GOROD.cn.ua

Чернігівщина incognita

Чернігівщина incognita Next Last

Чернігівщина крізь віки

ЧЕРНІГІВ І СІВЕРЩИНА В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІЇ: КІЛЬКА СПОСТЕРЕЖЕНЬ, ЗДОГАДІВ І ПОБАЖАНЬ


Одна з найхарактерніших прикмет новітнього етапу розвитку української історіографії полягає у поверненні із забуття і критичному освоєнні наукової спадщини минулого. Зокрема, надбанням усього суспільства, а не тільки вузького кола фахівців, став доробок видатного українського історика, академіка Михайла Сергійовича Грушевського (1866-1934). Його перу належать близько двох тисяч наукових і публіцистичних праць, що містять численні відомості з історії Чернігово-Сіверщини. Разом з тим, серед них є кілька публікацій, безпосередньо присвячених минувшині нашого краю. Так, 1910 р. М.Грушевський вмістив у київському тижневику "Село" коротенький нарис "Чернігів", у якому згадано деякі найважливіші події багатовікової історії міста. Особливого значення в контексті розвитку регіональної історіографії набула ґрунтовна студія вченого "Чернігів і Сіверщина в українській історії". її поява була зумовлена процесами, які торували собі шлях у вітчизняній історіографії 20-х років. Саме тоді у складі Академії наук України виникло кілька так званих комісій порайонного вивчення історії України. Йшлося, за словами М.Грушевського, про те, щоб "об'єднати місцеві наукові сили з силами академічного осередку в спільній лановій праці" і з'ясувати "перспективу історичного процесу України в розрізі горизонтальнім: територій-земель, історично даних умовами географічними, продукційними, комунікаційними і всім дальшим соціальним і культурним розвитком".
       Підсумком діяльності порайонних комісій став, зокрема, збірник "Чернігів і Північне Лівобережжя: огляди, розвідки, матеріали". Він був підготовлений до друку восени 1926р., але саме тоді, як зазначив М.Грушевський, "залунали гасла економії, самосплачування наукових видань, пішли скорочення видавничих планів". Відтак видати цей збірник вдалося тільки завдяки безпосередньому втручанню тодішнього наркома освіти України М. Скрипки. Ця цікава і гарно ілюстрована книга побачила світ у 1928 р. за редакцією М.Грушевського. З-поміж авторів зустрічаємо імена провідних київських учених П. Тутківського, М. Василенка, О. Грушевського, І.Моргилевського, М.Макаренка, Ф.Ернста, а також місцевих істориків А.Верзилова, П.Смолічева, Ю.Виноградського, В.Шугаєвського, В.Шевеліва, М.Петровського, А.Єршоватаін. На жаль, згодом ця книга потрапила до індексу заборонених видань, і на сьогодні збереглися лише поодинокі її примірники.
       Саме для цього збірника і була призначена праця М.Грушевського "Чернігів і Сіверщина в українській історії". Академік узагальнив практично увесь наявний натоді комплекс археологічних, писемних та лінгвістичних джерел і створив блискучий начерк минувшини Чернігово-Сіверщини в контексті української історії. Разом з тим дослідження дає досить чітке уявлення про історіософію "пізнього" М.Грушевського, стиль його історичного мислення, манеру викладу.
       Своєрідний характер своєї праці автор визначив у підназві: "Кілька спостережень, здогадів і побажань". Дійсно, студія містить більше запитань, аніж: відповідей. Це, скоріше, звернена до майбутніх дослідників розгорнута програма вивчення історії краю, де, за образним висловом М.Грушевського, "поховані секрети Старої України і зародки Нової".
       Студія М.Грушевського подається за першодруком з незначними скороченнями і збереженням стилістичних особливостей авторського тексту.
