Останній свідок

Взимку закінчилися зйомки фільму „Важкий пісокя за романом Анатолія Рибакова, в якому описані страждання євреїв в окупованому нацистами українському містечку Щорс. Тут в роки Великої Вітчизняної війни було замордовано понад 6 тисяч мирних жителів. З’ясувалося, що у Щорсі й тепер живе свідок тих подій — Тамара Степанівна Борисова. Останній свідок. Жінка розповіла про те, чого неможливо побачити в жодній хроніці, прочитати в підручнику з історії...



Батько Тамари — Степан Михайлович Борисов — викрав маму — Песю Файлівну Лєйкіну — в П батьків, коли тій тільки-но виповнилося 15 років. Закохані були родом із Тур’І Щорського району. Але одружитися одразу не вдалося, бо обидві родини були проти: він — українець, вона — єврейка. Батьки навіть відвозили її до Новгорода-Сіверсько-го, де підшукали жениха, але вона втекла звідти додому. Пізніше втекла і з дому. Якось, коли сім'я сіла вечеряти, потихеньку вийшла з хати і поїхала з коханим до нього у Снов-ськ (назва Щорса до 21 травня 1935 року). Це було неважко зробити: в родині Лєйкіних було 18 дітей і, поки побачили, ідо її немає, Песя (по-нашому Паша) була вже далеко. За це бабуся прокляла онуку. Та й після втечі не вдалось побратися. Для того щоб це зробити, дівчині довелося охреститися за православним звичаєм. її хресним став якийсь поміщик, на честь якого вона отримала й нове ім'я — Євгенія Олександрівна і взяла його прізвище. І тільки після цього зіграли весілля. А через рік, 1906-го, в родині Борисових народився первісток — Сергій, ПОТІМ — Володимир, за ним —Михайло. Сама ж Тамара народилася, як то кажуть, „незаплановано”, коли мамі було 36 років.

До двох років дівчинка не ходила — не могла ставати на одну ніжку. Лікували її своєрідно.

— Поряд з нашим будинком було кладовище. А там — пісок, білий-білий, зернистий, як на річці. Мене закопали по шию, і вся родина сиділа наді мною, вигрівали. Допомогло... — розповідає Тамара Степанівна. — Я почала ходити, бігати. У 7 років пішла в школу. Сергій, мій брат (він старший за мене на 20 років), на той час вже закінчив медичний інститут, щоправда, лікарем працювати не пішов — зайнявся науковою роботою. За це й поплатився. Його розстріляли в 1937як > .ворога народу", його дружину посадили на п’ять років як ячлена сім'ї ворожого до радянської влади елемента". Тоді моя доля вперше звернула не в той бік. Справа в тому, що у мами було хворе серце і їй дуже важко було доглядати за мною. Тож Сергій обіцяв, що, коли я закінчу семирічку, він забере мене до себе й допоможе здобути вищу освіту, казав, що я в нього єдина сестра і він зробить все можливе задля мого щастя, і заспокоював маму, щоб не хвилювалася за мене, все буде добре. Не судилося...

ПЕРШІ БОМБИ

Як падають бомби почула в липні.

— Я дуже люблю огірки, — говорить Тамара Степанівна, —завжди Ik любила. І якось мама принесла їх з базару. Я та ще одна дівчинка чомусь поховалися в погріб і почали їх їсти. Якимось чином у погребі опинився також і мій учитель математики Дмитро Дулін — чудова й дуже розумна людина, от тільки боявся усього, а найбільше — смерті. Я залізла на бочку і їм свої улюблені огірки, чую, щось там свистить, дуже сильно... Я жодного разу не чула, як розриваються бомби, тому спокійно продовжувала їсти. А після того, як бомбування скінчилося, учитель, вражений моїм спокоєм, попросив, щоб я йому дозволила потиснути мені руку, і сказав, що в мене міцне серце.

ХОЛОКОСТ

— Ми чули про звірства німців і могли евакуюватись, але батько, який воював у Першу світову, сказав, що нічого такого не було, тож, мабуть, то все вигадки. Розстрілювати населення фашисти почали вже у вересні 41 -го. — Тоді ж Євгенію Олександрівну (маму Тамари) вперше викликали до комендатури. І з того часу вона щодня повинна була ходити відмічатись.

Спочатку вбивали лише чоловіків єврейської національності. Згодом почали й жінок. Щоправда, гетто, про яке писав у своєму романі Рибаков, у Щорсі не було. Єврейських жінок і дітей селили в двоповерховій дерев'яній будівлі біля стадіону, у вікнах якої не було шибок. Тож доводилось затикати вікна подушками. Не чіпали тільки тих євреїв, які були у шлюбі з людьми інших національностей, — вони жили у своїх сім’ях. Та 19 січня 1942 року постукали і до хати Борисових.

