GOROD.cn.ua

Чернігівщина incognita

Чернігівщина incognita First Previous Next Last

Слід в історії

ЖИТТЯ І "ЖИТІЄ" св. КНЯЗЯ МИХАЙЛА ЧЕРНІГІВСЬКОГО

Святі чернігівський князь Михайло Всеволовидеч та боярин Федор
       Монголо-татарські завоювання, що невтримним смерчем-буревієм пронеслися в XIII ст. доброю половиною тогочасної Ойкумени, були однією з тих фатальних подій, що значною мірою змінюють не лише політичну карту світу, а й плин історичних процесів на цих землях, а, можливо, і саму ходу історії взагалі...
       Це найтяжче в своїй історії випробування Русь, поділена на півтора десятки земель-княжінь, зустрічала охоплена полум'ям кровопролитної виснажливої боротьби за гегемонію чотирьох наймогутніших династій князівського роду Рюриковичів. Чернігівські Ольговичі, суздальські Юрійовичі, смоленські Ростиславичі та волинські Ізяславичі у безперервних міжусобицях намагалися поширити свій вплив на 3 важливі столи, не закріплені на тоді жорстко за якоюсь певною гілкою Рюриковичів: Київ, що залишався номінальною столицею
       Русі, Новгород, який, попри всю його вольницю, потребував князівськоївлади, та Галич, престол якого на той час став вакантним через припинення місцевої династії.
       Одна з найбільших держав Центрально-Східної Європи за площею і чисельністю населення Чернігово-Сіверська земля обіймала величезні території на стику сучасних України, Білорусі й Росії - від Підмосков'я на півночі до верхів'їв Сіверського Дінця та гирла Десни на півдні, від Курська на сході до Клечеська на заході. Виділившись однією з перших у самостійне князівство, Чернігово-Сіверська земля мала вже цілком сформований адміністративно-територіальний устрій, розгалужену мережу волостей і уділів, якими володіли численні нащадки Олега Святославича. Ця розгалуженість місцевої князівської династії та відносна численність уділів (інколи досить дрібних) нерідко вводили в оману істориків, що приходили до хибних висновків про розпад Чернігово-Сіверщини, втрату нею будь-якого значення і впливу на перебіг подій на Русі. Проте, Ольговичі, незважаючи на окремі суперечності, мали досить чітку систему заміщення вакантних князівських столів, а перед лицем зовнішньої небезпеки, як правило, об'єднували свої зусилля, виступаючи єдиним фронтом. Не зафіксовано джерелами в Чернігово-Сіверській землі цього часу й існування будь-якої опозиції в середовищі місцевої знаті, що мала місце серед боярства в Галичі, Києві, Новгороді.
       Відносно мирний для Чернігово-Сіверщини період після смерті Всеволода Святославича Чермного (1212 р.) Ольговичі використали для відновлення свого військово-економічного потенціалу, і коли, після загибелі у 1223 р. на Калці Мстислава Святославича, династію очолив новий енергійний лідер - Михайло Всеволодович, що наважився кинути виклик відразу чи не всім наймогутнішим князівським родам Русі, епіцентр політичних подій невдовзі знову перемістився в Південну Русь.
       