Олександр Коваленко
       
       Last
       Серед темних лісів і зелених лук, помережана широкими смугами мачарів і повільних замулених річок, дрімає нинішня Чернігівщина, здалека прислухаючись до гомону нового життя. І серед неї її старий історичний осередок, наша українська Равенна - Чернігів, задумано мріє про колишнє життя серед своїх старинних церков, музеїв і архівів - облишений новішою динамікою українського життя... Життя пішло геть далеко на полуднє, ближче до моря, до вугля, до заліза - залишивши Півночі ці старі церкви, панські садиби, козацькі гробовища, останки співацьких цехів, фольклорні скарби й діалектичні пережитки - багатющі наукові й національні клейноти, - з собою понісши засоби нової економічної і соціалістичної активності й широкі перспективи нового будівництва.
       Розуміється, кожне узагальнення має свої виїмки. Така велика територія не може бути абсолютно одностайною. На полудневім краю, по лінії Київсько-Брянської залізниці виростають рухливі комунікаційні центри - як Конотоп, торгові осередки, як Ніжин. Можливо, що таке саме явище викличе нова залізниця Чернігівсько-Гомельська. Можливо, що експлуатація сили тихих річок - що мала на меті перша десенська електрична станція, сотворить дешеву енергію, яка розвине промисловий рух і робітничі осередки. Можливо, що відродиться в новім розмаху колись славна продукція чернігівських скляних гут, блискуча глухівська кераміка ("Волокитино" Миклашевських) і под. Нові винаходи, нові методи використовування природніх засобів можуть раптом утворити продукційні осередки, котрих ми навіть не передчуваємо тепер. А й незалежно від того - промисловий індустріальний рух полудня, дійшовши високого напруження, з часом неминучо почне шукати виладовання своєї енергії і в північнім запіллю. Але загальна схема останніх півтора-двох століть тим не нарушиться. З моменту, як українська колонізація й господарство остаточно опанували степову зону й стали певною ногою на морському побережжю, і ся певність усвідомилась і відчулася в українськім життю, воно стихійно і непереможно почало відливати з своїх північних резервуарів і сховків, укритих в затінку північних лісів і болот, - пішло за своїм одвічним потягом до моря, до сонця. - Але паралельно з тим, як тікала жива економічна й соціальна енергія, прибираючи нові форми, рвучи старі традиції, - вирисовувалася вага і цінність тих північних територій для наукового досліду минувшини - і для конструкції національної культури.
       [...] Уже дало себе відчути незмірне значіння північного Лівобережжя для пізнання передісторичного життя на нашій землі. Таке напр. Мізинське селище кидає промінь світла - як ні одна інша археологічна нахідка! Археологічні розсліди, ведені обережно і планово (досі їх північне Лівобережжя мало дуже обмаль!), без сумніву дадуть з сього погляду незвичайно цікаві вказівки і для пізніших часів. Але я менш усього маю охоту от-сими стрічками будити руїнну гарячку копачів-добровольців! Не видобування сенсаційних находок, не викриття ефектних сховків, а дослідження мало яскравих в окремішності, але незвичайно важних в своїй цілості вказівок на старе розселення, його концентрацію, розвій комунікаційних зв'язків і акумуляцію засобів старої української людності в часах її розселення і по нім, - от що потрібне нам також! От що хотів-би я викликати і розворушити отсими своїми замітками.
       [...] Колонізаційні пересування з півночі на полуднє і навпаки, в звязку з утворенням воєнних і торговельних організацій, приводять до фактичної звязлости цілої території українського розселення в меридіональнім напрямі: від крайнього запілля (тилу) на півночі до крайніх аванпостів на полудні. І в останнім висліді торговельні, воєнні, культурно-церковні, княжо-династичні звязки витворюють поняття єдиної території "Руської землі", котрої цілості почували обов'язок пильнувати відповідальні представники громадянства: княжа династія, церква, письменська верства (носії ідеології) - громади провідних політичних центрів.
       Такими центрами на Лівобережжі виступають передусім Чернігів і Переяслав. Перша звістка про них походить з початків X віку з даної "Повістю Временних Літ" парафрази Олегового договору з Візантією. Не зовсім ясно, чи ймення Чернігова й Переяслава, як найбільших після Київа дружинних центрів, походять з автентичного тексту сього трактату, чи додані від літописця. Але в кожнім разі ясно, що сі городи для X віку вважалися - чи в тім тексті, чи в пізнішій київській традиції - за визначні осідки українсько-варязької дружини, за найбільші після Київа воєнні залоги, що панували на великих прилеглих до них територіях.
