У Сергіївському деревне вугілля роблять з берези

Шість здоровенних бочок стоять вряд. З кожної стирчить димар. Три густо димлять, одна пашить жаром, димар третьої накритий. У четвертій бочці сидить чорний бородатий чоловік і викидає вугільні палиці іншому чорному бородатому чоловіку. Він розбиває їх і кидає в мішок. Ті чорні уламки — ото і є деревне вугілля. Ще двоє бородачів возяться з дровами.

З ближньої хати лунає радіо. Під навісом — гора мішків з вугіллям.

Це хутір Сергіївське Семенівського району. Майже на кордоні, за чотири кілометри від Росії. Належить до Костобобрівської сільради. Хутір покинутий. Начебто, мешкає дід, але й того не видно.


Печі для виробництва вугілля в Семенівському районі. Чорне на землі - то дьоготь. Робітник Станіслав Гагін слідкує за процесом

Процес триває близько тижня

Бородаті чоловіки роблять з берези вугілля, на зміні їх четверо. Працюють тиждень, потім їдуть відпочивати на тиждень, а біля бочок працює інша бригада.

— Скільки потрібно часу, щоб вугілля було готове?

— Залежить від погоди і пори року, — каже 47-річний Станіслав Гагін. Він з села Печенюги Новгород-Сіверського району, найстарший у групі.

Процес приготування вугілля триває 7-9 днів. Постійно зайняті всі бочки. Димлять ті, де дрова ще сирі, у міру їх підсихання диму стає менше.

— Матеріал — сира береза, — розказує Слава. — Десь роблять і з вільхи, і з дуба, і з фруктових дерев.

Збоку навалені не дуже товсті березові колоди. З одного кубометра берези виходить 120 кілограмів вугілля.

— Отака, не суха, не трухла, — показує Гагін. — Обрізків теж не можна. Розпилюємо колоди навпіл і закладаємо в бочку. Щільно, під самий верх. Потім запечатуємо вхід. Люк сам по собі закривається щільно, ще забиваємо й кілочками. Зверху промазуємо глиною, щоб ніде не було щілинок. Копаємо її тут же.


Віктор Воротинський: "Ми зробили!" На задньому плані начальник проводить планірку

З іншого боку бочки топка, — заходимо зі Славиком за бочки. Вітер дме в наш бік, стає дуже жарко і димно. За сизими клубами видно, як 37-річний Віктор Воротинський з Новгорода-Сіверського підкидає в топку щепи довжиною по метру-півтора. — Друзки привозять з пилорами, начальство купує в Новгороді-Сіверському, — пояснює Славик.

— Топиться цілодобово, щоб температура трималася. Чим вища, тим краще, — розказує Віктор. Він заступив на зміну перший раз. За фахом слюсар, працював у Новгороді-Сіверському на пилорамі.

— Топка довжиною метрів два, вона уварена знизу. Труба з топки йде через всю бочку, виходить наверх. Тепло від неї розжарює дрова, але вони не загоряються, бо бочка герметично закрита, — продовжує Станіслав.

Дьоготь збирати не встигають

Перестрибуємо велику калюжу.

— А то звідки? — цікавлюся у чоловіків.

— Витікають вода, дьоготь. Годин через шість пара з сирих колод осідає на стінах бочки і стікає вниз. Виходить через уварену внизу трубу. Колок відкрили, подивились: пусто — знов закрили, є вода — спустили.

На другу-третю добу починає виділятися дьоготь. Виходить у ту саму трубку. Якщо встигнемо, збираємо його у відро. Або виливаємо в топку щоб горів, або собі розбираємо. Іноді місцеві просять. Наш дьоготь неочищений. Таким корів, коней мажуть від оводнів. Часто він просто витікає на землю, слідом за водою. Вовику, скільки з однієї бочки дьогтю виходить?

— Літрів п’ять, — підказує племінник Гагіна.

— Після дьогтю починають виділятися гази. Вище топки труба, через неї газ виходить з бочки і заходить у топку. Згоряє там разом зі щепами.

Як газ вийшов, продовжуємо топити ще добу.