       Один з найвидатніших діячів середньовічної Русі Михайло Всеволодович через трагічний збіг обставин став для нащадків і одним з найзагадковіших: не лише основні події його життя, а й дати народження ісмерті, ба навіть походження нашого героя залишаються й досі предметом запеклих суперечок серед дослідників. Загалом, це не дивно, адже ггеть усі стародавні чернігово-сіверські хроніки загинули, а відтак практично всі відомості про Михайла Всеволодовича доводиться черпати з літописів, що велися при дворах його непримиренних ворогів: Галицько-Волинського, який оспівує діяльність Данила Романовича Галицького, головного суперника Михайла; Лаврентівського, який вівся у Володимиро-Суздальській землі - вотчині його другого супротивника Ярослава Всеволодовича; Новгородського І, який писався у місті, що з середини 30-х рр. XIII ст. також знаходилось під контролем нащадків Ярослава. Тож годі було б сподіватися знайти в них позитивні чи об'єктивні повідомлення про Михайла Чернігівського. Відомості про перший період його життя майже відсутні на сторінках літописів, а інформація, що міститься в його "Житії", також неповна й певною мірою тенденційна.
       Історіографічна традиція вважає його сином Великого Чернігівського князя Всеволода Святославича Чермного, онуком Святослава Всеволодовича, правнуком Олега Святославича (Гориславича). Народився він близько 1179 р. в Чернігові. Його мати, донька польського короля Казимира II Справедливого Анастасія, померла незабаром після його народження від ускладнень при пологах. На політичну сцену Михайло Всеволодович уперше виходить лише 1223 р., коли, після загибелі у битві на Калці 31 травня Великого Чернігівського князя Мстислава Святославича, він, як старший серед Ольговичів, отримав Чернігівський престол. Вже у 1224 - 1225 рр. Михайлові довелося брати участь у владнанні конфлікту між новгородцями і володимиро-суздальськими князями. Внаслідок цих подій Великий князь Володимирський Юрій Всеволодович, одружений на сестрі Михайла Агаф'ї, запропонував на новгородський стіл свого шурина - Михайла Чернігівського. У березні 1225 р. останній прийшов до Новгорода. Владнавши майнові суперечності новгородців з володимирськими князями та пом'якшивши податки, він суттєво полегшив становище в Новгороді. Проте, скористатись з цього йому не вдалося: взимку 1226 - 1227 рр. у нього ускладнилися стосунки зі своїм родичем - Олегом Святославичем Курським, який мав претензії на новгород-сіверський стіл. Суперечка загрожувала перейти у відкриту війну, тож Михайло повертається в Чернігів. Завдяки посередництву митрополита Київського Кирила та Юрія Всеволодовича, які прибули до Чернігова, конфлікт вдалося владнати мирним шляхом.
       Невдовзі Михайлові знову довелося втрутитися в новгородські справи: наприкінці 1228 р. віче запросило його на новгородський стіл. В останній декаді квітня 1229 р. Михайло Всеволодович з сином Ростиславом прибув до Новгорода. Він скасував деякі запроваджені Всеволодовичами законодавчі акти, усунув з міської адміністрації прибічників Ярослава (зокрема, замінив посадника і архієпископа), надав ряд пільг смердам, висунув вимогу до Ярослава повернути Новгороду загарбані волості, після чого повернувся в Чернігів, залишивши в Новгороді Ростислава. Все це призвело до різкого загострення відносин з Ярославом Всеволодовичем і ледь не спричинило великої війни між Всеволодовичами та Ольговичами.
       
       Такий розвиток подій не був бажаним для Михайла, який готувався до боротьби за гегемонію в Південній Русі, оскільки змусив би Ольговичів воювати водночас на два фронти. На прохання Михайла Всеволодовича його союзник Володимир Рюрикович направив до Володимира посольство на чолі з митрополитом Кирилом, до якого приєднався і Чернігівський єпископ Порфирій. Ситуацію вдалося залагодити, але Ростислав змушений був повернутися до батька. Боротьба за гегемонію в Новгородській землі, відрізаній від Чернігова зусібіч володіннями Мономашичів, була Ольговичами остаточно програна.
       У цей час, скориставшись концентрацією уваги основних суперників на подіях Північної Русі, Данило Романович зумів суттєво зміцнити свої позиції на Південному Заході, звільнивши від угрів Галич і приєднавши до своїх володінь Луцьк. Стривожені його успіхами, південноруські князі збираються на початку квітня 1231 р. на з'їзд у Києві, проте дійти згоди не зуміли. Вірогідно, до цього спричинилася позиція Володимира Рюриковича, оскільки саме проти недавнього союзника спрямував своє незадоволення Михайло Всеволодович. У 1234 р. була відбита і друга спроба Ольговичів захопити Київ, а на початку 1235 р. вже Володимир і Данило здійснили похід на Чернігів. Саме місто їм взяти не вдалося, але ряд менших центрів у Подесенні (Сновськ, Блестовит, Сосниця та ін.) зазнали руйнації. Втім, Михайло зміг не лише відстояти столицю, а й завдати нападникам відчутної поразки. Незабаром Ізяслав Володимирович привів союзників-половців, що дозволило Михайлові перейти у наступ. Під Торчеськом війська Данила і Володимира були вщент розгромлені, а останнього ще й полонили разом з воєводою Данила Мирославом. Певною мірою цьому сприяв і перехід під час битви на бік Ольговичів частини галицького боярства, незадоволеного політикою Романовичів, що свідчило про існування в Галичі чималої прочернігівської партії. Данило змушений був тікати в Угорщину. Внаслідок цієї блискучої перемоги Михайло вперше зміг об'єднати в своїх руках, окрім Чернігово-Сіверщини, Київ і Галич, зробити рішучий крок до своєї головної мети - встановлення гегемонії Ольговичів у Південній Русі. Але цим Михайло Всеволодович фактично кинув виклик наймогутнішим князівським династіям Русі.
       Ослаблені рядом невдач, смоленські Ростиславичі у цей час практично втратили свої позиції в Південній Русі й нездатні були створити серйозну конкуренцію Ольговичам. Романовичі втратили Галицьку землю і, незважаючи на допомогу Польщі та Угорщини, не спромоглися повернути її. До того ж, внаслідок добре прорахованих дипломатичних заходів Михайлові вдалося привернути на свій бік нового угорського короля Белу IV та свого дядька по матері князя Конрада Мазовецького. Неспроможні самостійно подужати Михайла Всеволодовича, Данило Романович та Володимир Рюрикович звернулися по допомогу до во-лодимиро-суздальських Всеволодовичів, що давно із занепокоєнням спостерігали за зростанням могутності Михайла. На їх заклик Ярослав Всеволодович у 1236 р., скориставшись з того, що основні чернігівські сили були втягнуті у безперервну війну за Галичину, несподівано для Ольговичів захопив Київ, хоч і не зміг його довго втримати. Скориставшись послабленням коаліції своїх ворогів, Михайло знову захоплює Київ, залишивши в Галичі сина Ростислава. Навіть загроза монголо-татарського поневолення, що незабаром нависла над Руссю, не змогла зупинити супротивників. Вже падали під скривавленими татарськими шаблями дружини рязанських князів, вже свічками палали численні міста і села Північної Русі, вже рушились під потужними ударами татарських таранів стіни Рязані, Володимира, Суздаля, а у Південній Русі князі продовжували шалено нищити один одного.
       