       Як до сього прийшло, се не ясно і вимагає історично-географічного й археологічного дослідження. Географічно беручи, маємо перед собою дві зони, звязані з одним і другим осередком: Черніговом і Переяславом, і політична ривалізація, що кінець кінцем розірвала Сіверянську територію на дві державні території, дає зрозуміти, що коли Чернігів держав у своїх руках шляхи північно-східні, головно водні, Переяслав панував на сухопутних шляхах східно-полудневих. Держав у своїх руках звязки з долішнім Подніпров'ям і Подонням і східнім Чорноморсь-ко-Азовським побережжям і не хотів відмовитись від такої пануючої, суверенної ролі навіть тоді, коли від неї лишилася тільки тінь і нічого більше.
       Як прийшло до сеї ривалізації, і хто в кого переймав славу: Переяслав не хотів знати гегемонії Чернігова, чи навпаки Чернігів вибився з під впливів Переяслава, що захирів з тим як спустіли степи і утруднилися звязки з морським побережжям?
       Джерела не лишили не тільки ясних звісток, але й виразніших натяків про сей процес. Річ характеристична, що в більш відомих часах: в ХІ-ХІІ-ХІІІ вв. між Черніговом і Переяславом не бачимо одвертої боротьби. Тільки зрідка, епізодично виникають плани об'єднання Чернігово-переяславських волостей в однім політичнім комплексі (напр. під час боротьби Всеволода з Олегом і півстоліття пізніш у Святослава Всеволодовича).
       Вся увага і енергія Чернігова звернена на Київ, і в залежності від сеї політики складається тактика переяславської громади. Безпосередні-ж політичні відносини Чернігова-Переяслава зістаються неясними: династичні відносини самим неприємним способом їх покривають і перехрещують.
       [...] В VII-VIII вв. Переяслав і Чернігів разом з усею лівобічною територією стояли під зверхністю Хозарів, що держали в своїх руках всю східню торгівлю й зносини. В першій пол. IX віку воєнні сили Київа зросли настільки, що він цілком виполошив хозарські впливи з Лівобережної України і став наступати на сам хозарський осередок (укріплення Білоі-Вежі - Саркела в 840-х рр. може більше викликане було "руським" натиском, ніж печенізьким). Переяслав, Чернігів і різні инші лівобережні осередки перейшли тоді в тісну залежність від Київа. Але удари, задані з боку Київської Руси Хозарській орді в ІХ-Х вв., приложилися до збільшення кочового натиску на українське розселення, на український торг і на звязки в степовій і морській зоні, і протягом сих століть "вся жизнь" українська стала все більше відливати на північ. В X віці Переяслав, видно, цілком занепав, і під кінець сього століття мабуть був зовсім знищений, а між північними містами Лівобережжя вибився на перше місце Чернігів і став розпросторювати свої впливи не тільки в районі Десни, але й в районі Остра і Семи, та підбирати ті останки звязків з східнєполудневим степовим краєм, які в тих часах іще існували. В оповіданнях Порфирородного, в 940-х роках "Чернігоґа" се єдиний осередок української торговельної мережі, звісний його інформаторові на Лівобережжі. Мстислав Володимирович, що, відібравши від Ярослава всю задніпрянську Україну, свою столицю основує в Чернігові, закріпляє сей стан речей: Чернігів гегемон всього Українського Лівобережжя. Але за Володимира відновлюється Переяслав. Фундується тут мітро-полія (можливо також з огляду на давні зв'язки Переяслава з Чорноморським побережжям - що може мали наслідком уже раніше перебування тут грецьких владиків-мітрополітів!). Відокремлюється тут осібна княжа волость, як одна з старших столів в "Руській" системі - очевидно теж за старими традиціями колишньої визначної ролі: панування на полудневім Лівобережжі. Можна думати, що в тих часах - зеніті свого державного будівництва, воєнної сили, широких політичних і династичних планів Володимир мав перед собою програму нового поширення на полудневий схід, опанування морського побережжя (Мстислав в Тмуторокані!), закріплення степових доріг новими, чи відновленими укріпленнями (ставлення городів "на Десні, Трубежу, Острі й Сулі", і виводження сюди нової колонізації з півночи, згадане літописцем, могло мати значіння не тільки оборонне, але й наступне - приготовання такого колонізаційно-організаційного наступу на полуднє). Переяслав-би мав служити опорною базою такого поширення на Лівобережжі, і тим пояснилось-би таке форсовне висування його.