— Аварій не буває?

— Украй рідко. Може газом видавити глину, в бочку проникне повітря, дерево загориться. Тоді швидко заліплюємо дірку, доступ повітря припиниться, і пожежа сама вщухає. Нічого небезпечного, — запевняють. — Як глину видавить, зразу пара йде, як з чайника. Побачили — замазали, і загорітись не встигне.

Чекаємо, поки притухне, вичищаємо все з топки і піддувайла. Дверку топки запечатуємо глиною. В усі труби забиваються кілочки, і все обмазується, щоб ніякого доступу повітря не залишилося. На трубу зверху теж кришка і глина. Остиває. Через добу обережно відкриваємо люк, дивимось. Якщо від доступу кисню всередині загорілося, значить, вугілля недостатньо охололо. Як таке станеться, закриваємо люк, знов запечатуємо глиною. Ще закупореним стоїть півдоби. Потім добу стоїть відкритим, поки вивітриться газ. Щоб не отруїтися. І дістаємо вугілля.

Бочки передаються по зміні. Яка коли закладена, коли закупорена.


Чим жарчіше в топці, тим краще

Роботи не було, їздили в Росію, поки не депортували

Тим часом 21-річний Володя Максиміхін з Печенюг Новгород-Сіверського району викидає з бочки вугілля, а 42-річний Олександр Воронкін з Олександрівни Семенівського району трощить його і наповнює мішки.

— Не гаряче вам там?

— Жарко. Вугілля 37-38 градусів, але бочка закрита, сонце світить, — каже Максиміхін.

Володя в цьому бізнесі місяців три. До того їздили з дядьком на заробітки в Росію. Вова закінчив тільки школу, Славик — слюсар-наладчик.

Чоловіки кажуть, зараз у районі роботу їм знайти важко. Поля повикупали або взяли в оренду великі холдинги. Місцевих не запрошують. Тралами пригнали техніку, за два тижні убрали або посадили, і все. І начальству це вигідно: не місцеві менше крадуть, солярку не зливають.

А місцевий люд в основному їде на заробітки.

— У нас півсела їздять у Росію, — розказує Славик. — Я разів шість там був, уже після Майдану. Вдома ні роботи, ні грошей, ні сімейного життя (розлучився).

Пускають через кордон вільно, за українським паспортом. Ходить автобус Київ— Москва. Ми часто попутками їздимо (є люди, що за бензином постійно мотаються). Кордон ніколи не закривали, просто посилився митний контроль.

У Росії можна перебувати до 90 днів. Одяг, взуття дешевше, ніж в Україні. А продукти набагато дорожчі. Хліб 30 з лишнім рублів. Це гривень 11-12. Цигарки дорожчі наполовину. Ми з племінником їздили в Погарський район, село Гетунівка. Картоплю нам видавали безкоштовно. Каву собі купували, хліб.

У Печенюгах на фермі платили 900-1100 гривень на місяць. Вовику, скільки за місяць в Росії виходило? — гукає до племінника.

— 20 з лишнім тисяч рублів. Це на гривні від шести з половиною до семи з половиною тисяч.

— Останній раз на заробітках в Росії в 2015 році був. У цьому не їздили, тут роботу знайшли. Вову депортували. Та й платити там, кажуть, хуже стали.

— За що депортували?

— Пивко пив у Погарі. Це райцентр їхній. ППСники їхали. Не можна там у громадському місці ні пити, ні курити — строгі закони. Забрали, повезли, дослідили на алкоголь. Може, крім пива, ще що пив, — сумнівається дядько.

— Били?

— Ні, — запевняє Вова. — П’яний не був. Тільки пляшку відкрутив, аж їдуть. Не буянив, я ж там мало кого знаю. По кабінетах поводили. Дали добу, щоб я покинув територію Росії. В райвідділі сказали, до 2018 року в’їзд закритий.

Печі зробили з бочок з-під ПММу

Робітники живуть у Сергіївському, в хаті, яку надав хазяїн. Виробництво триває цілий рік. Зарплата — від виробітку. В середньому —1400 гривень за робочий тиждень.

