Щоб отримати квартиру після загибелі чоловіка в Афганістані, Аліна Кошенко писала листа міністру оборони

19 родинам загиблих афганців завезли картоплю, капусту, моркву

— Забезпечуємо сім'ї овочами третій рік, правда, у минулому через неврожай не вийшло, — говорять організатори допомоги, афганці Олександр Пекур та Олександр Марцинкевич. — Попередньо пишемо фермерам листи, просимо відгукнутися.
Першими зголосилися дати овочі Володимир Мандрико (господарство у Стасах Чернігівського району) і Володимир Поліщук та Олександр Сич (працюють в Улянівці цього ж району).

Фермери безкоштовно дали картоплю, моркву, буряки, капусту. У приблизному розрахунку, чотири сітки овочів на одного члена сім'ї.
— В одній сітці — добрих півтора відра, — говорить голова Чернігівського міського комітету сімей загиблих афганців Світлана Шаповал. — Моїй сім'ї вистачить до нового року, а то й більше.
— Це суттєва допомога, — погоджуються Галина Потєхіна, Ніна Гаршина, Марк та Маня Камські, Василь Шевчук, Аліна Кошенко.

Вдова афганця Василя Кошенка, чернігівка Аліна Кошенко зберігатиме овочі на заскленому балконі. Качани капусти господиня позагортала в газети.
Про те, як склалася доля 63-річної Аліни Кошенко, котра стала вдовою у 30 років, сама добивалася квартири, сама виростила сина Валерія й доньку Юлю.

Василь Кошенко загинув у Афганістані у 1980 році, йому було 38. Аліна Олексіївна залишилася вдовою у 30 років. Сину Валерію було 12 років, доньці Юлі шість. Аліна Кошенко родом із Городні. Дівоче прізвище Авдієнко. Василь — вертольотчик. З Вінницької області.
— Василь закінчив Харківське вертольотне училище, — згадує Аліна Кошенко. — У Городні проходив стажування. Йому було 23. А я в 10 клас ходила. Познайомилися. Він відразу увечері додому приперся. Мама у мене строга була. Сидимо на лавочці, а вона на нас у вікно дивиться. «А що, як принесеш у подолі?..» — казала. Тоді ж не так було, як зараз.
Василь, як тільки побачив мене, сказав: «Женюсь». Але 10 клас дав закінчити.

Він дослужився до капітана. До пенсії не дожив два роки.
Його відправили в Афганістан. Воював чотири місяці. Кожні півроку склад наших військовослужбовців мінявся. Щоб повернутися додому, йому не вистачило двох місяців.
Василь був бортовим техніком на вертольоті «Мі-24». Екіпаж летів на завдання. їх збили, і вони підірвалися на власних ракетах. В екіпажі було троє, усі загинули.
— До мене прийшли командир полку, солдат і лікар у білому халаті. Як їх побачила, все зрозуміла. Солдат потім чергував біля мене. Не так, що кинули й пішли.
З Афганістану доставили літаком чотири домовини. Цинкові, запаяні. Оббиті червоним. Де обличчя, там скельця. Скельця задимлені, нічого не побачиш. Що привозили в тих гробах? Або кістки та шматки тіл. Або спотворене тіло.
Мені сказали:
— Не надумайте відкривать гроб, горя не оберетесь. — Додали:
— Ваш зберігся більше всіх. Похоронили Василя на дев'ятий день.

— Як ви жили ці довгих-довгих дев'ять днів?
— Мізки були затуманені. Мені весь час кололи заспокійливе. Шпигали прямо через колготки. Солдати, що їм. Весь час були біля мене. Син Валера як учепився у гроб, не могли відірвать. Добу біля труни просидів. Донька Юля не розуміла, що відбувається. Бігала, кричала: «Ура!». Як поховали Василя, відразу полегшало. Нічого не ждеш. Знаєш, що поховали, і все. А що гроб не відкривали, то добре. Василь залишився у пам'яті живим.
Після похорону у Городні поїхала з дітьми у Броди (то було останнє місце служби Василя, там ми жили). На 40 днів — знову в Городню. Потім знову у Броди. А там наді мною вже нависають: «Звільни квартиру».
Протягом півроку сім'ї загиблого воїна повинні дати квартиру. Там, де побажаємо. Я вибрала Чернігів. Та доки не написала листа міністру оборони Устінову, квартири нам не давали.