       Але сі плани порізались на чімсь і упали (може під новим обгостреним натиском Печенігів), і тоді се що Мстислав осівсь не в Переяславі, а в Чернігові, було проречистим сконстатуванням сього провалу.
       Починається трагедія Переяслава - котрому наявні засоби ХІ-ХІІ вв. абсолютно не вистачають на те, аби підтримувати свій престиж і грати ту ролю, яку диктували йому традиції його колишнього значіння і нові плани його відродження. Заходи Володимира, Мстислава й Ярослава коло реставрації полудневого українського Лівобережжя в останнім рахунку не дали ні великих, ні тривких наслідків: в поріччях Трубежа, Удаю, горішньої Сули, під натиском степовиків ледви животіло кілька оновлених городів, а поріччя Остра та Семи загорнув Чернігів. Піднятись Переяславу в таких обставинах було трудно.
       
       Але з другої сторони - викроєння сього переяславського сегменту з сфери чернігівських впливів було дуже неприємним ускладненням для чернігівської династії й чернігівського боярства. Як я вище підчеркував, вони обминали безпосередню боротьбу з Переяславом: не вели так-би сказати фронтової атаки на його політичну окремішність, а підтинали боковим обходом - стараючись захопити Київ, та заривали пограничні території, на котрі претендував Переяслав (боротьба за Посем'я в другій четвертині XII в.). Але що до щирого порозуміння між сими двома сіверянськими центрами теж ніколи не приходило, і переяславська громада шукала опертя у чернігівських противників: тих династій і політичних осередків, з якими чернігівські князі вели одверту боротьбу, або стояли в політичній ривалізації, - то це політичне роздвоєння Сіверщини було для Чернігова все таки явищем дуже неприємним. Воно звязувало розмах чернігівської політики, ослабляло його силу, примушуючи при всяких воєнних операціях пам'ятати про охорону своєї полудневої границі [...].
       В світлі наших джерел можемо констатувати два періоди сильної політичної експанзії Чернігова. Одна, слабше освітлена нашими джерелами, припадає на середні десятиліття XI в.; ближче її треба мабуть означити роками: 1023 (запанування Мстислава в Чернігові) до 1076 (смерть Святослава Ярославовича). Потім наступають часи "Олега Гориславича", зусилля Всеволода і його сина Мономаха, звернені на те, щоб позбавити Святославове потомство його батьківщини і звести Чернігів на лінію другорядних волостей; крах сих планів в 1090-х роках (зізд на Любчу 1097 р.), повільне відживання Чернігівщини під управою Давида і Олега і початки нової активности з смертю Мстислава Великого, звізані з іменем Всеволода Ольговича.
       Діяльність сього Всеволода, його сина Святослава, внука Всеволода, правнука Михайла, праправнука Ростислава - позначають сей другий, приблизно столітній (трохи навіть довший) період чернігівської експанзії, що становила властивий нерв всеї політичної історії України тих часів. Претензії Олегової династії на Київ, Переяслав, Галичину хвилями блискучо вдаються (1206 рік наприклад дає нам імпозантну, тільки дуже коротку картину панування Ольговичів крім Чернігівщини в Київі, Переяславі, Володимирі Волинськім, і в Галицьких волостях!). Але се не дає тривких політичних наслідків і кінець кінцем тільки розхитує, руйнує і нищить "Руську" політичну систему.
       Та зверхня історія сеї експанзії - скільки служать нам джерела - досить добре досліджена, і я хочу тут підчеркнути тільки деякі питання її внутрішньої динаміки, так-би сказати.
