А коли ви плакали?

Новообраний російський президент Володимир Путін просльозився, святкуючи перемогу на мітингу прихильників у Москві на Манежній площі. Ми подивилися відео про ці сльози і звернулися до читачів із запитанням: а коли ви останній раз плакали? Чому — від горя, від радості чи від зворушення?

Оксана Врублевська, у декретній відпустці, Чернігів:
— До сліз мене довела сестра чоловіка. У нас з нею стосунки наче й рівні, непогані, але щоб дуже близькі — то ні. У лютому у мене день народження, вона зателефонувала привітать. Ангелом мене називала, казала, що її брату зі мною пощастило, дякувала за племінницю. Мені так приємно було, що я розплакалась.

Тихін Зеленський, с. Українське Куликівського району, працює охоронцем у Києві:
- Я ніколи на плакав. Мабуть, тільки в ранньому дитинстві. Та я його не пам'ятаю.

Валентина Єрофеєва, пенсіонерка, с. Горбове Куликівського району, колишній бібліотекар:
— Я пропрацювала в бібліотеці при будинку культури 37 років. Була на інвалідності, робила на ставці. У мене немає і не було дітей. Нема чоловіка. Ця робота для мене була всім у житті. А коли вийшла на пенсію — перейшла на півставки. Через два роки мене змусили піти. Зробили так, щоб я написала заяву за власним бажанням. Та можна було б не так грубо зі мною себе вести, не таким тоном усе це сказати. В той день я крізь сльози сміялась. Та мені можна б кожен день плакати. Життя не склалося, самотня. Але я така людина, що сльозу з мене важко видавить. Плачу в душі. Може, через це і серце болить.

Олександра Новосьолова, бухгалтер ЧКП «Культура і спорт» ВАТ «Чернігівбуд», Чернігів:
— Учора підсковзнулася на вулиці, впала і забила руку. Трохи ревіла. Дуже боляче було. Перелому нема, все гаразд. Того ж вечора плакала на «Містері Чернігова» у драмтеатрі. Коли хлопчик маму вітав. Перед цим востаннє плакала, коли дивилася радянський фільм 1971-го «Офіцери», за порадою знайомої.

Віктор Лепеха, пенсіонер, Чернігів:
— Востаннє плакав сім років тому, коли матір хоронив. Це ж треба камінним бути, щоб за ненею сльози не зронить. А взагалі, які б проблеми не були, намагаюся триматися. А кум мій, Сергій, два роки тому плакав, як дитя... за собакою. Поїхав з друзями на полювання на кабана. Взяв свого мисливського собаку Байкала. Досвідчений пес був. Зчепилися вони з сікачем у кукурудзі. Кабан йому іклами живіт і розпоров. Рік кум нового собаки не заводив, ніяк Байкала забути не міг.

Юлія Льодова, весільний розпорядник, Чернігів:
— Це було на весіллі, молоді записали пісню, присвячену батькам і всім присутнім. Вони співали наживо, а на задньому плані напливали фотографії з дитинства, де кожен міг себе побачити. Було дуже зворушливо.

Андрій Гипколенко, пасічник, селище Березна Менського району:
— Плакав перед Різдвом, коли тер хрін. Аж заливався. Буває, заплачу, коли цибулю ріжу на салат. Коли бджоли кусають, уже не плачу. Звик.

Юрій Лях, студент Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т. Шевченка:
— Мене до сліз важко довести. Однак бувають випадки, коли навіть я не витримую. У мене вісім років жив кіт Масякін. Здоровенний такий був, рудий. Інколи, правда, по столу лазив, але ж він тваринка. Надвір ми його майже не випускали, хоча й живемо на першому поверсі багатоповерхівки. Тільки ж улітку спекотно, вікно відчиняли, а він часом тікав надвір. Отак через вікно раз вишмигнув, і його машина збила. Отоді я плакав! Він мені як брат був!

Вікторія Товстоног, Аліна Сіренко, Валентина Остерська, Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №11 (1349)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.