— Улітку, коли жара стоїть, зарплата більша. Взимку мороз, бочки охолоджуються, вугілля виходить гірше, — розказують. — Усі роботи виконуємо разом. Нема вузьких спеціалістів.

— Це у вас дрес-код такий, бородатими ходити?

— Так. Як лісоруби ми, — регочуть. — Якщо гаряче, борода захищає.

Найменша борода в Олександра Воронкіна. Чоловік раніше працював фуражиром, пас корів. Каже, там дурили, зарплату платили набагато меншу, ніж обіцяли.


Олександр Воронкін та Володимир Максиміхін вибирають з печі готове вугілля

Власник бочок — 38 річний Дмитро Кудрявцев з Новгорода-Сіверського. Хазяїн виробництва — 36-річний Сергій Медвідь з Костобоброва.

Дмитро машиною підвозить робітників на зміну. Цей раз привіз продукти та пальне в бензопилу. Витягає з багажника ящики. Крупи, олія, цигарки, супові набори, картопля, сало, хліб, рис, «Мівіна».

— Зазвичай робітники беруть продукти самі, але тут мусили затриматись на другий тиждень. Форс-мажор, у другої зміни картопля не копана. Потім у цих буде два тижні вихідних, щоб з городами управились.

— Печі я здаю в оренду, — розповідає Дмитро Кудрявцев. — Тут вони менше року. Ставились по черзі, робив майстер з Новгорода-Сіверського. Бочки я купував як металолом, стояли без діла. Близько двох тонн кожна, скоріш за все — з-під ГСМу. Дві купив у Семенівці. Три брав на м’ясокомбінаті, не по ціні металолому, дорожче. Шоста — це списаний пожежний резервуар. Труби лежані брали, 15-16 гривень за кілограм. Один чоловік хотів поставити печі в Новгороді, але передумав. Вийшло, що я вклав гроші даремно. Тоді Сергій каже: «Давай, я їх у тебе орендую».

Поляки брати перестали..

— Це не те вугілля, яким груби топлять. Воно призначене для барбекю, гриля, шашликів. Використовується також у медицині, в сільському господарстві. Додають його в прикорм тваринам. Деревне вугілля в основній масі йде на експорт. Але зараз обмежили його вивезення. А в нас обмежили вирубку лісу у зв’язку з тим, що в Закарпатті твориться. Обрізки на топку беремо в Новгород-Сіверському держлісгоспі. Берези на вугілля — з Узруйського лісництва. Зі старої вирубки. Ліс проріджують, дерева продають. Брали по 105-110 гривень за куб.

Раніше вугілля забирали поляки. Наскільки мені відомо, зараз і збуту на нього нема. Товар міжсезонний. І ціна впала, менше п’яти гривень кілограм. А навесні було більше шести. Сергій не хоче далі вести справу, каже, забирай. А я зацікавлений, щоб воно працювало, бо гроші вклав. Краще б попродавали ті бочки, коли були покупці.

Поляки — також перекупники. Відправляють далі, на Туреччину. Турки працювати з Україною не хочуть, не знаю, з чим це пов’язане. Їм треба пакувати певну вагу, з їх логотипом. А гарантій ніяких, що заберуть, без передоплати. Давали 190 доларів за тонну. Якщо перерахувати, це 5 гривень за кіло. А щоб підприємство працювало і заробляло, потрібно хоча б 6,20-6,30 за кілограм.

Трохи кияни купують для ресторанів. Зараз ціна на внутрішньому ринку на нього в районі 4,50-4,60 гривень, нерентабельно робити. Якщо за два місяці машина вугілля назбирається (тонн 20), то добре. В минулому році набагато веселіше все було. Можливо, це сезонний спад.

Можна це вугілля продавати через супермаркети, але його треба фасувати, а це додаткові витрати. Потрібно лінію ставити. А лінія грошей коштує. Печі вже теж треба ремонтувати.

Таке саме виробництво стоїть у Новгороді-Сіверському, в Лосці.


ПММ — паливно-мастильні матеріали (рос. — ГСМ)

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №39 (1586)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.