       Передусім питання - як се Чернігівщина, така - здавалося бідна і невидатна країна, прийшла до такої історичної динаміки, такої широкої експанзії чернігівського імперіалізму, кажучи сучасним терміном?
       Відповідь на се така, що в тих часах чернігівська княжа династія і очевидно - чернігівське боярство, що було не тільки найближчим дорадником князів і учасником сих воєн і їх здобутків, але й їх керманичем, - дуже глибоко врізалися в лісову зону. А в тім часі, коли передсте-пова (не то що степова) українська зона підпала такому сильному знищенню від половецьких нападів і пустошень, господарство в лісових сторонах при своїй абсолютній невисокій видатності було релятивно дуже корисним.
       Полуднева Чернігівщина в середніх десятиліттях XII в. була спустошена усобицями і половецькими нападами майже так само як Переяславщина. Святослав Ольгович в звіснім тексті 1150-х рр. описує Чернігівську околицю, як "пусті городи", в яких сидять сами "псарі та Половці": ріжна княжа служба і воєнні пограничники, без якої небудь господарської чи промислової людности. Всі засоби чернігівської династії й чернігівського боярства були на півночі: в задесенській і придніпрянській Сіверщині, в старій землі Радимичів (в поріччю Сожу) і ще більше в землі Вятичів, в поріччю горішньої Десни й Оки.
       Тут великі княжі й боярські "села", запаси збіжжя, табуни коней, стада худоби, пасіки і риболовля, - все чим стоїть тодішнє, більш сільсько-господарче, ніж місько-промислове і торговельне життя.
       Велике значіння для розвою відносин в Чернігівщині мало се, що в приналежних до неї північних територіях не витворилося ніяких більших міських і дружинних центрів, а з тим і ніяких окремих волостей, і вони зіставалися все в безпосереднім розпрядженню чернігівського князя. Тут було дещо з "щастя" і дещо - з "розуму": з політики чернігівської династії й боярства. "Щастя" було власне в тім, що об'єктивні умови, видно, не посприяли витворенню в чернігівських анексах великих торговельних і промислових осередків - великих і сильних міст. Умисною політикою, видно, було те, що чернігівські князі роздавали волості своїм молодшим родичам тільки на сіверянській території, ділили її на "уділи", як потім се повелося називати, і тут витворюється та "ліствиця" волостей, котрою переходили молодші княжата, поки діставались на головний, чернігівський стіл: Чернігів, Новгород-Сіверський, Курськ, Стародуб і дрібніші волості: Трубчевськ, Вщиж, Рильськ, Путивль. Північні-ж чернігівські провінції чернігівські князі все стараються затримати бепосереднє в своїх руках, як головне джерело фінансової, а з тим і військової сили, і такий фонд дійсно забезпечав їм визначне становище серед сучасного княжжя й давав змогу часами розвивати велику як на ті часи й імпозантну експанзивну енергію.
       Розуміється, ся експанзивна політика чернігівської династії дорого коштувала її волостям і тяжким тягарем лягала на сю країну. Хоч і в кращі від інших поставлена умови, вона все таки, абсолютно беручи, була досить бідна і на збирання економічних лишків не дуже придатна! Всі ті далекі походи, утримання дружинних залог по чужих волостях, оплачування союзників і посічних полків означали для місцевої чернігівської людности великі жертви крови і майна! Отже, коли не вважаючи на се чернігівські князі мали змогу протягом довгого часу вести таку "імперіалістичну політику", кажучи новішою термінологією, - то се свідчить (і се свідоцтво дуже цінне при бідності безпосередніших історичних відомостей), що в Чернігівщині, і саме в її сіверських чстинах, де купчилася дружинно-боярська верства і взагалі політично-активніші елементи людності, - ся імперіалістична політика чернігівських князів находила певне спочуття, мала своїх прихильників. Де? - Очевидно, не в робучих масах, що в кінцевім рахунку оплачували її кошти, а не мали голосу в її обговоренню, - а в тих вищих верствах: в дружині, в духо- ! венстві, в міськім патриціяті, які ділили - чи сподівалися поділити з князами здобутки їх завойовань, а всякі витрати і шкоди мали змогу перекладати на невідповідальні робучі маси.
