Квіти серед руїн – і море людської злості

Після чергового удару російського «шахеда» по адміністративній будівлі у місті Прилуки місто ще довго оговтувалося від побаченого. Пошкоджені фасади, вибиті вікна, понівечена земля, вирви після гасіння пожежі, знищені клумби біля міської ради – усе це стало черговим нагадуванням про те, що війна давно дісталася навіть тих місць, де ще вчора люди поспішали на роботу, прогулювалися алеями чи просто жили звичним життям.

Та найбільше вражає навіть не саме руйнування. Найболючіше – реакція окремих людей.

Здавалося б, після пережитого місто мало б об’єднатися навколо простих людських речей: допомоги, підтримки, спільного бажання навести лад. І саме це зробили працівники міської ради разом із міським головою. Жінки прополювали троянди, чоловіки підносили землю, засипали вирви, прибирали наслідки обстрілу. Люди просто намагалися повернути місту бодай частинку нормального вигляду.

Але замість підтримки у соцмережах полилися насмішки, сарказм і знецінення. Для когось навіть квіти стали приводом для злості. У коментарях почали з’являтися образливі порівняння, глузування про «цирк», «свинарники», «квіточки замість доріг».

Складається враження, що для окремих людей уже не існує нічого доброго апріорі. Якщо місто прибирають – це погано. Якщо висаджують квіти – теж погано. Якщо люди працюють і намагаються щось відновити – знову не так. Головне для таких «експертів» – не підтримати, а знайти черговий привід для негативу.

Безперечно, у Прилуках є проблеми. Є дороги, які потребують ремонту. Є тротуари, фасади, комунальні труднощі. Але чи означає це, що після обстрілів усе потрібно залишити у руїнах? Чи мають люди жити серед попелу й розбитої землі лише тому, що комусь не подобаються клумби з трояндами?

Особливо прикро, що подібні речі люди пишуть у час війни, коли українці щодня доводять світові свою незламність не лише на фронті, а й у тилу – у здатності жити, працювати й берегти людське обличчя навіть після трагедій.

Тут мимоволі згадується Харків – місто, яке фактично живе під постійною загрозою обстрілів. Попри близькість фронту, Харків залишається доглянутим і квітучим. Комунальники висаджують квіти, прибирають вулиці, відновлюють парки. Міський голова Ігор Терехов неодноразово наголошував: місто повинно жити навіть під час війни, а краса й порядок потрібні людям як психологічна підтримка та символ життя.

І справді, військові, які приїжджають до Харкова, часто кажуть прості, але дуже сильні слова: «Ось за що ми воюємо». За чисті вулиці. За квіти. За мирне життя. За право українців жити у своїй країні не серед руїн, а серед краси.

Бо коли після вибухів люди виходять прибирати місто, відновлюють клумби, садять троянди – це не дрібниця і не «піар». Це знак того, що нас не зламали. Що українці, попри втрати й біль, не дозволять війні знищити людяність, красу й віру у майбутнє.

Квіти серед руїн – це не про декоративність. Це про незламність.

Можна критикувати владу, вимагати змін, дискутувати про проблеми міста – це нормально для демократичного суспільства. Але коли в людях залишається лише бажання все висміяти та знецінити, це вже значно небезпечніше за розбиті клумби.

Бо справжня проблема – не у квітах. Проблема – у втраті поваги до чужої праці, у байдужості та озлобленості, які дедалі частіше проростають у суспільстві замість підтримки й людяності.

І саме тому сьогодні так важливо не лише відбудовувати будинки й дороги. Потрібно відбудовувати в людях здатність співчувати, підтримувати й бачити світло навіть серед руїн.

Джерело: сайт газети "Чернігівщина", Віктор Копачевський

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.