Неоціненний подвиг

Віра та Микола Грищенки із Мокрих Величок Ріпкинського району — батьки 13-ох дітей, п’ятеро з яких ще школярі, а троє — студенти: Наталки, Миколи, Ніни, Костянтина, Люби, Віктора, Галини, Олени, Світлани, Тетяни, Олексія, Юрка, На дійки... А ще ж є зяті та невістки, та й онуків шестеро. Коли усі збираються разом, Віра Олексіївна одного тільки борщу варить дванадцять літрів! Як же сьогодні живеться багатодітній родині, коли навколо тільки й говорять про підтримку таких сімей та збільшення народжуваності в Україні?



На подвір'ї порався господар, Микола Іванович, хазяйка, Віра Олексіївна, копирсалася на городі, дітлахи — у школі... Найменшій — Надійці — десять.

— Не хочу я, щоб про нас писали, — перші слова, які мовила мати-героїня, зайшовши з городу у двір. — Це не подвиг, колись у селі й по двадцятеро мали і не вважали народження дітей за досягнення...

— Але ж зараз і на одного не всі наважуються, — намагаюся заперечити жінці.

— Ну й правильно! — говорить Віра Олексіївна.

— Чому? А як же збільшення народжуваності, підтримка держави?

— Хай їй грець, тій державі! Ви вважаєте копійки, які нам кидають, підтримкою? Нам тільки одних велосипедів треба п'ять, щоб діти добиралися своєчасно до школи в сусіднє село. Бо влітку ці 8 кілометрів вони ще пішки можуть подолати, а взимку доводиться підводою везти. Ось район обіцяв шкільний автобус, обіцянку виконали, але поки автобус об'їде усі села (у Мокрі Велички заїжджає уже вкінці), діти запізнюються на навчання... А прогодувати їх? Ось і тримаємо 4 свиней, 2 корів, коня та городу гектар... Сил обробляти вже нема, але треба: Серед трьох наших студентів тільки Костянтин зміг вступити на безкоштовне навчання, за інших доводиться платити. Наш батько як учасник бойових дій у Чехословаччині отримує 700 гривень та я 500 — ось і порахуйте. Цих грошей вистачає лише на най-необхідніше, а далі доводиться розраховувати на власні руки та на Бога... Цього року, наприклад, одна з моїх доньок, Світлана, закінчує школу, а я навіть сукні випускної не можу їй купити. Добре, що моя невістка гарно шиє і погодилася допомогти...

— Так що, зовсім ніхто не допомагає? — дивуюся я.

— Тільки старші діти. Держава — ні! Ось перед Новим роком до нашої хати зазирнув сільський голова: «Микола Лавоик по свята подарунки роздає. Олексіївно. а ти не хочеш. шоб вам як багатолітній ролині мікооав-тобус пали?» «Та хоч би пару велосипедів, щоб дітям пішки не ходити»», — відповіла я тоді. Бо скільки живу, від держави ми отримали допомогу тільки один раз — це були шість кілограмів крупи на п'ятнадцять чоловік родини. Тоді й зрозуміла, що розраховувати на допомогу держави не варто. Наобіцяють багато, а нічого не виконують. Ось і перед Новим роком чого тільки не обіцяли, та навіть цукерок для дітей не дали! Та й відпочивати мої діти їздять рідко. Щоправда, якось пощастило Олені (їй зараз 19) з'їздити за путівкою до Італії, потім ще пару разів була. Пізніше італійці зателефонували до Мокрих Величок і запропонували мені відмовитись від доньки. Я не погодилась і порадила їм звернутися до дитячого будинку, де діти взагалі не мають батьків. Більше моя Олена за кордон не їздила — італійці не захотіли її бачити!



P.S. Розмовляючи з нами, Віра Олексіївна помітно нервувала, було видно, що я забираю дорогоцінний час, а робота ж стоїть. Тому, щоб не затримувати жінки, ми зазбиралися додому, в Чернігів. А наостанок попросили її знайти фотокартку, де б уся родина була разом. Виявилося, що такого знімка в сімейному альбомі немає. Раніше за клопотами було не до цього. А тепер старших разом не збереш — порозлітались хто куди: хто поїхав у Крим, хто — в Білорусь, хто — в Київ.

Ольга Мусій, «Гарт» №24 (2308) від 15 червня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.