       Загалом в наших історичних джерелах ми маємо мало фактів із взаємовідносин князів і громадянства. Найбільш яскравий характеристичний епізод 1138 р., коли чернігівський князь Всеволод Ольгович своїми претензіями накликав похід київського князя Ярополка, і той з великими силами обложив Всеволода в Чернігові. Всеволод, не можучи боротись, хотів тікати з міста; але чернігівська громада не пустила його і примусила покоритись Ярополкові та замиритися з ним. - "Лю-диє Черніговци возопиша к Всеволоду: ты надеєши ся бежати в Половий, а волость свою погубити - то к чему ся опять воротишь? лучше того остани ся высокоумья своего и проси си мира!" В сих словах чулась недвозначна погроза, що коли тепер князь лишить чернігівців на призволяще, то вертатись йому не буде чого: вони знайдуть собі ин-шого князя, а його не приймуть. І така погроза без сумніву висіла над чернігівською династією весь час. Людність - то значить провідні верстви сіверянських осередків, підтримували її постільки-поскільки, і со-розмірно спокійні династичні відносини в сій галузі Ярославичів -більш-менш правильний перехід чернігівських столів з рук до рук, від старших до молодших (так зване у пізніших книжників "лествичне вос-хождєніє") ми мусимо приймати як свідоцтво того, що князі Ольгової династії вміли вести свою політику згідно з інтересами сих владущих верств провідних сіверських осередків. Знаходили певні суголосні моменти або підпорядковували свою політику інтересам сих провідних верств, так що сі верстви не відчували потреби викликати конкуренцію між князями і противставляти менш податним на їх бажання кандидатам кандидатів податливіших.
       При бажанню се не було трудним ділом. Династія була досить розгалужена, князі її визначались не аби-якою енергією та ініціативністю, та й поза сею династією можна було знайти скільки хоч претендентів -аби тільки чернігівська чи яка-небудь провідна громада кликнула клич по охочого засісти на її столі та пообіцяла серйозну підтримку. Коли-ж сього не було, і чернігівська чи новгородська громада спокійно, з повним довір'ям приймала по смерті свого князя його наступника, якому сей стіл припадав за генеалогічними княжими рахунками, то се свідчить, що громада була певна свого: знала, що наслідник, хто-б він не був, против її волі не піде.
       Се знов таки свідчить про економічну силу і організаційні засоби сих осередків: що вони тримали в відповіднім респекті княжу династію, і так само вміли затримати в послуху свої "пригороди" і волості, так що їм не кортіло доходити самостійности, висуваючи якого-небудь претендента в ролі свого "особистого князя" против того "старійшини", що сидів в "городі". А се знов таки висовує як чергову проблему досліду досі мало освітлене і навіть мало досліджене питання: в чім лежав секрет сили головніших сіверянських центрів та їх впливу на периферії, особливо в північних анексах, прив'язаних до Сіверщини: землях Радимичів і Вятичів, які так і зісталися в залежності від неї, не здобувшися на автономію, на окремішність. Навіть по довгім занепаді сіверянських городів в другій половині XIII і першій половині XIV віку, коли Сіверянщина починає відроджуватися під володінням князів литовської династії в другій половині ХІУвіку, і далі - коли на місце старої боярської верстви Сіверщину обсаджує нова воєнна верства - козацька, і тоді колишні північні волості чернігівські знову відновлюють свої звязки з Сіверщиною, не вважаючи на свою етнографічну окремішність, і входять в склад Чернігівщини в виді Стародубського полку - до котрого тігнуть і по-граничні волості старої землі Радимичів.
       Се дуже інтересне питання, але як передумова його розслідження, встає перед нами інше, також не розсліджене й не освітлене досі - що з себе уявляла територіально й популяційно та Сіверська земля? Як відбились вище зазначені хвилювання українського розселення на її обсягу? Як далеко і як інтенсивно заходили відворотні хвилі сього розселення на північ? Як тривкі були наслідки сих відворотних розселень української людності на півночі між великоруським і білоруським: колишнім вя-тицьким і радимицьким розселенням?
