«Мій дід - протоієрей - благословив мене і наказав підтримувати предківські традиції»

Чоловіки, любіть своїх дружин, як і Христос полюбив
Церкву і віддав за неї себе.

Ефесянам 5:25;

І нехай будуть слова ці, які Я заповідаю тобі сьогодні, в серці твоїм; і розповідай їх дітям твоїм.

Второзакония 6:5-6



У Ніни і Володимира Лящинських дев’ятеро дітей. Живе ця велика сім’я у селі Андріївка Чернігівського району. Живуть по-селянськи просто — землю обробляють, гостей вітають, а їх чимало переступає поріг хати Лящинських. Інакше й бути не може, бо голова сім’ї — священик. Належить він до кліру Чернігівсько-Ніжинської єпархії УПЦ КП. Живе в Андрію ці, але служить у сусідньому районі — в селі Неданчичі, що На Ріпкинщині. Вже цієї Інформації про родину досить було кореспондентові „Гарту”, щоб напроситися до Лящинських у гості. І 14 квітня було редакційне відрядження до Андріївки...

Коли входиш до хати, в якій проживає велика родина отця Володимира, по* мешкання здається великим і просторим. Це дивно, бо з вулиці будиночок, пофарбований в рожевий колір, виглядає зовсім маленькою. Можливо, всередині приміщення враження великої просторості з’являється через те, що в кімнатах мало меблів. Тут лише найнеобхі-дніше — дивани і дитячі ліжечка, столи і шафи. На стінах багато ікон. Але не лише кількість образів Богородиці і православних святих свідчить про те, ким є голова родини, яка в цьому домі мешкає. На стінах у світлиці зроблено розпис. Тут ми бачимо картини на біблійні сюжети. На одній стіні — скрижалі з десятьма заповідями, на іншій — Спаситель Ісус Христос. Посеред кімнати столик, на ньому богослужбові книги. Не нові сучасні вид ання, а д авні, передані у спадщину отцю Володимиру предками-священиками. А їх—предків, які обирали шлях служіння Господу, було чимало. Розповідає отець Володимир Ля-щинський.

— Перший православний священик у нашому роду з’явився в 1856 році. Останній з них — я. Мій дід — протоієрей, який служив в багатьох парафіях, зокрема й у чернігівському Воскресенському храмі, — перед своєю смертю передав мені оці богослужбові книги, а ще — давні Євангеліє і хрест, благословив мене і наказав підтримувати предківські традиції.

Кор.: — Отче Володимире, а Ви самі звідки родом?

О.В.: — із Блистови Менського району.

Кор.: — 0, то дуже мальовнича місцевість...

О.В. — Справді. Моїземляки, котрі відвідують мене тут, в Андріїв ці, дивуються і запитують: як ти, мовляв, міг проміняти тамтешні ліси і придеснянські луки на село, де немає ні великої річки, ні лісів? Я ж відповідаю, що я — священик і смиренно йтиму туди, куди вкаже Господь, і житиму й служитиму там. Ось дружина моя — матушка Ніна — білоруска, але йде туди, куди і я.

Кор.: — Чому Ви проживаєте саме в Андріївці? Адже нинішня Ваша парафія у Неданчичах Ріпкинського району?

О. В. — У Неданчичах зараз немає можливості проживати постійно. В обласному центрі з такою великою родиною, як моя, прожити було б ще важче. Бо ж живемо здебільшого з того, що дає нам земля, а не з пожертвувань парафіян, як переважна більшість священиків. Сюди ми переїхали, садимо город, працюємо на землі, як решта селян. Хай краще про це моя матушка розповість, вона у нас організатор і розпорядник сільгосп-робіт.

Кор.: — Ви щонеділі й щосвята ідете з дому, залишаєте сім’ю часом на кілька днів. Як тут без Вас всьому лад д ають?

О.В — І сумую, й переживаю. Але що вдієш? Молюся Богу, на Його підтримку сподіваюся і, на щастя, відчуваю її. Плануємо, щоб і сім’я, і парафія мої з’єдналися, тобто жити із сім’єю буду колись там, де служитиму. Цього хочемо я, дружина і діти мої. Поки що ж такої можливості немає, але вірю, що скоро вона з’явиться, інакше не можна. Діти потребують виховання, батьківського слова. їх потрібно навчати закону Божому, основам православної віри. Хлопчики повинні вчитися прислуговувати батькові під час богослужіння у церкві.

