Михайленку довіряв Кім Гнідаш

18 листопада 1985 року не стало Олександра Дмитровича Михайленка — людини, чиє життя нерозривно пов'язане з Черніговом. Що ж ми знаємо про цю мужню людину? Пропонуємо матеріал про уславленого підпільника, зібраний по крихтах нашим постійним автором, провідним бібліотекарем відділу краєзнавства Чернігівської ОУНБ ім. В.Г.Короленка Людмилою Студьоновою.



Олександр Дмитрович народився на Харківщині в сім’ї робітника. У тридцять другому його батько Дмитро Феодосійович перевіз дружину, сина і доньку до Чернігова. Тут Шура закінчив школу. Потім працював на телефонній станції, заочно навчався в Одеському інституті зв’язку. У тридцять сьомому юнака призвали до лав Червоної Армії. Служив механіком швидкодіючих апаратів. Навіть самостійно сконструював польовий телеграфний комутатор. У 1939 році Михайленку вручили квиток члена Компартії. Наказом Наркомату оборони СРСР за Ne 527 від 5 листопада 1940 року молодший командир Олександр Михайленко був нагороджений значком «Отличник РККА». На той час то була престижна відзнака. До нападу фашистів він встиг понюхати пороху в боях проти білофінів на Карельському перешийку Північно-Західного фронту. В 1941 році Михайленка демобілізували. Повернувся до Чернігова. Став працювати інженером на міжміській телефонній станції, де його обрали секретарем партійної організації. Одружився. А потім — війна.

Про те, що було далі з Олександром Михайленком, мені розповів довоєнний секретар Чернігівського міськкому Компартії Іван Іванович Красильников. Він займався кадровими справами. Тому людей знав добре. Разом із Федором Івановичем Коротковим він створював підпільні групи у місті. За словами І. І. Красильникова, їх було сформовано три. Одну з них мав очолити комуніст Олексенко чи Олексі-єнко (документи не збереглося, тому точного прізвища Іван Іванович не пам’ятав. — Прим. авт.). Та цей керівник відступив з частинами Червоної Армії. Другу групу мав очолити головний інженер Чернігівської ТЕЦ. Але він перейшов на бік окупантів і після визволення Чернігова був засуджений як зрадник. Керівником третьої підпільної групи було призначено двадцятип’ятирічного Олександра Михайленка. Група складалася із секретаря комсомольської організації міжміської телефонної станції Варвари Кирюш і, Андрія Берегелі, Олександра Шка-руби, всього — з дванадцяти чоловік. Конспіративні квартири були на вулиці Будьонного,2, в будинку Олександра Кириловича Кирюші (тут сховали радіоприймач, кілька пляшок із запалювальною сумішшю, два пістолети), на вулиці Леніна,4, де мешкав Олександр Володимирович Шкаруба, і в будинку Лідії Юрченко на вулиці Нерановича,12. Остання квартира призначалася для зустрічей Михайленка з представниками партійного керівництва.

Після першого бомбардування Чернігова Шура деякий час пропрацював на міжміській телефонній станції і демонтував її. Потім був армійський підрозділ, а далі — партизанський загін колишнього секретаря Золотоніського райкому партії Семенченка: Олександр був партизанським розвідником.

...Наприкінці грудня 1941 року Шура Михайленко йшов вулицями Чернігова. Підійшов до будинку Олександра Шкаруби. Там на нього чекав не лише господар, а й член підпільної групи Андрій Берег еля. Від них Шура дізнався, що підпільники Будаш, Рожалін, Фургін та Юрченко відступили разом з Червоною Армією. У Кирюш все спокійно. А незабаром до явочних осель додалась квартира Матвія Євстафовича Дзю-бенка на вулиці Бєлінського, доброго сусіда і друга батька Шури Михайленка, колишнього моряка Балтики. ВЫ працював за нової влади в міській управі виконробом. Дядько Матвій дістав Михай-ленку аусвайс для роботи в бригаді. Так створилась підпільна група, члени якої здійснили кілька диверсій. Шура Михайленко та Андрій Берег еля тричі виводили з ладу телефонну станцію. Для цього обривали підземні кабелі, сховані у спеціальних колод язях. Олександр Садовий, дядько Матвій, Андрій Бичек і Григорій Маркін серйозно пошкодили парове опалення у колишній школі імені Лассаля (нині тут школа Ns 11), а також підірвали котел для душових і ванн у Центральному торговельному товаристві (приміщення колишнього кооперативного училища на проспекті Перемоги). Все це сталося у січні 1942 року. А впродовж люто-го-березня група Олександра Михайленка встановила контакти з будівельником Іваном Лазаровичем Оси-пенком, завідувачем паливних складів та кінних дворів на Чернігівській ТЕЦ Григоріем Андрійовичем Іщенком, зв’язківцем Миколою Степановичем Шарим, який за дорученням Олександра Дмитровича влаштувався на завод «Жовтневий молот». Підпільники займалися саботажем на будівельних майданчиках міста. Так, Василь Трохимович Михаль-ченко з групи Івана Осипенка працював верстатником пилорами на меблевій фабриці. Кожного дня він пиляв лісоматеріали. Однак все частіше пилорама виходила з ладу. А причиною були цвяхи, вбиті Михальченком у колоди. Підліток Тихін Саприкін, теж із групи Івана Осипенка, виготовив гумову німецьку печатку для фальшивих документів. Серед руїн музичної фабрики з Никодимом Щегловим хлопець виявив до двадцяти гвинтівок і ящик патронів. У травні 1942 року люди Миколи Шарого вивели з ладу електростанцію на «Жовтневому молоті». Завод не працював майже три місяці. Восени сорок другого підпільники знищили електродриль, за допомогою якого свердлили отвори для газогенераторних приладів радянських тракторів ХТЗ. Працівники ТЕЦ створювали аварійні ситуації, завантажуючи бункери брилами мерзлого торфу. Транспортер виходив з ладу, тиск пару у котлах падав, подача електроенергії припинялася. Бригада Дзюбенка систематично псувала водогінне та опалювальне устаткування в німецьких установах та госпіталях. Підпільники постійно перебували там, де дислокувались армійські підрозділи ворога, їхні штаби, численні каральні й контррозвідувальні органи. Користуючись радіоприймачем, підпільники поширювали серед населення передачі московського радіо, і зведення Радінформбюро про розгром німців під Москвою та Сталинградом.