Вісім місяців з двома дітьми жила у брата. В одній кімнаті брат із дружиною і дитиною. У другій — яз двома дітьми. Діти у ванній по двоє милися. Двоюрідні стали ріднішими за рідних.
У Чернігові я відразу влаштувалася на роботу, секретарем в управління житлово-комунального господарства. Потім — інженером по контролю. Згодом — майстром у ЖЕК №10.
Добивалася квартири, а начальство мені відповідало: «Ми туди його не посилали». Звичайно, своїх ви туди не посилали. Листа Устінову написала від руки, виклала, все як є. Відправила у звичайному конверті, за адресою: Міністерство оборони, Устінову Дмитру Федоровичу. Я на сто п'ятдесят відсотків впевнена, що Устінов мого листа і в очі не бачив. Але в міністерстві його розглянули. Через два тижні подзвонили в наш військкомат, а звідти — в Деснянський райвиконком, з виконкому — до мене на роботу.

Квартиру мені повинні були дати від міськради. Але дали від місця роботи. У будинку, який житловики зводили для себе, на совість. Усе було добротним. І стіни, і сантехніка, і столярка.
Дати квартиру від ЖЕКу повинні були моїй співробітниці Ользі, її черга була. Вона плакала: «Хто вас звав сюди?..» А я сказала їй: «А вас із села хто сюди звав?» Мені її було шкода, але я не відмовилася від квартири. На мені — двоє дітей!.. Відмовлюся — хто мене пожаліє? Робила, як велів чоловік: «Не дай бог, що зі мною станеться, йди напролом, тільки так чогось доб'єшся. Все у житті треба вигризати зубами».

Заміж Аліна Анатоліївна вдруге не вийшла.
— Не хотіла, щоб чужа матня переді мною моталась. Коханців мала, а так, щоб заміж вийти, — не хотіла. Вийти за кого попало, щоб тільки вийти? Часто напрошувалися до мене через квартиру. Я це відразу помічала. Бачила, що дітей моїх не дуже жаліли. Таких рідко зустрінеш, кому б і жінка треба була, і її діти.
Син дуже ревнував мене. Як тільки мужчина переступав поріг квартири, слідкував за нами. Ми сядемо з приятелем на кухні, чай п'ємо. А Валера стане на дверях і стоїть. Дві години п'ємо, він дві години буде стояти.
Валера після восьмого класу пішов у суворовське училище в Київ. Далі був Владикавказ. Була Чечня. Поранення, контузія. Госпіталь у Ростові-на-Дону...

Донька навчалася у радіомеханічному технікумі. У 18 років народила сина Владика. Перший її чоловік став наркоманом. Вийшла заміж удруге. Поїхала з чоловіком на Далекій Схід.
Коли діти бувають у гостях, їдемо на могилу у Городню. Через рік після смерті Василя поставили на його могилі пам'ятник. Давали на нього гроші у військкоматі і відразу попередили, що писати «загинув в Афганістані» не можна. Сказали, пишіть: «Загинув при виконанні службових обов'язків». Приїдемо, провіримо». І справді, провірили. Було таке, що люди писали «загинув у Афганістані». Приїжджали, випалювали ці надписи. Так було до 1983 року.
Нам же про Афганістан розповідали: «Наші хлопці їдуть сади садити, дороги прокладати». Ідуть ніби в гості. А потім стали в гості посилати цілі полки. Від чоловіка з Афганістану було п'ять листів. Писав «Багато літаємо. Усе добре». «Усе добре» — в кожному листі.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №48 (1334)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.