       Проте зимовий 1237 -1238 рр. похід військ Батия завдав тяжких втрат і володінням чернігівських князів. Повертаючись навесні з-під Новгорода у степи, монголо-татари "облавою" пройшли північними районами Чернігово-Сіверщини, нищачи все на своєму шляху. Літописи зберегли повідомлення лише про героїчну 7-тижневу оборону Козельська, що закінчилась масовим знищенням його мешканців, проте наслідки багаторічних археологічних досліджень численних вятицьких містечок доповнюють картину. Шари пожеж середини XIII ст., марковані характерними вістрями монголо-татарських стріл - зрізнями, виявлені також в Карачеві, Кромах, Домагощі, Серенську, Спас-Перекші, Спас-Городку та ін. Один із татарських загонів, повертаючись з-під Смоленська, пройшовся Верхнім Подесенням, спаливши дощенту Вщиж та інші міста.
       Проект пам'ятинка - Святі чернігівський князь Михайло Всеволовидеч та боярин Федор (скульптор Г.Єршов)
       Невдачі чекали на Михайла Всеволодовича і з іншого боку. Взимку 1238 -1239 рр. Данило Романович зненацька захопив Галич. Через кілька місяців Михайло Всеволодович отримав ще більш дошкульний удар: восени 1239 р. шквал Батиєвого погрому докотився й до центральних регіонів Чернігово-Сіверщини. Спустошивши Задесення, татари обложили Чернігів. Війська Мстислава Глібовича, що намагався деблокувати місто, зазнали поразки. 18 жовтня 1239 р. "взяша Татарове Чернигов, град пожагше й люди избиша, й монастыре пограбиша". Від Чернігова татарські загони розійшлися в усіх напрямках, нищачи міста й села. Сліди пожеж, вістря татарських стріл, людські кістяки зі слідами насильницької смерті зафіксовані в Оргощі, Листвені, Блеставиті, Новгороді-Сіверському, Любечі, Гомії та інших містах. Пограбувавши центральні райони князівства, татари повернули на схід і Посейм'ям, відійшли у степ, знищивщи по дорозі Рильськ, Вир, Глухів, Курськ, Путивль. Таким чином, під час походів 1238 - 1239 рр. лише глибинні лісові райони князівства (насамперед, сучасна Брянщина) уникли суцільних руйнацій та масового знищення населення.
       За ходом цих подій, внаслідок яких був докорінно підірваний військово-економічний потенціал Чернігово-Сіверщини, Михайло Всеволодович пасивно спостерігав з Києва, не маючи сил, щоб надати реальну допомогу своїм підданим. Проте, у нього вистачило рішучості відкинути принизливу пропозицію Менгу-хана капітулювати. Не будучи впевненим у власних силах, той не наважився штурмувати Київ і відійшов.
       