Але група Олександра Михайленка не мала зв’язку з партійним керівництвом. Ще на початку жовтня сорок першого Микола Попудренко послав у Чернігів зв'язкового, політрука другого кулеметного взводу, колишнього вчителя Василя Товчка. Той мав перевірити, як працює в місті підпілля, чи діють явочні квартири, передати інструкції та директиви обкому партії керівникам підпільних груп. Однак сталося непоправне: Василь Товчко потрапив до рук гестапо. Після жорстоких катувань його розстріляли на території в’язниці.

На початку січня 1942 року за завданням Миколи Попудренка партизанський табір залишає командир роти Петро Працун. Його зустріч з Олександром Ми-хайленком відбулася на вулиці Нерановича.12. Зв’язковий передав Михайленку листівки «Хто такі партизани і з ким вони воюють». На жаль, зустріч з представником підпільного обкому була першою й останньою. Того дня Петро Маркович завітав і до колишнього інструктора обкому партії Михайла Івановича Муренка. Із спогадів Івана Назаровича Осипенко: «Я випадково зайшов до Муренка і застав там Працуна.

Я його знав до війни. Він мені розповів, що прибув із загону Федорова дізнатися, які настрої в місті, хто залишився із своїх людей, що німці роблять з народом. Я хотів піти з ним у загін, але він сказав, що оскільки я безпартійний, то повинен залишатися в місті і допомагати нашим. Працун був у місті день чи два. Ні паролів, ні зв’язкових він мені не залишив. Більше зустрітися з ним під час окупації мені не довелось».

До кінця сорок другого року підпільники «займалися дрібними диверсіями комунального обладнання і зв 'яз-ку в будинках, у яких розміщались німецькі установи (пошта, центральне опалення, водогін, телефонний кабель)». Це цитата з архівного документа, підписаного секретарем Чернігівського міськкому партії Ф.І.Коротковим у березні 1946 року.

З настанням 1943 року Олександр Михайленко обирає єдине правильне рішення: йти на контакт з партизанами. За себе він залишив Сашка Садового. На шостий день мандрів Михайленко, Берегеля, Гонтаренко і ще двоє хлопців вийшли до будиночка лісника, де перебували люди Юрія Збанацько-го. То була територія Остерського району. Командир партизанського загону ім. Щорса привів Олександра Михайленка у розташування групи Головного розвідувального управління Червоної Армії Кузьми Гнідаша (Кіма). Любов Степанівна Валюшкевич — колишня вчителька з Остра, його зв’язкова — через кілька годин прибула до Чернігова. Із Садовим вона зустрілась на квартирі Ольги Йосипівни Петровської. Віддала Сашкові паперову трубочку. Рукою Михайленка там було написано: «Розмовляй, як зі мною». З того часу вся увага підпільників була зосереджена на залізниці. Із червня до вересня 1943 р. підпільники станції Чернігів на чолі з Григорієм Олексійовичем Маркіним засипали піском 52 букси вагонів, пустили під укіс поїзд на перегоні Левковичі-Малейки, 12 разів мінували поїзди і паровози. Олександр Михайленко за наказом Кіма був включений до групи підривників Ялтинського мосту. За цю операцію всі були нагороджені медаллю «За відвагу». Наступне завдання Олександр Дмитрович виконав у Чернігові. З документами інспектора з Києва (їх виготовив заступник Кіма з конспіративної роботи Іоганн Франкль-Тиссовський) Ми* хайленко прибув на міжміську телефонну станцію, яку німці облаштували в будинку на вул. Перетця (після - вул. Попудренка, навпроти знесеного будинку Обласної бібліотеки ім. В.П Короленка) для перевірки механізмів. Наслідок—станцію виведено з ладу.



