12 миттєвостеи війни Якова Тарасенка

П’ЯТЬ В'ЯЗНИЦЬ І ОДИН КОНЦТАБІР



— Коли почалася війна, мені було 14. Я жив із матір’ю і сестрою Дунею, батька ще у 1933-му забрав КДБ — ідо сьогодні не знаю за що. Вже після розпаду СРСР робив запит в архіви, але мені відповідали, що імені Степан Тарасенко в документах не зустрічається.

У вересні 1941 року німці окупували Сумщину, а у квітні 1943, коли молодь почали забирати на роботу в Німеччину, забрали й мене. Посадили нас у вагони і повезли на захід. А я собі їду та й думаю: „Не дочекаєтесь, щоб я на ворога працював, треба тікати!” і пощастило! Коли потяг трохи пригальмував, я вистрибнув у відчинене вікно. Щоправда, радів свободі недовго — сусід, побачивши, що я вільно ходжу подвір’ям, доніс на мене німцям, і того ж дня до хати постукали поліцаї. „Збирайся, — сказав один із них. — Якщо хоч крок ступиш убік — уб’ю!” Після війни я його бачив — він відсидів своє в Тюмені, а після звільнення вже ніколи не повертався у село, де пам’ятали його гріхи.

Спочатку мене повезли до в’язниці у Липовій Долині, потім перевели у Ромни, трохи згодом — у Прилуки, де я провів три місяці, і останньою моєю в’язницею була ніжинська. Там я провів усього кілька днів, а потім усіх втікачів запхали у вагони і повезли до концтабору, який був у Конотопі (зараз багато хто в це не вірить, але під час війни він там був, то вже коли прийшли червоно-армійці, його зруйнували).

І знову мені пощастило — мене не били, не катували, бо не встигли, адже наша армія почала наступати на всіх фронтах і німці потягом відправили нас до Німеччини. У вагонах було так тісно, що ми навіть сидіти не могли, стояли, притулившись один до одного. Та хіба я міг полишити рідні місця? Знову вдався до втечі. Цього разу вже не сам, а з односельцем. На переїзді нам вдалося вистрибнути з вагона, це було десь за Бахмачем. У той час на варті стояв власовець (так називали людей, які служили в армії генерала Андрія Власова, вони частенько воювали на боці... чив, що ми тікаємо, почав стріляти. Товариша вбив, мені ж вдалося повернутися додому...

ЗАПАХ СМЕРТІ

— У селі вже стояли червоноармійці. Я зрадів, та й ця радість швидко минула: у кожному населеному пункті й за будь-якої влади були донощики, і хтось із них доніс, що я був у німців у полоні і якщо я зараз вільний, то, мабуть, вони мене відпустили. Мене заарештували і почали допитувати, щоправда чемно — без насилля. Тільки додому вже не відпустили.

— Будеш спокутувати свої гріхи перед'радянською владою, — сказали і відправили прямісінько на фронт. Мені ще й 17 не було. Я й зброї ніколи в руках не тримав... Довелося навчатись усього в польових умовах.



Воював, а коли дійшли до Польщі, мені знову вдалося втекти від смерті. Якось мені наказали піти на кухню і принести обід. Того дня черговим був інший солдат, зараз я вже не пам’ятаю чому, та піти за обідом він не зміг. Мені також нікуди не хотілося йти, краще полежати, відпочити. Але наказ є наказ — я зібрався й пішов. Дивлюся: кухні вже немає, чергових по кухні теж і кухаря можна тільки за формою вгадати... м’яса. Снаряд влучив у кухню. Я назад, щоб повідомити своїм про це, а наших немає... Загинули, і той солдат, замість якого я ходив на кухню, також. Кілька чоловік залишилось, і я серед них. Врятував наказ!

ОДИН У ПОЛІ НЕ ВОІН , АЛЕ ВІСЬМОХ ПОЛОНЕНИХ УЗЯВ

— Ще раз запах смерті я відчув уже під Лодзю. Того дня ми раділи — прорвали оборону. Командир дозволив солдатам відпочити, а мені сказав, щоб я знайшов у селі хату для відпочинку і попросив у поляків хоч якоїсь картоплі поїсти. Поляки були бідні, але у вечері не відмовили, наварили картоплі для нас. Посідали їсти: поляк, його жінка, дочка років 12 та син мого віку і ми вчотирьох — командир, помкомвзводу, ординарець і я. Вісім чоловік, а тарілок на всіх не вистачає, а до каструлі не усі дотягнуться, тож вивалили картоплю на стіл. До цього часу пам’ятаю, якою смачною була та вечеря... Поїли й полягали спати — ми на підлозі, поляки на ліжках, а їхній син на печі. Усюди тиша. Сон морить, аж раптом гуркіт — бомблять фашисти. Командир наказав: „Підйом, усі — на поле бою!" Хлопці повискакували з хати, а я затримався — у мене розмоталася обмотка і мені ніяк не впораються з нею. Я відчинив двері, хотів вийти, як раптом... син поляка зіскочив із печі і повалив мене на підлогу. Коли я скинув хлопця із себе, то побачив, що він мертвий, — куля фашиста попала йому в спину. Отак поляк мою смерть забрав собі.