— Збирайтесь, — сказав поліцай. І мати з донькою слухняно пішли за ним. їх посадили на сани й повезли до комендатури.

— Батько ледве встиг вискочити з хати і кинути нам дві пари бурок (він працював машиністом, і їм кожного року їх видавали, навіть якщо попередні не зносилися) та ковдру. Привезли нас до комендатури, перевірили якісь документи, потім знову на сани і знову кудись повезли. Привезли нас до того будинку, що біля стадіону. А там вже 38 саней. Люди, сидять похнюплені, змерзли, по-скоцюрблювалися, не знають, що з ними буде. І сонце червоне-червоне. Дуже страшне. Щоправда, вранці сімох відпустили: мене, маму, сестер Паляничок та Раневських і Аню Бараш (пізніше вона змогла зробити документи, що вона полячка, так і вижила, як і сестри Палянички та Раневські). Отой день врізався в мою пам'ять навічно. Пам'ятаю, серед заарештованих була паралізована бабуся, яка зовсім не рухалась. її витяти із саней, як ганчірку. Була ще жінка без ноги, з дерев'яним протезом. Вона попросилася випорожнитися, її пустили — не думали, що може втекти, а вона втекла.



А 15 березня мою маму знову забрали, цього разу назавжди. Я інколи на прохання мами проходила повз вікна в'язниці, щоб вона мота мене бачити, але часто батько мене не пускав — боявся. А через місяць, 14 квітня, ми ховали вбитих. Зима 1942 була лютою, морози були страшними, землю вдовбати було неможливо. Тож, коли німці розстрілювали людей, вони їх просто скидали в окопи, що залишилися після відступу Червоної армії, і присипали снігом та прикидали гілками. Навесні сніг почав сходити і мерці лежали просто неба. А здичавілі собаки їх розтягували. Тому фашисти зібрали молодь і наказали викопати величезну яму, десь 10 на 10 метрів і завглибшки метрів зо два, і позносити вбитих з усього лісу. Носили ми їх до вечора. Майже повну яму наносили. А коли я повернулася додому, то батько сказав, що за мною поліцаї приходили і казали щоб я зайшла в комендатуру. Я відповіла, що якщо їм треба — прийдуть ще, і не пішла. Наступного дня, 15 квітня, нас знову погнали до лісу прибирати трупи. Але усіх ми прибрати не встити, почався дощ, німці сильно змокли, тож відпустили нас. Прийшла додому, а батько сидить похнюплений:

— Тамаро, нашої мамки вже немає, її сьогодні розстріляли. Як вона кричала „Степане, бережи Тамару", як волосся на собі рвала, яке в неї було скривавлене обличчя!

Я тільки мовчала. Та не встиг батько розповісти про маму, як до хати знову постукали поліцаї, цього разу вони прийшли вже по мене. Відвели до в'язниці. Заходжу в камеру і бачу: мамин одяг і кошик, у якому ми їсти їй передавали. Питаю: А де ця жінка?

— А її в іншу камеру перевели.

А я ж то знаю, що її вже немає. Розпитала, як забирали, сказала, що її вже розстріляли, але мені не повірили. На ранок нас викликали за списком так само, як і маму викликали на розстріл. Наказали вдягтися, я ще й мамині речі прихопила. Але нас, слава Богу, відпустили додому... Я бігла так швидко, що й вітер не наздогнав би!

Після цього батько переправив Тамару на малесенький хутір, там вона прожила місяць. А пізніше, коли німці почали ходити по хатах і перевіряти, чи не заховався хто, відвіз до Ягідного радгоспу за 8 кілометрів від Щорса. Тільки після того як у 1943 році Чернігівщину визволила Червона армія, дівчина змогла повернутися додому.

Закінчила школу, щоправда, під час навчання почала помічати, що багато чого не пам'ятає, неначе хто стер в голові. І навіть того, що розповідали на уроках, через два дні згадати вже не могла. З часом це пройшло. А в 1946 році вийшла заміж за свого вчителя, народила двох дітей — Євгена (назвала на честь мами) та Наташу. Пропрацювала 35 років у шкільній бібліотеці. Має чотирьох онуків і двох правнуків..

Р. S. Коли знімальна група фільму „Важкий пісок" побачила документальний фільм, знятий дітьми Щорської гімназії, члени цієї групи знайшли Тамару Степанівну і після інтерв’ю спитали її: „Чим Вам допомогти—можливо, грошима чи ліками?" У відповідь же почули, що найбільша мрія цієї жінки, щоб там, де похована її мама та ще багато безневинних жертв фашизму, був встановлений пам'ятний знак. У червні цей знак встановили на кошти знімальної групи “Важкого піску". На урочистому відкритті була й Тамара Борисова — останній свідок тих подій.

Ольга Мусій, «Гарт» №45 (2329) від 9 листопада 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.