю. А він створює мені умови, комфорт і затишок. Топить грубку, ремонтом займається. Готує. Зустрічає мене з роботи гарячим борщем і свіжими котлетами.

Зашивали рани, ампутували розірвані кінцівки

Батьки, Іван Борисович з Катериною Михайлівною, жили в Золотому у флігелі. Маленький будиночок, 20 квадратів, з пічним опаленням. Коли я туди приїхала—зняла квартиру поряд. Влаштувалася на роботу. У Попасній є лікарня, раніше називалася залізничною. Під час військових дій перепрофільована для прийому поранених. Брала участь в операціях, коли випадали важкі травми, ампутація відірваних кінцівок і т. п. Допомагала хірургам, двом хлопцям з Західної України. Був лікар з Коломиї, Ростислав Ігоревич, прекрасна людина. З ним разом стояли за операційним столом місяців шість. Він закінчував службу, а мене поставили завідуючою гінекологічним відділенням. Часів Яр — це місце поряд з Попасною, де йшли жорстокі бої. Там був розгорнутий бліндаж, польовий госпіталь, і з Часового Яру в Попасну привозили поранених. А ми з Ростиславом Ігоревичем вали рятувальні роботи.

Мама вже не ходила. Я працювала у військовому госпіталі півтора роки, поки живі були обоє батьків.

Коли батько помер, маму вивезла насильно

У батька стався повторний інсульт. 14 січня 2016-го йому виповнилося 80 років, а 30-го помер.

Був варіант переїхати в Попасну. Але якщо вже робити якісь переміщення, то ближче до сина. До того ж боялася: бабуся лежача, а якщо ще й чоловік зап’є знов і звалиться, і що я буду з ними робити, в умовах війни?

Син з дружиною жили в гуртожитку на Троєщині. Коли не стало діда, запропонував: «Мам, давайте збиратися разом». У Києві житло дуже дороге, зняли в Броварах. Мама не хотіла їхати, вивезла її насильно. І поселилися разом: син з дружиною і дитиною, бабуся в окремій кімнаті, і ми з чоловіком. Геннадій Вікторович вже отримував пенсію. Я влаштувалась працювати в Київ, до приватної клініки «Здорова сім'я», на Університетській. Потім в іншій приватній клініці. У Києві пропрацювала півтора роки. Багато грошей заробити не могла, бо мама на руках, зате підтримувала стаж. А на пенсію треба вийти все ж з державної установи. У приватних, зарплату платили в конвертах, на банкомат переводили 3200.

Від батька залишився невеликий спадок. Дід на словах заповів ці гроші онуку. Для сина ми вклалися е житло в Броварах.

Мама померла в листопаді минулого року.

«Начорта воно тобі здалося?»

Через знайому взнала, що в носівській лікарні потрібен акушер-гінеколог. Зателефонувала головному лікарю Руслану Шульзі. Розказала свою історію. І про два роки до пенсії не приховала. Вислухав, зітхнув і запросив приїжджати.

У перший же день він сказав: «Так, це ж вам житло потрібне».

Привезла Гену подивитися ФАП. Жахнувся: «З глузду з’їхала? Начорта воно тобі здалося?» А я вмовляла: «Глянь, стеля висока, не тече…» Загалом будівля непогана, мені сподобалась. Чоловікові — ні. Тому півроку ще жили в Броварах.

Потім Геннадій Вікторович пішов у запій, і поки він там знаходився, я прийняла рішення, що ми все-таки переїжджаємо сюди. Ну що він мені потім скаже вже? Все.

Зараз багато хто дивується: «Як же ви погодились вселитися в колишній ФАП?»

А я, мабуть, на свій вік вже дозріла, щоб жити не в квартирі, а в будинку. І як я захотіла цей дім! Не знала тоді, що він так дорого дістанеться.

Це сьоме переселення за п’ять років. Як же я стомилася від зйомного житла!

Вивчилась на узіста

— Імовірно, розгледівши в мені потенціал, Руслан Валентинович відправив на курси спеціалізації з ультразвукової діагностики. Завдяки цьому я отримала другу професію. Тепер я ще й лікар УЗД. Вчилася в Києві, в академії імені П. Л. Шуліка. Мої курси обійшлися державі в 17 з половиною тисяч.

Лікарня — хороша. Працюю в жіночій консультації, консультативно-діагностичної поліклініки. У Носівці пологового немає, народжувати веземо в Ніжин або Бобровицю. Багато сучасної апаратури. Наша лікарня не поступається своїми можливостями тим клінікам, в яких я працювала.