Кор.: — Отче Володимире, а які імена Ви дали своїм дітям?

О. В.: — Лідія, Ольга, Марія, Наталія, Катерина, Володимир, Генріх-Никон, Мирослав і Анастасія найменшенька.

Кор.: — Скільки найстаршій і скільки найменшій?

О. В.:—Л іда народилася у 1985 році, а Настуньці два рочки.

Кор.: — Отче Володимире, коли Ви називали імена своїх дітей, я все сподівався почути якесь незвичайне (щось рідкісне, таке, що і в святцях нечасто зустрінеш). І таки почув...

О.В.: — Розумію, Ви про Генріха-Никона. Хлопчика названо на честь єпископа Никона, який очолював Чернігівсько-Ніжинську єпархію УПЦ-КП (він нині упокоївся в Бозі, але пам’ять про нього залишилась для мене як про одного з найкращих людей, що довелося зустрічати на життєвих шляхах). Друге ім’я дано хлопчикові на честь отця Генріха Камінського — настоятеля Римо-католиць-кої церкви в Чернігові, з яким ми давно приятелюємо.

Кор.: — Цікаве у Вас прізвище, отче Володимире. Достатньо літеру „я” поміняти на „е” і вийде гарне польське прізвище. Та й не просто гарне і польське, а королівське...

О.В.: — Та, знаєте, коли мої діти до Польщі як туристи їздили, то там, коли вони відвідували якийсь старовинний замок у Ченстоховій, спілкувались з місцевими жителями, ті їх теж довго розпитували, звідки таке цікаве прізвище і чи не правильніше було б писати „е” замість „я”, щоб „Лещинські” виходило. Сам я про це сказати нічого не можу. Є якісь чутки, які з покоління в покоління передавалися, але ж часи були такі у XX столітті, що краще й спокійніше було родоводом своїм не цікавитись. А зараз не маю на це часу, тож і конкретно сказати нічого не можу.

А потім я поговорив з матушкою Ніною:

Кор.: — Ніколи б не подумав, що Ви — білоруска. Так добре говорите українською...

М.Н.: — Я білоруска за національністю, але не за походженням. У 1970-му році, коли мені було 4 роки, сім’я переїхала в Україну, в село Количівка Чернігівського району. Тож виходить, що виховання — і школою, і вулицею — у мене було українським. Та й слов’яни ми всі, тож навчитися одне в одного мови — не найскладніше завдання.

Кор.: — Тут чоловік Ваш казав, що Ви сільгоспробо-тами, у яких бере участь родина, керуєте...

М.Н: — А як же (сміється. — Кор.) Тим більше, що й обсяг робіт є неабияким. Близько гектара землі обробляємо всі гуртом. З неї— 70 соток — картопля. Решта — городина. Ось, дасть Бог, День Світлого Христового Воскресіння зустрінемо, та й до роботи.

Кор.: — Вистачає цього, щоб забезпечити таку сім’ю?

М.Н.: — Якби не вистачало, то й більше б садили. Але вистачає не лише нам і на потреби єпрархії нашої, що в Чернігові, даємо частину продуктів, і тим, хто до нас в гості приїздить, і бомжі чернігівські вже знають, де батюшка Володимир живе, приходять, тож і їм щось перепадає. Мене вже дехто називає „Мати Тереза”.

Кор.: — У Вашій сім’ї дев’ятеро дітей, але сьогодні вдома лише шестеро. А де решта?

М.Н.: — Ліда працює у Києві. І не лише працює, а й навчається на 4-му курсі інституту. Ще двоє дітей у школі. Сьогодні ж п’ятниця, день робочий і навчальний.

Кор.: — Дякую Вам, матушко, і Вам, отче, за запрошення і розповідь. Здоров’я Вам і діткам Вашим бажаємо від імені працівників нашої редакції і від читачів „Гарту”!

М.Н.: — Дякуємо і Вам, що завітали. Приїжджайте будь-коли, зустрітися раді!

О. В.: — Хай Господь збереже Вас і охоронить Вашу дорогу! Благословіння Бога хай буде з Вами!

Отакою вийшла наша розмова. Цікавою для кореспондента, якому випало познайомитися з незвичайними і водночас такими звичайними людьми. Сподіваємось, цікавим це знайомство буде і для наших читачів, допоможе їм у створенні відповідного —доброго і святкового — настрою напередодні найбільшого православного свята—Воскресіння Христового.

Олександр Філоненко, «Гарт» №16 (2248) від 20 квітня 2006

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.