       Історично беручи й вважаючи на те, що в моментах обгострення кочовницького натиску людність ішла на північ з таких великих перед-степових і степових просторів - не тільки тої історичної Переяславщини, якою її бачимо в ХІ-ХШ вв., але і з далеко дальших на полуднє вису-нених колонізаційних теренів, не кажучи про своє Переддесення й Посе-м'я, ми мусимо уявляти собі сі поворотні хвилі дуже великими й сильними. Переселенці з сих просторів мусіли становити многолюдні контингенти, і в моментах обгострення степового натиску вони мусіли приносити дуже значну популяційну домішку не тільки між людність сіверського заселення, але й дальших країв: радимицьких та вятицьких волостей. А хоч по якімсь часі - коли обставини життя в передстеповій зоні ставали знову спокійнішими, і зноснішими для осілої, хліборобської людности, - значна, навіть переважна частина повертала, певно, назад на свої колишні оселі. Проте сліди й останки переселенської хвилі в її лісових пристановищах не зникали без останку: частина її зіставалася там надалі. Зіставались сліди спільного життя, мішання, побутової й словесної дифузії на великих просторах лісової Чернігівщини.
       Але коли ми з такими історичними висновками звернемось до діялектичного матеріялу і попитаємо тут за слідами сих колонізаційних хвилювань: станемо шукати діялектичних наверстувань українських на білоруських говірках північної Чернігівщини, а на більш архаїчних північно-українських говірках сіверського Подесення - слідів більш полудневих діялектів, та будемо допитуватися за слідами періодичних стискань і розширень сіверського розселення, - то дізнаємо повного розчарування. Наші українські діялектологи, так само білоруські й великоруські, на багато питань не дають скільки-небудь повної і твердої відповіді. А ті відповіді, що вони дають, не завсігди задовольняють історика, що підходить до них з своїми спостереженнями: даними фактами політичного життя, історії колонізації, то-що.
       Насамперед, та стара українська колонізаційна зона, яку вимежовують йому діялектологи на підставі своїх спостережень, здасться йому рішучо завузькою, не досить масивною, супроти тої активности і сили притягання, котру вона виявляла в тутешнім життю. Новгород-Сіверсь-кий, за ходячими діялектичними спостереженнями, лежить на самій межі, навіть і за межею українських говірок - не кажучи за Стародуб. А судячи з того, що в Стародубі був княжий стіл і досить активна громада - я наприклад теж сподівався-б бачити її в сіверськім діялектичнім офарбленню!
       По-друге: сліди старих флюктуацій поза сею зоною старого корінного українського розселення на діялектичних мапах виступають теж занадто скромно. Історик сподівався-б слідів українських діялектичних хвиль далеко глибше в білоруській території, і на полудні від Десни елементи старих північно-українських говірок він думав-би бачити далеко дальше на полудень.
       [...] З тим від наших діялектологів та істориків мови історик української культури чекає вказівок для висвітлення вище зазначених питань. Як сильний був сей сіверянський український фонд? Як велика була основна первісна колонізаційна сіверська зона? В якій мірі вона засвоювала етнічно свої північні анекси? Як глибоко і як інтенсивно вона проникала в сі північні провінції? Чи можна вважати такі визначні північні осередки як Любеч, Стародуб то - що за сіверянські або асимільовані сіверянським розселенням радимицькі та вятицькі осади, - чи се корінна сіверянська територія? Як представляються пізніші колонізаційні українські наверстування XVI, XVII, XVIII віків, на старших слідах української експанзії? Як відомо, висловлювались відокремлені завваження про діялектичні відміни козацької людности, новішого розселення - XVII-XVIII вв., від селянського заселення старших часів і від іще новіших переселенців. Такі спорадичні і здебільшого голословні завваження треба-б заступити більшим числом систематично переведених обслідувань. Та й взагалі така рухлива з колонізаційного погляду територія, як стара Чернігівщина вимагає дуже густої сітки діялектичних спостережень, аби вона могла дати ясний і певний образ язикової і колонізаційної історії сього краю.
