62-річна Ніна Алексеєнко каталася на мішку з шестиметрової гірки

Посеред вітальні швейна машина. Ніна Максимівна строчить, і Перешиває старі речі, шиє на замовлення.
— Доки городи не почалися, шию. Як на душі погано, руки за роботу братися не хочуть. Та я себе змушую, — каже.

— Чого ж погано на душі?
— Від самотності. Діти у мене дорослі. Я купила хату на околиці Холмів. Думала, поживу для себе. Я ж у 33 роки вдовою зосталася. Був іще мужчина, та не склалося. Працювала дезінфектором у санстанції. Потім_ на пенсію пішла.

Зустріла Миколу, хоча ми і давно знали одне одного. Його дружина повісилася. П'ять років тривали наші стосунки. Він мені і защіпки поремонтує, і піч полагодить. То я йому щось підсоблю, то він мені. А якось восени каже: «Ти, Ніно, більше не приходь. Я знайшов іншу, молодшу. Їй 50 років, дві корови має».
Головою розуміла: та молодша, гарячіша, це його вибір. А душа ж болить. Де ж у мої роки мужика путящого знайдеш, щоб спокійно жити у старості? Плакала. Боляче і обидно. Бувало, наче й забудуся. Гляну — це ж Микола грубу зробив. І знову душа болить. Бачити нікого не хотілося. Сусідки кличуть: «Ніно, зайди, поговоримо». А я віднікуюся. Тепер жалкую.

На Водохрещу мене таки витягли розвіятися. Випили по чарці, свято ж. І пішли за селище на гірку кататися. Я ж уже 50 років на гірці не була. Боялася. Посадили мене на білий мішок. Від страху аж дух перехопило. Та я поїхала. А потім ще і ще. Згадалося дитинство, і так легко стало. Наче розтануло оте все наболіле. З того часу не сумую за Миколою. Свої жалі послала да-леко й назавжди. І іншим жінкам раджу: якщо вами знехтували, не плачте, не вдавайте жертву. Мине час, і попустить.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №11 (1401)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.