Усі види гінекологічного обстеження доступні.

На період карантину нам виділили пальне і мене, як міністра оборони, забирають з дому і привозять назад на державному бензині. Возить лікарняний транспорт. Сюди їдемо гуртом, а назад мене одну везуть, бо ще йду на УЗД і звільняюсь пізніше.

Кредити не припиняються: одні беремо, інші віддаємо

За газ за зиму спалили 30 тисяч гривень. Зараз газову начинку витягли — топимо котел дровами.

Син дуже допомагає. Завдяки йому покриваємо витрати на ремонтні роботи, газ. Машину «Таврію» за 500 доларів нам купив для Носівки.

Володимиру 35 років. Внучку Кості — 7. Невістка Юля працює в академії Шупіка. Діти вже вселилися в своє житло. Квартирка 40 квадратів. Син працює лікарем-анестезіологом у державній лікарні, «Київський міський інститут серця», у Бориса Тодурова. Закінчив ординатуру, навчається в аспірантурі.

Прийняла пологи просто з машини

— Від краю до краю Носівки 18 кілометрів, — поки їдемо вулицею до будинку лікаря, розказує Клавдія Іванівна, — обслуговуємо населення самої Носівки — 14 тисяч. Плюс район.

Крім прийому, ще є чергування в прийомному покої. Я все життя на чергуваннях, але приймала тільки пацієнтів свого профілю: жінок. А тут мені везуть всіх: травми, цукровий діабет, діабетичні коми, гіпертонічні кризи, інсульти, інфаркти. А найстрашніше — діти. Приносять дитину з ларінгоспазмом, він задихається, а я не знаю, що робити. Або тримісячну ляльку привезуть з температурою 39. Але за рік набула навички.

10 днів тому я в поділ прийняла пологи, прямо з машини. На приватному авто привезли породіллю. Я якраз переходила з поліклініки в стаціонар, санітарка кричить: «Клавдіє Іванівно, швидше! Швидше!» Дивлюсь: з заднього сидіння ноги стирчать. Тільки підбігла, — дитинка народжується. Встигла спіймати. У жінки треті пологи, а вони зазвичай стрімкі. Від перших переймів до пологів може пройти півтори години.

Кожні пологи тепер коштують вісім тисяч. Ці гроші з 1 квітня виділяються Національною службою здоров’я України на породіллю. Тобто, лікарня пологи прийняла — отримайте 8 тисяч. А від пацієнтів тепер вимагати гроші не мають права. Звичайно, якщо є угода з лікарем і послуга входить в перелік безкоштовних.

Руслан Валентинович пропонує мені: давайте пологове відділення відкривати. Тут же було, зараз там паліативне відділення працює. Але це не так просто. Потрібні спеціальні лікарі. Неонатологи, обов’язково, які можуть за необхідності виходити новонароджених. Анестезіолога вже знайшли, тепер у нас цілодобова анестезіологічна служба. Треба ще один акушер-гінеколог (зараз два). У цьому році має прийти молодий лікар по розподілу, щойно закінчив інтернатуру.

Раніше мала значення кількість. Нема 300 пологів на рік (а це менше, ніж одні в день) — нерентабельно, пологове закривають. Після 1 квітня, кількість пологів значення не має. І пологи, які прийматимуться в нашій лікарні, фінансуватимуться НСЗУ. Ми не висітимемо на шиї в держави. Самі зможемо заробляти і оплачувати свою роботу.

Квартира в Краснодоні не постраждала. Гена кожні два місяці туди їздить,— продовжує лікарка. — Я можу провідати тільки під час відпустки. Хотілось би продати. Чоловік сумує, мріє повернутися. А я вже від сина далеко їхати не хочу.

Але про дім без сліз говорити не можу, — раптом розчулюється Клавдія Іванівна.—Хоч не сумніваюся, що прийняла правильне рішення. Але друзів ніхто не відміняв, а вони залишилися по ту сторону. Дві задушевні подруги, однокурсники, приятелі. З усіма спілкуюся по телефону, знаю, що відбувається в їхньому житті. Але так хочеться зустрітися. Я екстраверт — люблю людей, спілкування. Зовсім не готова піти на пенсію і осісти вдома. Без курочок — я обійдуся, а без друзів — ні. Тут з’явилося багато нових знайомих. Але друзі за день не народжуються.

Взагалі за ці шість років відбулася неймовірна кількість подій. Значно більше, ніж за все моє попереднє життя, до війни. Дві такі різні частини: до і після.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №15 (1769), 9 квітня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.