       Проби та вибірки, котрими досі оперують діялектологи в вимежованню діялектичних територій, не забезпечують від помилок, коли навіть число таких проб і збільшується. Доконче потрібне систематичне обслідування, а одночасно - й перевірка діялектологічних критеріїв. Коли дотеперішні розмежування, зроблені на діялектичних підставах, не сходяться з історичними даними, се може мати свою причину не тільки в бідності спостережень, а також і в тому, що сучасні діялектичні прикмети, які вважаються характеристичними для тих чи інших говорів, не трапляють в діялектичні відміни старих племінних чи територіяльних угруповань. Очевидно в сім напрямі діялектологи й історики мови мусять ще сильно попрацювати, щоб намацати язикові прикмети, характеристичні для старого діялектичного розподілу, та на підставі сучасного діялектичного матеріялу означити основну українську териротію й процес інфільтрації українського елементу в сусідніх не-українських територіях, і навпаки: всякання неукраїнської колонізації між українську. [...] Те що наші діялектологи й історики дадуть на сім полі, буде незвичайно цінним матеріялом до історії української колонізації, соціяльної, культурної й політичної історії.
       Спеціяльно історія політичної й культурної експанзії Української Сівери в сусідніх землях, великоруських та білоруських набирає особливого інтересу як одна з найцінніших сторінок історії української культури: поширення і закріплення її впливів на територіях неукраїнських, та втягання їх у сферу українського політичного й громадського життя. Як я підчеркнув вище - те, що діялося на сім полі в Х-ХII вв., потім повторилося, ще якскравіш і для історичного досліду приступніш у віках ХVII-ХVIII ,коли стара Сіверщина стала лабораторією нового українського побуту, державности і культури козацької доби, що послужила підосновою нового українського відродження XIX віку і виявила чима- ( лу силу притягання не тільки для колишніх сіверянських волостей, але й для всього взагалі Східнєслов'янського світу ("мода" на український побут, творчість, мистецтво на Московщині XVIII в. і першої половини XIX віку - до її столиць включно).
       Я не можу входити тут в докладніший розгляд сих явищ. Я зазначаю се як проблему українських дослідів: дослідження старої Чернігівщини як великого культурного резервуару українського життя на протязі цілого тисячоліття, та джерела української культури, що посилало звідси свої проміння в ріжних напрямках: в українських і не-українських землях.
       На протязі сього тисячоліття в життю сеї північної Сіверщини певними моментами брала перевагу активна сторона, і тоді вона ставала такою українською робітнею, де кувалися нові форми української культури, чи економіки, або соціяльно-політичного життя (для прикладу згадати хоч-би ролю чернігівських князів в поширенню нових романських форм будівництва в ХІ-ХІІ вв. [...]).
       Іншими разами її роля більш консервативна: тоді вона зберігає і підтримує здобутки і досягнення української культури, не даючи перерватися золотій нитці української творчої традиції - до припливу нової хвилі активности.
       В обох разах, щоб пізнати розвій українського життя - побуту, матеріяльної і інтелектуальної культури, соціяльного укладу, морали і права, в їх звязку і суцільності, неодмінно треба йти за сим сюди, до сих північних сховків, комор українського життя.
       В них треба шукати посередніх огнив, моментів звязку для відокремлених, хоч може часами й яскравіших, пишніших проявів сього життя в привільніших полудневих просторах: сприятливіших буйнішому розвиткові, але більш виставлених на всякого роду колонізаційні катастрофи, перерви й антракти.
       І тим часом, як буйний похід сучасного економічного життя, індус-тріялізації, інтенсифікації і т.д. рветься в широкі простори Нової України, - дослідник історії українського життя, в якій-будь сфері, все з збільшеною енергією мусить звертатися до пережитків і останків сього життя, облишених в затишках лівобережного і правобережного Полісся.
       Тут поховані секрети Старої України - і зародки Нової.
       
       Академік Михайло Грушевський

Армения



ЦентрКомплект