Ворожий дрон знищив будинок і все майно подружжя з Наумівки

Тамара і Костянтин біля розбитого будинку

Коли я їхала в це село, щоб познайомитися з літнім подружжям, яке нещодавно під час ворожого обстрілу втратило все майно і власний будинок, то гадала побачити сумних і заплаканих людей. Готувалася почути скарги на життя та долю, підшукувала слова, якими можна їх втішити. Проте мої очікування не виправдалися, бо сильні й витривалі українці вміють долати труднощі та біди, можливо, як ніхто інший у світі.

Сільська бібліотека

Того дощового недільного ранку в наумівській книгозбірні було кілька людей. Завідувачка Ольга Лантух світилася від щастя, раділа, що до бібліотеки йдуть відвідувачі і в радості, і в горі, знаходять там розраду та відпочинок для душі. Цього разу в гості завітала немолода сімейна пара — Тамара й Костя, котрі нещодавно пережили великий стрес, страх і важкі випробування. Від удару ворожого безпілотника зайнялося і вщент згоріло їхнє обійстя, яке вони багато років з любов’ю облаштовували та сподівалися доживати в ньому віку. Проте за 15 хвилин не стало нічого від їхнього колишнього матеріального світу. І тепер треба все починати спочатку.

Хазяйка бібліотеки заходилася готувати чай, каву, а гості поставили на стіл ароматний коровай, інші смаколики. Тамара й Костя самі запропонували провести цю зустріч. Для них дуже важливо мати можливість спілкуватися, ділитися тим, що мають. Адже біда, котра накрила чорним крилом їхнє сімейне гніздечко, показала справжні цінності людського життя й навчила по-іншому зустрічати та проводжати кожен день, цінуючи все, що є сьогодні й зараз.

Двадцять п’ять років тому

Тамара Іллюшко все життя мешкає в Наумівці. Понад двадцять п’ять років тому в неї помер чоловік і в 39 років вона лишилася з 13-річним сином і 19-річною донькою. Починати щось заново не хотіла, та долю не обійдеш. Знайома бойова наумівчанка, в якої теж не стало чоловіка, не думала так, як вона. Жінка вирішила давати в різні газети оголошення про знайомства й шукати собі достойну пару. І так склалося, що відгукнулися одразу двоє претендентів.

Тож вона прийшла до Тамари й показала листи від Костянтина з Чернівецької області. «Дивись, можливо, тобі він сподобається. Здається, непоганий чоловік», — мовила. Тамара прочитала їх кілька разів, сину показала, батькам. Усі радили написати цьому чоловікові. Зрештою, вона наважилася.

На іншому кінці України відповіді чекав 44-річний Костянтин Гіминчук. Він давно був самотній, жив з батьками, колишня дружина виїхала за кордон. Десь у Латвії мав позашлюбну доньку. Звісно, лист від незнайомки з Чернігівщини його здивував, але зі світлини так щиро посміхалася красуня — наче справжня артистка. Хлопці, яким показав фото, сказали, щоб довго не роздумував, бо заберуть. Рішення було ухвалене — він їде в Наумівку!

За чотири тижні надіслав жінці телеграму, щоб чекала. Купив собі новий одяг, лакові черевики. Наостанок так погуляли з друзями, що ті ледь устигли посадити його в потяг. Заснув під стукіт коліс мертвецьким сном, а на ранок побачив, що туфлі хтось украв. Сусід по купе віддав свої капці, бо ніде було придбати нове взуття.

Приїхав у Бахмач, найняв таксі й вирушив на Корюківщину. Тамара саме клопоталася по господарству, коли до хвіртки під’їхала машина і водій, прочинивши дверцята, голосно запитав: «Жениха привіз, брати будете? Якщо ні — то повезу назад». Дивиться, виходить з автівки кавалер у гарному вбранні з великою валізою і в тапках… По прим’ятому обличчю видно, що гульнув добряче напередодні. У жінки перехопило дихання, а Костя й каже: «Я не п’яниця, то так вийшло. А туфлі в мене у вагоні поцупили. Господар я — сильний, ось побачиш». «Раз приїхав, то заходь у хату», — тільки й промовила спантеличена жінка.

