GOROD.cn.ua

Чернігівщина incognita

Чернігівщина incognita First Previous Next Last

Духовні скарби

ХРИСТИЯНСЬКИЙ ГУМАНІЗМ МИКОЛИ НЕПЛЮЄВА

Микола Неплюєв
       Комунітарний рух в Україні практично не досліджений у вітчизняній історіографії. Між тим, комунітарний шлях вдосконалення суспільства є одним із найоригінальніших серед різноманітних суспільних рухів останньої чверті XIX - першої чверті XX ст. На нашу думку, цілком доречно визначати його як нереволюційну течію, прихильників якої об'єднує мета вдосконалення суспільства шляхом внутрішнього духовного переродження кожного окремого учасника в умовах невеликої общини (найчастіше створеної десь у глибинці та спертої на сільськогосподарську працю). При цьому слід мати на увазі, що після перемоги радянської влади відбувається трансформація сільськогосподарських общин в аналогічні комуни або артілі, створення нових виробничих комун (часто за ініціативою владних структур) та повсюдна заміна християнських заповідей у міжособових стосунках на ідеологічні настанови держави диктатури пролетаріату.
       Незважаючи на своєрідність історичного розвитку України після реформ другої половини XIX ст. та у пожовтневий період, її історію слід розглядати як невід'ємну складову загальноєвропейської історії, яку можна описати у контексті світового процесу модернізації, що супроводжувався різноманітними якісними змінами, в тому числі й у повсякденному житті людей.
       Структурні зміни призводили до руйнації старих соціокультурних ідентичностей та звичного механізму самоідентифікації. Цей хворобливий процес відображався на людських долях, сприяючи формуванню комунітарних поглядів, які, зазвичай, знаходили своє втілення в організації "братських общин", спертих на "очищене від зайвих догматів християнство та сільськогосподарську працю .
       
       Ідея братств цілком слов'янська. У той час, як на Заході люди об'єднувалися в різноманітних орденах, союзах та асоціаціях, слов'янські народи організовували братства, яких Західна Європа майже й не знала. На основі трудових братств, як зазначалося вище, у радянський час були створені комуни та трудові артілі. Система виховання та навчання обов'язково поєднувалася з продуктивною працею, що сприяло всебічному розвитку вихованців.
       Отже, ідея кооперативного, артільного характеру нового економічного ладу, що визріла як спроба повернення до "трудових общин часів апостольських, до ідеалу гармонії віри і праці", знайшла своє відображення у поєднанні навчально-виховної роботи з продуктивною працею.
       На жаль, передовий досвід комунітарного вдосконалення суспільства не тільки не вивчався достатньою мірою, а й був перекручений на догоду тоталітарній системі радянських часів. Ці міркування й спонукали нас окреслити основні контури проблеми на прикладі Православного Хрестовоздвиженського Трудового братства, створеного на хуторі Воздвиженському Глухівського повіту Чернігівської губернії. Із усіх відомих авторові подібних утворень Трудове братство виявилося найбільш життєздатним і проіснувало майже 40 років (друга пол. 80-х рр. XIX ст. - друга пол. 20-х рр. XX ст.).
       
       Події, що наміряємося про них розповісти, в свій час були предметом палких суперечок і гострих дискусій у пресі, у церковних та адміністративних колах, на громадських форумах. Виявляв інтерес до них Л.М.Толстой і послідовники його вчення. "Збурником спокою" був Микола Миколайович Неплюєв - особистість суперечлива: родовитий дворянин, великий поміщик, палкий прихильник виробничо-кооперативного розвою сільського господарства, християнський гуманіст та ревний релігійний пошукач, просвітник і письменник.
       Про М.М.Неплюєва і створене ним Воздвиженське трудове братство наприкінці XIX ст. писали у російській періодиці: в "Новом времени", "Неделе", "Виленском Вестнике", "Русском труде", "Рижском вестнике", "Сыне Отечества", "Северном курьере", "Образовании", "Жизни й искусстве", "Русской мысли" та ін. Не обминула його увагою і європейська преса, зокрема французька та англійська. Своєрідна система виховання в неплюєвському братстві стала предметом обговорення у Французькій академії наук і Краківській ратуші. Не лишилися байдужими до діяльності Неплюєва і такі знані на той час міжнародні організації, як Міжнародна Ліга Миру, Англо-Російська Літературна Спілка у Лондоні та Міжнародна Спілка Єдиного Людства у Парижі. "Культурний скит" і "квітуча комуністична община", "братерська злука на трудовому грунті" і "перша християнська община, сперта на засадах братського поділу праці", "християнське братство, яке складається із сімейних монахів і монахинь" і "особлива асоціація, сперта на релігійних засадах" - ось далеко не повний перелік визначень, які давали Воздвиженському трудовому братству.
       Будинок М.Неплюєва
       
