Село завжди було в пасинках, або Живи, Макарівко, як сама знаєш

Що таке сьогодні Макарівка? Село — не село, а на місто не схоже зовсім. Ніхто навіть не може сказати точно, скільки люду зараз в оцій Макарівці мешкає. Про це стає відомо лише перед черговими виборами. На тутешній дільниці останній раз було зареєстровано 536 виборців. Це — дорослих. Скільки живе дітей — можна дізнатися у школі. А от скільки постійних мешканців — не зможе сказати ніхто.



Виїхавши з райцентру Боброви ця, проминувши залізничну колію, ми побачили за півкілометра від головно? дороги заметені снігом хатинки, звернули ліворуч і потрапили туди, куди нам було треба — до Макарівської школи. Заходжу до старого одноповерхового будинку, якому добрих півсотні років, запитую у прибиральниці, де можна знайти Людмилу Іванівну Маленьку — вчительку, з якою мені і порадили зустрітися. Не встигла прибиральниця щосьсказати, як підлітає рум’яний хлопчисько і з веселим вигуком: „Можна, я покажу?!" вибігає на вулицю. Я — за ним. Біжимо через шкільне подвір’я, хоча взагалі-то на шкільне воно зовсім не схоже: немає тут ані звичного асфальтованого майданчика (хоча б для проведення урочистих лінійок), ні відповідно обладнаної території для занять спортом (і не схоже на те, щоб все те снігом позамітало). Хлопчисько заскочив у двері якоїсь хатинки, що у глибині двору ховалася. Секунд через десять вибігає, і з криком „Тут вона! Тут!" біжить кудись чиїмось городом, який чи то починається, чи то закінчується просто на шкільному подвір’ї. Заходжу. Маленький коридор, за ним — класна кімната, в ній — дев’ятеро людей: сива вчителька, четверо дітей — дівчинка і троє хлопчиків і четверо молодих людей — три жінки і чоловік (три мами і тато тих самих учнів, по одному на кожного). Знайомлюся, розповідаю, чому приїхав. Дітки піднімаються з-за парт, чемненько вітаються. Вчителька їм говорить: розкажіть-но гостеві про те, чим зараз ми займалися. Видно, що малеча теж не проти поспілкуватися, що нова людина в селі і школі — це цікаво. Діти дивляться мені у вічі і навперебій починають розповідати, що слухали казочку про лисичку і журавлика, що хочуть бути схожими не на лисичку, а саме на журавлика. Й собі згадую цю казочку, а потім запитую: „Хто написав цю казочку?” Один з хлопців впевнено відповідає:' „Українська народна республіка"... Дорослі сміються... А далі були запитання вже до дорослих.



Кор.: — Людмило Іванівно, скільки дітей навчається у школі?

Л.Маленька: — 59. Я працюю з початковими класами. Оці четверо діток — найменші, це початковий клас. У першому класі навчаються двоє хлопчиків. У другому — чотири дівчинки та 1 хлопчик; у третьому — двоє хлопчиків і дві дівчинки і в четвертому — дві дівчинки та п'ятеро хлопчиків. Оце й усі.

Кор.: — А вчителів скільки? Чи всі живуть тут, у Макарівці, чи доїжджають з райцентру?

Я. Маленька: — 11 педагогів. З Макарівки одна я. Тут народилася. туг і живу, 34 роки в школі гцшаою. Решта вчителів на роботу добираються з Бобровиці. Зараз хоч маршрутку пустили, то людям вже легше, в раніше всі гашеаи ходили, Дощі, морози, а вчитель ішов на роботу, до дітей.

Кор,: — Яка у Вас сім'я? Чи є господарство ?

Л.Маленька: — 3 господарства, як не дивно, є лише кінь. Зараз живемо удвох з чоловіком. Старший син у Києві. Менший зараз служить у лавах Збройних сил України.

Кор.: —Доводилось чути, що вчителям зарплату підвищили. Це правда?

Л. Маленька: — Підвищилась зарплата. Якби ціни були такими, як, скажімо, років півтора тому, то на цю зарплату можна було б якось жити. Але ж ціни!

Кор.: — Людмило Миколаївно, а як у січневі морози школа працювала?

Л.Маленька: — Та працювали. Кочегари працювали день і ніч. Ми ж опалюємо приміщення вугіллям, дровами.