Тиждень гостював у неї чоловік із Буковини. По господарству чимало роботи зробив, грибів наносив. Сам їх і закривав, а ще їсти варив. Сподобався. Той спитав її, чи готова ще народити дитину, бо він дуже хоче. Знизала плечима, мовляв, наче й пізно, та відповіла ствердно. З’їздив він додому за речами й почалося їхнє спільне життя в Наумівці. Незабаром уже й донечку колисали, Марію-Ангеліну. Нині дівчині 23 роки, живе й працює в Чернігові.

Так народилася звичайна родина, де вміли працювати, заробляти, відпочивати. Костя виявився справді гарним і вмілим господарем, а Тамара — турботливою, веселою й життєрадісною дружиною. Звісно, всього у житті було, та вони навчилися цінувати одне одного. Так живуть і по цей день. Кухню на двох ділять, бо Костянтин Георгійович обожнює готувати. Тамара Миколаївна підтримує його бажання й сама любить випікати смачненьке, а ще закохана у квіти, яких насадила аж на чотирьох сотках біля будинку.

«Я щодня прокидаюся о шостій ранку, — розповідає глава родини. — О сьомій у мене готовий сніданок. Це моє велике захоплення — куховарити. У нас, у Чернівецькій області, звідкіля родом, багато хто вміє добре готувати. Й у родині батьків усі такі були. Тоді чи не всі сім’ї мали багато дітей. А щоб нагодувати велику родину, треба бути винахідливим і ощадливим. Як заріжуть курку, то з кісток варять бульйон, до м’яса готують соус. А ще мамалигу. І хліб самі випікали. В моїй сім’ї теж люблять наші національні страви. Я ж румун, бо Чернівецька область до 1939 року була в складі Румунії. До речі, там і досі в селах говорять молдавсько-румунською мовою. Та жити мені більше подобається на Чернігівщині. Тут люди простіше ставляться до життя й грошей. Немає такого, як у нас — … у сусіда он який балкон і нам такий треба (сміється). Хороші люди у Наумівці, доброзичливі, прості, співчутливі», — підсумовує мій співрозмовник.



Такий вигляд мало житло подружжя до ворожого обстрілу

Перше випробування ковідом

У серпні 2021 року Тамару й Костю звалив коронавірус. Дружина першою навідалася до лікарів, а чоловік іще сам намагався лікуватися. Та де там! Обох у важкому стані поклали до реанімації інфекційного відділення Корюківської лікарні. Два місяці на лікарняному ліжку боролися з важкою недугою. Ледь вижили. Дуже вдячні лікарям і всьому медичному персоналу, що поставили їх на ноги. Щоправда, чоловік повертався додому на трьох — з паличкою в руках.

Довелося якнайшвидше збувати господарство, якого мали багато: три корови, бик, свині, свиноматка, вівці, кури. Після хвороби лише курей і подужали тримати. А жили вони в будинку, що трохи далі від центру, на хуторі.

Війна

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення російських окупантів в нашу країну, герої цієї історії, як і багато інших українців, не могли в це повірити. Потім пішли ворожі колони повз село. Розмови про напад росіян точилися задовго до цього, тож декотрі земляки хоч харчами встигли запастися. А вони — ні. Тому перший місяць війни був складним і голодним, виживали, як могли.

Сільчани ділилися між собою продуктами, самі хліб пекли, коли борошна та дріжджів удавалося дістати. До речі, Тамара й Костя і зараз хліб випікають, не купують. Перші три роки великої війни у Наумівці люди не чули вибухів. А потім почалося. Літають і вибухають смертоносні «пташки», немає спокою ні вдень, ні вночі. Прийшла біда й на хутір Голіков, у хату Тамари та Костянтина.