       На жаль, надзвичайно цікавий експеримент чернігівського реформатора та його духовні пошуки згодом були забуті. Проте, чимало ідей, висловлених Неплюєвим, а також досвід реалізації їх на практиці, становлять безперечний інтерес і сьогодні.
       Микола Миколайович Неплюєв народився 11 вересня 1851 р. у містечку Ямпіль Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині Сумської області) у дворянській родині. Перед сином дійсного таємного радника, предводителя дворянства Чернігівської губернії Миколи Івановича Неплюєва й Олександри Миколаївни (у дівоцтві баронеси Шліппенбах - онуки знаменитого шведського воєначальника), відкривалася блискуча кар'єра. Між тим, гостра криза ідентичності зумовила його зовсім нетрадиційний життєвий вибір. Намагаючись втілити на практиці свої комунітарні ідеї, М.М.Неплюєв пориває зі світським життям і створює у власному маєтку братство, яке, на його думку, "давало б змогу добувати життєві засоби не шляхом боротьби на грунті людиноненависництва, заздрощів, хитрощів та насильства, а шляхом спільної дружньої праці на основі любові, поваги і довіри один до одного". У найкращі для нього часи у братстві налічувалося більш ніж 500 членів, а досягнення в економічному житті та у вихованні "братчиків" були високо оцінені сучасниками.
       Уже в ранньому дитинстві Микола Неплюєв виявив глибоку релігійність. Його підручною книгою стає Євангеліє, читати яке вранці й увечері зробилось для нього духовною потребою, як і молитися. Поступово, пише Неплюєв, "це дало мені звичку дивитися на все з євангельської точки зору".
       
       Була, щоправда, смуга в неплюєвській молодості, позначена духовною кризою. її спричинила неспроможність узгодити щирість дитячої релігійності з офіційним богослів'ям, яке налягало на "грізно-суддівські" функції Божественного та засуджувало людину за всяку провину на вічні пекельні муки. Від казенного "Закону Божого" на Неплюєва, звиклого розуміти й відчувати Бога як "джерело Любові, Світла і Свободи", дмухнуло мертвотним духом похмурого аскетизму. Зіткнення з системою "державного богослів'я" для Неплюєва мало за наслідок те, що він на якийсь час цілком відійшов від церковного життя і "навіть молитися не міг, а саме звернення до жорстокого, мстивого й могутнього божества" видавалося йому за "щось ганебно-користолюбне, блюзнірське, за зраду любові..." Криза, яку переживав Неплюєв, трапилась під час навчання на юридичному факультеті Петербурзького університету. В ці роки розпочалася для не дуже товариського студента пора "тривалої роботи думки", яка врешті-решт й зумовила його життєвий вибір. Лише ретельно вивчивши Біблію, Неплюєв визнав за собою право "виховувати інших".
       
       Закінчивши університет і відбувши трирічну дипломатичну службу у складі російського посольства в Німеччині, Микола Неплюєв дійшов твердого переконання, що тільки служіння поліпшенню становища селянства є історичним покликанням його як російського поміщика і "розумним смислом" його життя. Замість того, аби "скінчити життя безтурботне сановником знатним, зірками прикрашеним, некрологом зворушливим увінчаним" М.М. Неплюєв, "свідомий того, що для російського народу найбільш потрібні сільськогосподарські знання", вирішив заснувати сільськогосподарську школу. Для цього він визнав за потрібне вивчити "азбуку природничих наук". Ось чому він три роки навчається як вільнослухач у Петровській сільськогосподарській (нині Тімірязєвській) академії, а відтак оселяється у своєму родовому маєтку на хуторі Воздвиженському Глухівського повіту і назавжди пориває зі світським життям.
       
