Мінер спецпризначення

Микола Якович Кузнецов брав участь у звільненні Чернігова від німецько-фашистських загарбників у складі 1-ої Гвардійської Брестсько-Берлінської Червонопрапорної орденів Суворова і Кутузова окремої механізованої інженерної спеціальної бригади резерву головного командування у складі і Білоруського фронту.



— Бригада сформувалася у травні - червні 1942 року у Ворошило вогра-дській області, — згадує ветеран. — Створені батальонм інженерного захисту встановлювали міни на підступах до Сталінграда. Таких батальйонів було сам. і був створений ще 8-й батальйон спецмінуван -ня з радюмінною технікою у складі трьох рот— ближньої, середньої і дальньої дії. Я був командиром взводу роти ближньої дії, якою командував Олександр Сидорович Бутко. Ми з ним одночасно, в серпні 1941 року, були забрані з технічного вузу до армії, а згодом зараховані до Московського військово - інженерного училища. Після його закінчення І двомісячних курсів техніки надзвичайної секретності у травні 1942 року нас направили у сформовану 16-у інженерну бригаду, яку потім перейменували на 1-у Гвардійську. Бригада виконувала найскладніші, найвідповідальніші завдання командування фронту при обороні Сталін града, в битві на Курській дузі, при форсуванні Дніпра, при звільненні Білорусії, Польщі, в боях на території Німеччини і, нарешті, у завершальній битві за Берлін. Мінери роти Олександра Бутка розміновували інженерне училище в Карлхорсті, де був підписаний акт про капітуляцію, у Потсдамі, де проводилася конференція глав урядів антигітлерівської коаліції.

Після успіху в битві на Курській дузі радянські війська розгорнули широкий наступ із звільнення рідної землі від німецько-фашистської окупації. Наш 8-й батальйон спец-мінування одержав нове завдання — замість мінування проводити роботи з розмінування мінних полів, які, відступаючи, залишав ворог.



30 серпня 1943 року було звільнене місто Глухів, і мене направили на його розмінування. Там мін не знайшли, але у підвалі однієї будівлі в глибокій ямі були виявлені останки закатованих гітлерівцями людей. 6 вересня разом з передовими частинами наш взвод увійшов до палаючого Конотопа. Мін сповільненої дії ми і тугне виявили. 9 вересня перевірили Бахмач, а з 15 вересня всією ротою „розвантажували" центр Ніжина від протитанкових і протипіхотних мін, різного роду зарядів, обнишпорили всю залізничну станцію.

Перед Чернігово-При-п'ятською операцією ставилося завдання створити плацдарм на правому березі Дніпра. Наша рота з передовими частинами підійшла до окупованого Чернігова. Щоб зламати опір ворога, командування прийняло таке рішення: Чернігів брати штурмом в ніч на 21 вересня. Наступ почався ударом із трьох боків — зі сходу, півдня та заходу силами 76-ї та 77-ї гвардійських стрілецьких, 148-ї та 211-ї стрілецьких,

16-ї Гвардійської кавалерійської та 2-ї Гвардійської штурмової авіаційної дивізії, 129-ї окремої танкової бригади, 874-ого винищувального протитанкового та 1287-ого зенітного артилерійського полків, 476-ого мінометного полку. На шосту ранку 21 вересня Чернігів був повністю звільнений від фашистів. Усім з'єднанням та частинам, які брали участь у його визволенні присвоєно почесне звання чернігівських, а 181-а стрілецька дивізія була нагороджена орденом Червоного Прапора. Це був великий удар для німців — вони втратили останній сильний вузол супротиву Червоній армії на її шляху до Дніпра. Вранці наша рота плотами переправилася на правий берег. Місто охопила пожежа, горіла нафтобаза. На одній із вулиць ми побачили страшну картину: перед втечею з міста озвірілий фашист згвалтував 12-річну дівчинку і з пістолета поранив її. Усі сім днів, поки бійці нашої роти були в місті, ми піклувалися про неї, і дівчинка почала одужувати.