Цього року на 8 Березня подружжя чекало в гості дітей і онуків. Увечері 5 числа Костя ліг спати раніше — зранку збирався їхати в Корюківку за продуктами. А Тамара надумала порадувати рідних смачними короваями. Щоб їх прикрасити, заздалегідь наробила квіточок із мастики. Сіла за стіл, розклала їх — милується. Напередодні перебрала речі в шафах, навела порядок усюди — задоволена.

У хаті тепло, затишно, у сусідній кімнаті уві сні посопує чоловік. Коли на годиннику було 22:30, жінка почула глухий звук і щось ударило їй по голові. Наче в тумані повертається, а в кімнаті — місиво. Меблі розлетілися на друзки, стеля впала. Чоловік прокинувся й намагається водою з кружки потушити охоплений вогнем телевізор, а в стіні біля нього зяє велика дірка.

«Костя подумав, що вибухнув телевізор, а я — що котел, — згадує перші враження Тамара Миколаївна. — Лише згодом ми зрозуміли, що нас бомбонули. Прямо в будинок влучив ворожий шахед. Спробували знайти документи чи гроші. В мене почалася істерика. Костя першим зрозумів, що треба тікати, бо вогонь миттєво пожирав усе навколо. Почав мене витягувати з хати. Коли вибігли на подвір’я — пролунав іще один вибух.

Промайнула думка: нас убило… Але Бог милував. Коли за 15 хвилин на пожежній машині з Корюківки примчав син Ігор, він рятувальником працює, то сказав, що хати більше немає. Вона була зовні пластиком оббита, тому й спалахнула наче свічка. Все згоріло, лише курки дивом вижили та ще котик, один із трьох. Ще один згорів у будинку, а іншого рятувальники обпеченого витягнули, та в їхніх руках він і помер.

Подружжя каже, що сліз тоді в них не було. Перебували у сильному стресі, медики невідкладної допомоги були поруч, підтримували. Служби всі прибули, виконували свою роботу. Пожежу ліквідовували до дев’ятої ранку. А ворожі дрони увесь час кружляли над згарищем, видивлялися, мабуть, вороги раділи…

Вогонь знищив будинок, великий сарай, котельню, баню. А млин Костянтин Георгійович зумів відновити, хоча і йому добряче дісталося. Діти приїхали, подивилися — що тут скажеш, як розрадиш, коли від колишнього життя більше немає нічого.



Тамара тримає рештки ворожого дрона, що зберігається в сільському музеї

Найкращі люди

Подружжя зараз винаймає в селі квартиру. Після обстрілу в них не було навіть у що вдягнутися. Але на допомогу прийшли — люди. Вони привозили гроші, одяг, взуття, домашні речі, посуд і навіть меблі. Приєдналися волонтери. Телефони придбали, без яких ніяк не можна, з оформленням документів допомогли. Ось тоді Тамара й Костя заплакали. Але то були не сльози болю й розпачу, а сльози великої вдячності кожній людині, котра їм поспівчувала й підтримала.

«Головне, що Бог дарував нам життя й здоров’я, — каже пані Тамара. — Справжня біда, коли війна забирає людей назавжди. Від початку повномасштабного вторгнення в нашому селі загинуло 14 захисників, а ще шестеро — вважаються зниклими безвісти».

Жінка підходить до світлин воїнів Небесної гвардії, які на чільному місці в бібліотеці. Називає кожного по імені: родич, сусід, син друзів… «Нам потрібно вистояти й зберегти Україну, – продовжує. – Після усіх цих подій я зрозуміла, що не можна відкладати життя на після війни. З таким лютим ворогом нам, можливо, доведеться воювати ще довго. Та життя триває. Ось і квіточки мої пробиваються з-під вугілля на попелищі, яким всипана вся територія навколо. А в мене стільки сортів різних було! Все згоріло, навіть жоржини в погребі не вижили. А ось ми — вижили. І житимемо далі, попри все…»

Джерело: газета «Маяк», Ірина Гайова, фото авторки та з сімейного архіву

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.