       Ідею кооперативного, артільного характеру нового економічного ладу Росії Неплюєв обстоює як "хліб насущний" і, водночас, як спробу повернення до "трудових общин часів апостольських", до ідеалу "гармонії віри і праці". Обґрунтовуючи свою "братсько-виробничу" концепцію, Неплюєв апелює до багатовікового досвіду монастирського життя. Проте побут його не може за нових часів "служити нормою", позаяк монастирі заперечують "земне життя", орієнтуючись цілковито на потойбічний світ. Як на Неплюєва, очистити "велику ідею апостольських часів" від монастирських нашарувань і означає створити братську общину на засадах "братолюбства" і "безкорислової праці". Зрештою Микола Миколайович уявляє собі наступний соціально-економічний лад Росії, а надалі і цілого людства у формі трудових общин - селянських, ремісничих, торговельних, "відомчих" і навчальних.
       Як же втілюється в життя ця своєрідна християнська позиція Неплюєва? 4 серпня 1881 р. він бере на виховання 10 найбідніших селянських дітей і відкриває притулок, який через чотири роки було розбудовано і перетворено на чоловічу сільськогосподарську школу, де усі вихованці практично були на повному утриманні фундатора. Система виховання, запроваджена в школі, мала за передумову гармонійний розвій "усіх трьох сторін людської природи": розумової, фізичної та моральної. Навчальний рік у школі тривав з 1 жовтня до 1 квітня; решту часу діти працювали на ланах і в майстернях. Влітку канікул заведено не було, а відпусток зовсім обмаль, та й ті нетривалі.
       
       Програма занять практично не відрізнялась від програм інших навчальних закладів такого типу: Закон Божий (короткий катехізис; православне богослужіння; найважливіші події з церковної історії); російська мова (етимологія, синтаксис, коротке ознайомлення з історією російської літератури); географія (Росії та Європи); арифметика (прості та десяткові дроби, потрійні правила); геометрія (за підручником Малініна); фізика; елементарна хімія; анатомія і фізіологія; сільськогосподарська ентомологія; ботаніка; російська історія (за підручником Іловайського); законознавство (найголовніші закони, які стосуються селянського побуту); бджільництво; молочна справа; тваринолікування; землеробство; луківництво; короткі відомості щодо сільськогосподарської економії та рахівництва; лісництво; співи.
       Курс навчання було розраховано на п'ять років. Упродовж перших трьох учні здобували, головним чином, загальноосвітню та загальну сільськогосподарську підготовку (вступати до школи дозволялось дітям до 12-17 років усіх християнських сповідань). Останні два класи називалися спеціальними, а програми їхні -"і мали за мету поглиблене вивчення профільних предметів, спеціалізацію за інтересами, випрацювання навичок в організації виробництва та управління. В атестаті зазначено було галузь сільського господарства, на "якій учень знався найбільш".
       Будні братської школи
       Випускники школи діставали пільги щодо відбування війської повинності. Окрім того, учні, які успішно закінчили повний курс навчання, назавжди звільнялися від тілесних покарань. Висока якість навчання гарантувала вихованцям можливість одержати роботу поза братством, хоча це дуже засмучувало Неплюєва, який мріяв, щоб всі його вихованці вступали до "братських колоній", а не подавалися "торгувати на ярмарок життя".
       1891 р. Неплюєв, цілком присвятивши себе обраній справі (до речі, він ніколи не був одружений), відкрив ще одну, цього разу жіночу школу, опікункою якої стала його мати, а сестри Ольга та Марія - виховательками.
       "Черниговская земская неделя" у 1914 р., через кілька років після смерті М.М.Неплюєва, зазначала, що по всій Чернігівській губернії з її тримільйонним населенням нараховується загалом 8 сільськогосподарських шкіл, причому тільки дві з них (неплюєвські) - безкоштовні, і вони до того ж мають значну перевагу над рештою щодо рівня політехнізації, обсягу й глибини набутих знань, а також щодо рівня організації навчального процесу. Можна з певністю стверджувати, що Воздвиженські школи були унікальними просвітницькими закладами не тільки на Чернігівщині, а й у всій країні.
       Специфічною рисою організації неплюєвських шкіл були так звані братські гуртки вихованців. Усі учні поділялися на три категорії. Вихованці-старшокласники із найбільш зразковою поведінкою складали "старший братський гурток", піклувальником якого був особисто сам опікун. Кожному членові гуртка доручалося виховання чотирьох-п'ятьох менших дітей, яких він мав "привести до підніжжя хреста Господня". Були й "позагурткові" вихованці, про яких Неплюєв висловлювався несхвально. Старший й молодший гуртки докладали зусиль, аби обернути "позагурткових" на "гурткових". Шкільна практика випрацювала багато заходів, за допомогою яких "старші" впливали на "молодших". Так, наприклад, кожний молодший вихованець мусив вести щоденник, який неодмінно читав старший і, зазначивши всі "видатні" події, переказував їх опікунові. По черзі старші вкупі з молодшими відвідували Неплюєва вдома, аби розказати про своє духовне життя, висповідатись і помолитись разом із наставником.
       
