Жіноче обличчя нежіночої професії

Дільничний інспектор міліції Наталія Дубина: „Я не вважаю свою професію жіночою. Але вона мені подобається. Я звикла приймати виклики і люблю долати труднощі”.



Усі вже звикли до того, що жінки сьогодні обирають професії, які завжди вважалися чоловічими. Прикладів у будь-якій сфері безліч. Ніхто вже не дивується жінці-шпалоуклад-нику або жінці-керівникові уряду. Але все ж таки трапляються випадки, коли навіть за сьогоднішнього розвитку тендерної політики представниці прекрасної статі обирають такий вид професійної діяльності, який просто не може^не викликати здивування. Наприклад, дільничний інспектор міліції. Уособлення закону на місцях. Людина, якій потрібно бути і психологом, і криміналістом, а інколи навіть „бійцем „Беркута". А тут раптом жінка на посаді, на яку не кожен міліціонер погодиться. І не просто займає цю посаду, а реально працює на дільниці.

Молодший лейтенант міліції, дільничний інспектор Щорського райвідділу внутрішніх справ Наталія Дубина — єдина жінка в УМВС України в Чернігівській області, яка вже три роки працює дільничним інспектором.

Ми зустрілися з Наталією в її кабінеті у новому приміщенні Щорського райвідділу внутрішніх справ.

Розмова почалася із з'ясування питання: чому молода симпатична жінка обрала для себе роботу в міліції, і не просто в міліції, а саме дільничним інспектором?

— Працювати в міліції я мріяла ще з дитинства. Мій тато Володимир Олексійович працював в органах внутрішніх справ, і мені завжди хотілося піти його шляхом. Я хотіла відразу після школи піти навчатися в училище міліції. Мама не заперечувала, але тато був категорично проти. Мовляв, не жіноча це справа. І я закінчила педагогічне училище в Новозибкові в Росії, отримала спеціальність учителя початкових класів. Працювала у Нових Млинах вчителем російської мови та зарубіжноїлітератури. Якось розговорилася зі своїми знайомими міліціонерами з нашого райвідділу, і вони запитали, чи не хотіла б я працювати у кримінальній міліції у справах неповнолітніх. Це мені нагадало мою давню мрію. Я ще раз поговорила з татом, на моє здивування, він здався. Пішов до начальника райвідділу, поговорив з ним, і мене викликали на співбесіду. Я була саме в школі, коли дізналася, що мене викликають. З Нових Млинів до Щорса — 17 кілометрів — я примчала на велосипеді за півгодини. Співбесіда відбулася. Мені запропонували роботу. Але так сталося, що через деякий час я на кілька місяців пішла у декрет. А коли вийшла з нього, у райвідділі була вакансія лише дільничного інспектора. Так я стала дільничним. Робота мені подобається. І зараз я н на іншу не поміняла б.

Робота дільничного інспектора вважається однією з найважчих і найвідповідальніших у системі органів внутрішніх справ. Особливо в районах, де до дільниці можуть входити декілька сіл, розкиданих на великій території. Тому транспортна проблема для сучасних „Аніскіних" — одна з найго-стріших. До дільниці Наталії Дубини входять 3 сільських ради, це шість населених пунктів, понад дві тисячі чоловік населення. Села розташовані навколо Щорса. Пального для транспорту немає, тож добирайся як сама знаєш. На велосипеді, „попуткою”... Доводиться просити знайомих, голосувати на дорозі, самій шукати транспорт, щоб доставити, наприклад, того ж сімейного дебошира до райвідділу чи до суду. Не кожен чоловік витримає. Але Наталія каже, що в неї характер такий, вона любить іти назустріч труднощам.

— Мені, можливо, важче, ніж чоловікам, у нас люди інколи не сприймають жінку як дільничного інспектора. Доводиться завойовувати авторитет. Звичайно, в деяких випадках, коли просто словами не обійдешся, я звертаюсь по допомогу до колег-чоловіків. А часом доводиться включати жіночу винахідливість. А буває так, що деякі люди, котрих затримуеш у п’яному вигляді, потім, коли проспляться, вибачаються. їм стає соромно за свою поведінку.

— Чи буває Вам страшно. Адже в міліцейській роботі всяке трапляється?

— Як правило ні. Я, звичайно, як кожна людина, боюся деяких речей, але вони не пов’язані з роботою. Хоча інколи стає не по собі, особливо коли доводиться доставляти із села до району хворих на туберкульоз чи коросту у запущеній стадії, а таких зараз вистачає. Тож і боїшся, щоб випадково заразу не підчепити. Переживаєш не лише за себе, а й сім’ю такого п’яниці.

Керівництво райвідділу не робить особливих поблажок дільничному інс-пекторові-жінці. Чергування, виїзд на місце злочину — все це нарівні з чоловіками. Проте нарікань на роботу Наталії у Сергія Андру-сенка, в. о. начальника райвідділу внутрішніх справ, немає. Навіть більше того, Наталія, крім успіхів у роботі, має і спортивні досягнення. Так наприкінці минулого року на обласній спартакіаді УМВС з прикладних видів спорту вона посіла третє місце у змаганні зі стрільби з бойової зброї.

Втім Наталія Дубина вміє не лише стріляти. Напередодні нашої розмови вона розкрила пограбування.

— Це було 28 лютого, — розповідає вона. — До нас звернулася секретар районної прокуратури, у якої невідомий на вулиці відібрав сумочку з документами та мобільним телефоном. Постраждала описала нападника: високий чоловік у непримітному одязі та гумових чоботях. Я з оперативною групою виїхала на місце злочину. Тоді йшов сніг, але сліди цього чоловіка ще було видно, вони і привели нас до будинку, в якому, як мені було відомо, жив раніше судимий. Було чути, що в будинку хтось є, але світла у вікнах не було. На нашу вимогу відчинити ніхто не відповідав. Через декілька хвилин нам на допомогу приїхали ще кілька співробітників райвідділу. Ми почали стукати у двері. Чоловік став кричати, що нікому не відчинить, а якщо спробуємо увійти, порубає всіх сокирою. Довелося застосувати силу. Хлопці відчинили двері, увійшли до оселі, відібрали у господаря сокиру, наділи наручники. В кімнаті тхнуло горілим пластиком. Виявилося, що грабіжник намагався спалити документи і пластикову платіжну картку з сумочки. Під ганчіркою на підлозі я помітила ляду. Виявилося, що там під підлогою була обладнана невелика схованка, де й лежала жіноча сумочка та мобільний телефон, які цей чоловік відібрав у жінки на вулиці.

Робота дільничного інспектора не з тих, на яку приходиш о 9 і йдеш додому о 18 годині. Цілодобові чергування, робота на дільниці, робота з документами. Прийти додому вчасно — скоріше виняток, ніж правило. Але коли це трапляється, то найбільше радіє маленький Гліб — синочок Наталії. Йому два рочки і п'ять місяців. З дідусем і бабусею йому, звичайно, добре, але з мамою краще. Проте він теж уже знає, що мама „ловить бандитів".

Валерій Литовченко, «Гарт» №10 (2342) від 8 березня 2006

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.