Командир роти розповів нам, що у дворі будинку, де він тимчасово і проживав, бачив згорбленого сивого чоловіка. Виявилося, що йому всього 25 років. Він був одружений із красунею-циганкою. Після приходу німців вона майже два роки ховалася, живучи а в темному і сирому льосі, ь А за місяць до звільнення якийсь негідник видав я сім'ю, і вночі поліцаї увірвалися до помешкання, де на очах чоловіка розстріляли нещасну вагітну жінку.

Поки рота обстежувала і розміновувала підприємства, залізничний вузол, знімала протитанкові й протипіхотні міни, тилові частини ще не підтятися й автомашини роти опинилися без пального. А пошуки бензину були марними.

Олександр Бутко у своїй книзі "Міни біля бранденбурзьких воріт" писав: "Незабаром до кімнати увійшов ординарець Іван Фадеев. Неспішно зняв з плеча автомат, обережно поставив його в куток. І, не дивлячись у мій бік, ніби між іншим сказав, що знайшов бензин у священика і що той запрошує нас на вечерю. Зізнаюся, таких запрошень я ще не одержував. Але робити нічого, бензин роті вкрай необхідний. Ми поголилися, привели в порядок обмундирування, почистили чоботи.

Разом з ординарцем увійшли до двору, обсадженого уздовж огорожі кущами малини і смородини. Назустріч нам вийшов сивий високий старий Із лопатою в руках. Поряд з ним, перебираючи тонкими ніжками і хитаючи головою, бігло біле козеня. Старий низько вклонився, назвався, люб’язно запросив нас до господи. У просторій кімнаті стояв довгий стіл, за яким уже сиділи люди. Більшість — жінки в темному одязі і хустках. Усі сиділи мовчки, очевидно, чекали нашого приходу. Господар представив нас,-по’ею. Священик проголосив здравницю за Червону армію, за звільнення Чернігова від фашистських мракобісів. Скромна трапеза тривала недовго. З дозволу господаря всі, окрім нас, залишили кімнату. Священик звернувся домене:

— Чув, вам потрібен бензин. Прошу вас, підвезіть рано-вранці до церкви дві діжки. Бензин приноситимуть жителі міста, хто скільки може.

Я подякував і сказав, що у нас є небагато олії, ми з радістю передамо її людям на знак подяки за надану допомогу.

На ранок до собору потяглися люди з пляшками, банками, бідонами. З гасом у роки окупації було важко. Чернігівці пристосувалися. Не знаю вже, якими шляхами, жителі добували бензин у німців, підсипали в нього сіль і використовували у примусах для освітлення.

До кінця дня ми повністю заправили пальним три автомобілі, завантажені вибухівкою, і виїхали для виконання нового бойового завдання.

Через багато років я дізнався ім'я священика, який допоміг нам. Це був керуючий Чернігівською кафедрою архієпископ Симон (Івановський)".

У Ново-Бєліці, передмісті Гомеля, мій взвод виявив і розмінував двоповерховий, переобладнаний під госпіталь будинок, під який був закладений великої сили фугас із часовим запалом, виставленим на вибух від 6 годин до 21 доби. Всього таких мін гітлерівці у Гомелі встановили понад 50, і не тільки на промислових об'єктах та мостах, але і в госпіталях, багатоповерхових будинках, навіть у театрі. Якби не мінери спеціального призначення, в Гомелі була б “білоруська Помпея". За цю роботу серед інших мінерів і я був нагороджений орденом Червоної Зірки.

У 1946 році я демобілізувався у званні капітана, в 1950 році закінчив Горьковський індустріальний інститут, працював у Єнісейському пароплавстві, а з 1952 року живу в Чернігові, працював головним інженером ремонтно-експлуатаційної бази флоту, у партійних, профспілкових органах, а з 1959 року до виходу на пенсію у 1980 році — начальником річкового порту.

Андрій Димич, «Гарт» №19 (2303) від 11 травня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.