       "Позагурткових" вихованців Неплюєв вважав "брутальними розумом і серцем людьми". "Маючи розум, щоб тямити, - писав він, - і серце, що здатне любити, вони лишилися зовсім чужими, не схотівши творити чесну втіху Братства трудового". Задля навернення цих "невірних" школа вдавалася до особливих "інквізиційно-педагогічних" прийомів, на кшталт "відлучення від гурту товаришів" ("братський" бойкот), запису в "чорну книгу", догани в "колі" по суботах і, зрештою, - виключення зі школи.
       
       Крім членів старшого братського гуртка і "старшин" (догідних опікунові керівників, котрих обирав кожний клас), помічниками Неплюєва у справі виховання були викладачі Воздвиженської школи. Спершу тут викладали сторонні особи, які мали вчительські дипломи. Ці порівняно незалежні люди заважали Неплюєву запроваджувати в життя свої "братські" принципи. Від 1888 р. школі було надано право мати вчителів зі своїх же вихованців. Відтак з'явились нові викладачі, "в котрих розум упорядкований вірою у абсолютну істину християнського світогляду".
       Сенс цієї педагогічної моделі полягав у тім, що цілком змінені п'ятирічним вихованням діти починають інакше мислити й почувати. У них з'являються особливі запити, отож їм уже "не подобається жити серед хижих вовків, у цьому світі боротьби і наживи". "Вони, - писав Неплюєв, - виходять зі школи цілком перероджені духовно, з християнським складом розуму і симпатій, з палким бажанням ціле життя своє доладно організувати згідно з вірою". Це відповідало головній меті Воздвиженського братства, яку сам Неплюєв убачав в "організації добра в житті, практичному здійсненні християнської правди шляхом доладного життя, взаємин і всіх родів праці на засадах любові до Бога і братолюбства".
       
       Отже, осереддям виховної системи Неплюєва була її морально-релігійна сторона в комплексі з політехнічною освітою. Загалом, ця педагогічна система, безперечно, була доволі ефективною. Проте нав'язування інтенсивного релігійного життя, тотальна система "шпигунства" вихованців один за одним та авторитарні методи викладання, які давали змогу прищеплювати неплюєвські ідеї його підопічним, призводили до протестів учителів, нівелювання індивідуальності вихованців і недопущення вільнодумства, що створювало гнітючу психологічну атмосферу, і було однією з причин внутрішніх конфліктів та суперечностей.
       Було б помилкою уявляти, що культурне життя братства зводилося до релігійного виховання і професійної підготовки; навпаки - непогано було організовано самодіяльність, проводилися музичні та літературні вечори, ставилися вистави. Запрошені лектори часто-густо виступали з доповідями про російських та іноземних письменників, а сам Неплюєв оповідав на загальнобратських зборах свої враження від поїздок у Петербург або за кордон. Братська книгозбірня нараховувала близько 6000 томів; вихованцям дозволялося користуватись і бібліотекою опікуна. Плідно працював літературний гурток, вірші його учасників потрапляли і на сторінки загальноросійських видань. Серед вихованців Воздвиженського братства були навіть свої композитори.
       