З подальшої розмови виявилось, що село і досі не газифіковане. Говорить Олександр Ше-лудько (батько одного з учнів): "На газифікацію Макарівки люди кредити беруть, щоб хоч собі в хату провести газ. По 7 тисяч гривень для кожної оселі (у середньому) це обійдеться. А хто за проведення опалення у школу платити має? Зверталися ми у міськраду, але поки що нічого не вирішено. Сам я у Києві працюю, а за дитину болить душа, як хлопець тут, у такі морози”.



Виявилось, що з трьох молодих матерів, з якими випало познайомитися, дві теж у столиці працюють, а одна — у Носівці. Ось що розповіла одна із жінок (вона не хоче, щоб її прізвище звучало в газеті): "В селі немає роботи. Ні для мене, ні для чоловіка. В райцентрі — теж. Якщо ж її там і знай-1 деш, то на таку зарплату не вижи-1 веш із сім’єю. Тому і їздимо до сто-1 лиці, де працюємо. Уявіть собі, І обоє ми там, дитину лишаємо на І сусідів. Коли старша дочка (їй 131 років) повертається зі школи, вона І забирає шестирічного братика до-1 дому. Удвох господарюють, і кур-1 чатам винесуть їсти, і ще щось І зроблять. Плачеш, коли про все це І подумаєш. Плачеш, але заробля-1 ти копійку треба”.

Запитую у жінки про те, як часто сім’я збирається разом. Чую у відповідь: „У кращому разі — двічі на тиждень. Я працюю сортувальницею на пошті, а чоловік на СТО у Броварах. Отак і мучимось. А як жити? До електрички дійти — теж проблема не з легких, особливо восени чи навесні, коли дощі заливають дороги. Взуваю гумові чоботи,— такі, що халяви вище колін. Убрід іду. А щоб „людиною" з’явитися на роботу, то везу із собою й чобітки, які взуваю вже у Києві, на платформі вокзалу.

А йтимеш у чоботях, так на тебе ж усі озиратимуться й сміятимуться".

Діти в Макарівці, до речі, теж несуть із собою змінне взуття, коли до школи йдуть. Бо дороги тут...

Л.Маленька: — Справді, якщо хочеш, щоб сім'я, дитина щось мали, треба на заробітки їхати. Слізьми вмиваються, а їдуть. Коли діти тут, у школі, то хоч батьки за них спокійні. Хоча ми, вчителі, замінити батьків, звісно, не можемо. Але до п'ятої годи* ни вечора дитина все ж і уро-1 ки тут приготує, і пообідає, І gj доглянута буде. За штатом, на жаль, групи подовженого дня нашій школі .не положено". Тож батьки у Києві, а діти як вже прий-деться.

Кор.: — Як таке могло статися на території, підпорядкованій міській (І) раді?

Л.Маленька: — Поясню. Село завжди було „в пасинках". За будь-якої влади. А влада у Боб-ровиці навіть показати, що наше село для неї рідне, не намагалася. Якби у нас була своя сільрада, то були б хоч якісь кошти, які б виділялися для забезпечення життєдіяльності села. Населений пункт міг би щось робити за ці, хай і невеликі, гроші. В селі справді немає ні підприємства, ні роботодавця. Люди виїжджають, шукають кращої долі. Молодих людей майже не лишилося. А що ми? Сільради нема, значить і села нема) Але насправді виходить так, що Бобровиця — це Бобровиця, а Макарівка — це Макарівка. І ти, Макарівко, живи як сама знаєш!

Отакими є долі наших земляків на початку 3-го тисячоліття. Ці люди живуть тут, на Чернігівщині, вони є громадянами держави, керівники якої люблять балакати про членство в Євросоюзі, про демократичні принципи і соціальний захист. Коли я повернувся додому після знайомства з Макарівкою та її мешканцями і увечері дивився новини та рекламні передвиборчі блоки, мені хотілося або плюнути, або пальцем біля скроні покрутити. А уявіть собі, шановні читачі, що цим макарівцям, які знайшли роботу у столиці, ще й заздрять односельці) Бо багато з них взагалі не мають ніякої роботи, а живуть з натурального господарства.

Олександр Супронюк, «Гарт» №6 (2338) від 9 лютого 2006

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.