       Наприкінці 1239 р., скориставшись зі смерті Володимира, князя Смоленського, литовці захопили місто. Зібравши у Володимиро-Суздальській землі сильне військо, Ярослав Всеволодович, який зайняв володимирський стіл після загибелі в битві на р. Сіть брата Юрія, здійснює багатокілометровий перехід, звільняє Смоленськ і саджає на престол Всеволода Мстиславича (з Ростиславичів), а потім замість того, щоб виступити проти монголів, йде в Київську землю і штурмом бере Кам'янець, в якому захоплює жінку Михайла з усім двором. Добре розуміючи, куди буде спрямований наступний удар дружин Ярослава, позбавлений союзників, Михайло відступає до Угорщини, де вже був його син Ростислав, одружений на доньці короля Бели IV, а потім у Польщу. На київському столі Ярослав саджає Ростислава Мстиславича, проте Данило Галицький виганяє його звідти.
       Незабаром, вже після відходу татар, вони здійснять, за підтримки Бели IV, ще відчайдушні спроби (1242 р. та 1245 р.) змінити ситуацію на свою користь, та після нищівної поразки під Ярославом на р. Сан 17 серпня 1245 р. Михайло припиняє подальшу боротьбу.
       
       Позбавлений підтримки, Михайло Всеволодович крок за кроком втрачає набуте. 1243 р. Батий видає ярлик на Київ Ярославу Всеволодовичу, який першим із значних князів Русі поспішив присягнути йому на вірність, а наприкінці 1245 р. - Данилу Галицькому на Галич і Волинь. Більше зволікати було неможливо, і Михайло, якому на тоді було вже далеко за 60, вирушає в Орду, де за відмову виконати язичницькі обряди був страчений 20 вересня 1246 р. разом зі своїм боярином Федором. Цей трагічний випадок, покликаний знищити непокірного князя і залякати усіх потенційних бунтівників, мав зворотній ефект: Михайло Всеволодович невдовзі став символом опору загарбникам, майбутнього відродження Русі. Більше того, він набув ореолу святості й мучеництва, ставши першим князем-мучеником в класичному розумінні цього терміну ("людина, що прийняла смерть від рук язичників за вірність християнській вірі"), на відміну від "страстотерпців", що загинули від єдиновірців з політичних міркувань (наприклад, Борис і Гліб). Терновий вінець мучеництва приніс йому більше відомості, ніж усі його прижиттєві успіхи.
       Церква св.Михайла і Федора у Чернігові
       Відразу після страти тіла князя Михайла і боярина Федора були викинуті на пошматування псам, але залишились неушкодженими і через Володимир були доставлені в Чернігів, де вдова і діти поховали їх у головній усипальні Чернігівської землі - Спаському соборі.
       Почитания "чернігівських чудотворців" розпочалося мало не відразу після їх смерті. На думку дослідників, воно поширювалось, насамперед, з Чернігова, де залишилась його рідня, а також з Ростова, де жила дочка Марія, та з Суздаля, де черницею була інша донька - Феодула-Єфросинія. Зокрема, Марія збудувала в Ростові церкву на честь батька та ініціювала внесення нового свята до церковного календаря.
       
       У середині XVI ст. за Івана IV культ св. Михайла та Федора набув офіційного загальнодержавного статусу в Московському царстві, а в 70-х рр. XVI ст. мощі мучеників були перевезені з Чернігова в Москву, де їх поклали у спеціально збудованому на честь Чернігівських чудотворців храмі. Проте така шанобливість і увага грізного самодержця до св. Михайла і Федора пояснюється значною мірою тим, що мощі інших святих Київської Русі зникли в часи татарської навали, а Івану IV конче потрібно було підкреслити політичне й ідеологічне правонаступництво між дотатарською Руссю і післятатарською Московською державою.
       Але поневіряння Михайла Всеволодовича, князя і мученика, на цьому не скінчилися: 1770 р. при реконструкції Кремля собор був розібраний, святі мощі перенесені спочатку до Сретенського, а 1774 р. - до Архангельського собору, де зберігалися у великій срібній раці, виготовленій за наказом Катерини II. У 1812 р. воїнство Наполеона, серед інших трофеїв, викрало коштовну раку; після звільнення Москви для зберігання мощей було виготовлено нову бронзову гробницю, яку незабаром сховали під підлогу храму і тільки нещодавно знову відкрили для поклоніння.
       Так скінчив у чужій землі свій життєвий шлях один з найвизначніших діячів Південної Русі доби Середньовіччя, за найдрібнішими перипетіями якого з надзвичайною увагою стежили можновладці мало не всієї Центрально-Східної Європи, переможений і непереможний водночас. На жаль, історія його життя і боротьби за лідерство й досі залишаються одними з найзаплутаніших таємниць і загадок нашої минувшини.
       
       Володимир Коваленко

Армения



ЦентрКомплект