Після Курської битви Червона Армія стрімко наступала на Лівобережну Україну. Кім-Гнідаш створив у Чернігові резидентуру. Це дозволило постачати штаб військ Центрального фронту прямою інформацією з місця подій. Запропонував Михайленку повернутися до рідного міста. Той дав згоду. Олександра привели до радиста Михайла Панфілова, якого напередодні доставив літак із Москви. З документами старости села Ведильці для Михайленка і старшого поліцая для Панфілова, виготовленими все тим же легендарним Тиссовським, хлопці поїхали до Чернігова на квартиру Олександра Кири-ловича Кирюші на вул. Будь-онного, 2. Доставити рацію на підводі допомогли підпільники села Козероги. Михайленко з Панфіловим встановили її в сараї. Антену розвісили як мотузку для білизни. Незабаром рація запрацювала. Донесення від Матвія Євстафовича Дзюбенка були про зосередження німецької артилерії на Болдиних горах. Ольга Йосипівна Петровська сповіщала: «Десять ешелонів з танками і солдатами. Напрямок - Чернігів-Овруч». Надходили донесення від Олександра Садового та Андрія Бичека про військові частини, дислоковані в місті, інформація про пересування на залізниці. Від Івана Осипенка Михайленко прийняв дані про фашистську артилерію, танкові укріплення, які німці створюють в урочищі Святому.

Коли стало небезпечно перебувати в будинку Кирюш, Шура Михайленко та Михайло Панфілов за допомогою Сашка Садового та Андрія Бичека влаштувалися на лузі, в скирті сіна, неподалік від Болдиних гір. Так і працювали до визволення Чернігова. Потім Михайленку наказали припинити роботу і з'явитися у «СМЕРШі» (Військова контррозвідка «Смерть шпигунам»).

Так для Олександра Дмитровича Михайленка закінчилася війна. За клопотанням секретаря Чернігівського міськкому компартії Ф.І.Короткова він залишився в Чернігові для відбудови міжміської телефонної станції. Документи засвідчують, що його посилали і на інші складні ділянки відновленя телефонного і телеграфного зв’язку в місті. А через томи, цять років став Олексанпп Дмитрович одним із геоом документальної повісті Бориса Гусєва «За три години до світанку», присвяченої легендарному розвідникові Герою Радянського Союзу К.С.Гнідашу (Кіму).

Проте в книзі «Летопись города Чернигова периода Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. по документам, воспоминаниям очевидцев, публицистике и мемуарам» (1992), яку написав Г.О.Кузнецов, на стор. 131 стверджується, що на сьогодні є відомості лише про одну підпільну розвідувально-диверсійну організацію у складі трьох груп. Підпільною організацією, переконує автор, керував член ВЛКСМ Садовий. У його підпорядкуванні, мовляв, перебували підпільні групи Маркіна Г.О., Дзюбенка М.Є., Іщенка Г.А.

А за архівними документами, Олександр Євлампійо-вич Садовий не був ні комсомольцем, ні партійним. Коли ж Михайленко ОД в лютому 1943 р. з групою товаришів вийшов з міста для налагодження зв’язків з партизанами, то своїм заступником залишив О.Є.Садового. Після налагодження Олександром Дмитровичем контактів з Кімом чернігівські підпільники почали працювати під його керівництвом, отримуючи завдання через Садового.

Зберігся документ з особистою печаткою Кіма-Гнідаша та його підписом, зробленим 16 вересня 1943 року. Це — друковане посвідчення, видане для пред’явлення частинам Червоної Армії: «Посвідчення. Пред’явник цього посвідчення Михайленко Олександр Дмитрович дійсно є агентом развідорганів Червоної Армії, з лютого місяця 1943 року до цього часу працює у складі оперативної групи Гнідаша — «Кіма». З вересня 1943 працює резидентом по Чернігову і начальником рації Панфілов. НАЧ. ОПЕР. ГРУПИ /ГНІДАШ/». Але цього посвідчення чомусь не можна знайти в «Літописі».

Ім’я ж його власника вміщено в розділі «Другие антифашистские подпольные группы» на четвертому місці. В наступних книгах Г.О. Кузнецова «Край неподкоренный»

(1995) і «Священна пам’ять війни: Чернігів 1941-1945»

(2005) прізвище Олександра Михайленка навіть не згадується. Чому так сталося?

Це тема для іншої розмови.

Людмила Студьонова, «Гарт» №18 (2250) від 4 травня 2006

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.