Вибігаю надвір — наших нема, німці наступають. Усюди гримить, палає, і я сам... Я до лісу, а там 7 чи 8 фашистів — й усі стріляють. Ну, думаю, або пан або пропав, або вони мене вб’ють, або я їх. Пішов ва-банк. Виходжу із засідки, направляю на них автомат і кажу, щоб здавалися. Не знаю, що вони вже подумали, але всі покидали зброю і підняли руки вгору. Я міг їх перестріляти, але не зробив цього — не можу стріляти в неозброєних людей. Вранці знайшов залишки нашої роти і здав полонених командирові, а що вже з ними було далі — не знаю.

НА ВІЙНІ І СВОЇ СВОЇХ УБИВАЛИ

Був випадок, коли розвідка проґавила танкову засаду.

Йдемо ми далі вглиб Польщі, як невідомо звідки — танки, багато танків. Санінструктора, молоду дівчину, вбило відразу, а ми пішли вперед. Відступати не дозволяли. Були такі загороджувальні загони, які вбивали тих, хто намагався втекти з поля бою. і зараз мене найбільше ображає те, що ті люди, які були у цих загонах, — тепер теж ветерани, інваліди війни й інколи живуть краще за нас, які йшли на танки... Коли вже танки почали давити, я побіг у поле, інші — в ліс. Пробіг кілометрів зо два, бачу: якийсь кювет, я упав туди. А скрізь бахкає, бігти нема куди, аж раптом — страшенний удар. Коли розплющив очі — навколо вже тихо, світить сонечко і мені так добре. Повернув голову вбік, бачу — солдат лежить і усміхається мені, я, у свою чергу, — йому... Потім, коли очунявся від удару, побачив, що він мертвий, — півтіла у нього відірвало. А мене тоді просто контузило.

ВИШНЯ ТА СМЕРТЬ

І ще раз я зустрівся зі смертю—в окопі. Була ніч. Усі спали. Тиша. Поміж нами та ворогом — лише загорожа із залізних банок, коли вони торохтять — ясно, що хтось лізе. Я та ще один чоловік з Одеси (зараз я вже не згадаю його імені) стоїмо на варті, куримо. Він мені і каже:

— Знаєш, Яшо, а мене сьогодні чи вб’є, чи поранить. Це точно.

— Дурниці!

— Е ні, не дурниці. Сьогодні мені сон наснився, наче я вдома і достигли вишні. Багато-багато. І всі такі червоні. Думаю: треба нарвати, жінка компоту наварить, вареників наробить. .. Поліз, рву. А вишні ті прямо у мене в руках лопаються, сік із них біжить чер-воний-червоний, як кров. Щось та буде, це поганий сон, повір...

Поговорили ми з ним отак та й розійшлися у різні боки. Аж тут банки почали торохтіти. Наші стали стріляти, німці також. Усього хвилин 10 тривала стрілянина, потім усе стихло. А коли я підбіг до чоловіка з Одеси, щоб переконатися, що його сон — неправда, побачив, що він лежить із відірваною ногою... А ось чи він вижив, не знаю, на війні могли просто не встигнути довезти до шпиталю.



ПЕРЕМОГА

Дійшов я до Берліна. А вже 1 травня 1945 року нас підняли о 4 годині і сказали, що будемо брати полонених. Нас розставили на відстані 100 метрів один від одного, тому що з роти тільки 40 чоловік залишилось, а було ж більш ніж сотня... Я тоді заліз на перевернутий трамвай, щоб краще видно було. Німці йшли по четверо, здавали зброю, одяг, прапори. І так до четвертої дня. А ввечері нас відправили до Чехословаччини роззброювати бандитські формування. Не дійшли ми якихось 50 кілометрів, коли стало відомо, що їх уже без нас розбомбили. А вже після війни мене зробили дивізіонним розвідником і залишили служити у Німеччині — виявляти та знешкоджувати провокаторів та диверсантів.

МИР

Додому я повернувся лише у 1950 році. Вирішив продовжити навчання. Втім із села не випускали — справжнісіньке кріпосне право. Тоді я вдався до хитрощів —поїхав до директора технікуму і запитав, чи візьме мене. Той погодився, а в селі, коли я привіз виклик на навчання, були змушенні віддати паспорт. У 1953-му одружився зі своїй Інною. Ми познайомились у Ромнах, де вона навчалась. А через два роки побралися. Народилося у нас двоє синів — Ростислав та Валентин, маємо двох онучок.

Ольга Мусій, «Гарт» №19 (2303) від 11 травня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.