       Що ж до економічного устрою братства, то, на думку Неплюєва, він давав змогу добувати життєві засоби не шляхом "боротьби на грунті людиноненависництва, заздрощів, хитрощів та насильства, а шляхом спільної дружньої праці на грунті любові, поваги і довіри один до одного".
       Організаційна структура і механізм управління у Воздвиженському трудовому братстві мали авторитарний характер. Згідно зі статутом, члени братства поділялися на три ступені: повноправних, прийомних та членів-змагальників. Тільки повноправні брати були "господарями братства", визначали його звичаї, а також утворювали вищий орган управління - Думу з практично необмеженими повноваженнями. Очолював Думу нею ж "обраний" блюститель (від дня заснування братства і до смерті ним був Неплюєв). Тільки Дума мала право вирішального голосу в усіх внутрішніх справах та зовнішніх зв'язках. Членами-змагальниками вважалися люди, прихильні до справи братства; до їх числа належали навіть два єпископи - Калузький та Рязанський і Чернігівський та Ніжинський, котрі виявили бажання бути занесеними до списків членів братства.
       Господарсько-виховні новації Неплюєва є надто цікавими у зв'язку з тим громадським резонансом, який вони збудили. Насамперед не можна обминути такого виразного факту, як ставлення до ідей і практики воздвиженського реформатора з боку Л.М.Толстого. Толстой нерідко розвивав енергійну гуманістичну діяльність (допомога голодуючим, перепис населення, праця вчителем у Яснополянській школі тощо). Але такі ініціативи мали у Толстого епізодичний характер у порівнянні з його титанічною літературною працею. Спроби соціально-аграрного реформаторства досить скоро розчарували Толстого, і він, як відомо, став на шлях особистого зречення будь-яких життєвих благ: іноді сам орав землю, мурував печі селянам, косив траву, рубав дрова, займався шевським ремеслом. Та незважаючи на це, до своєї смерті граф Лев Миколайович продовжував жити у поміщицькій обстановці і за законами дворянського середовища.
       Годі уявити собі Неплюєва в полотняній сорочці, за сохою чи плугом, у ролі пічника... Він ніколи не грав "мужика", але протягом багатьох років, перебуваючи у глухому селі серед селян, продовжував активно втілювати в життя свої просвітницькі та кооперативні ідеї.
       Певна річ, не тільки толстовці виявляли інтерес до практики Воздвиженського братства. Подвижницьку діяльність Неплюєва і його критику паразитичного способу життя переважної більшості поміщиків російська реакція визнала за підрив дворянських привілеїв. Одні ганили його шлях як примху гордія, який не хоче жити як усі, другі - як нову секту, що насмілилась зректися рутини, освяченої віками, як непокору "главі церкви", треті - "як непрактичну утопію релігійного фанатика і самодура-панича, котрий вимудровує над бідними селянськими парубками і таке інше без кінця".
       Чимало служителів церкви, попри заступництво, виявлене братству з боку єпархіального архієрея, категорично не визнавали ані трудових общинних ідей, ані підозрілих, на їхній погляд, неплюєвських новацій у релігійному житті, ані критики Неплюєва на адресу "невченого й недбайливого" духівництва. Вже тільки те, що братська Дума добирала й затверджувала кандидата у священики братської приходської церкви, обурювало їх до краю.
       Дрібне й середнє чиновництво не дуже полюбляло братство за те, що там не вдавалося займатися здирством, як у селах: перед Неплюєвим Доводилося "ламати шапку". Заможна частина селянства вбачала у Воздвиженському артільному господарстві конкурента; та й Неплюєв у своїх творах прямо зазначав, що розвій сільського господарства у формі трудових братств звільнить найбідніших від кабали і визиску. Не завжди Неплюєв доходив згоди і з земством, яке виявляло спротив надмірному (на думку земських діячів) релігійному вихованню у неплюєвських школах і політехнізації освіти.
       
       Складні взаємини виникли з основною масою місцевого селянства, яке Неплюєв за ставленням до братства поділяв на три групи: "перша (невелика) - гаряче співчуває справі братства; друга (більшість) - ставиться цілком недовірливо, цураючись цієї незрозумілої новації; третя (невелика) - ненавидить нас фанатично". У тім часі селяни не знали іншого великого господарства, крім поміщицького, що було для них джерелом гноблення і неволі. Саме через те й виробився у селянства стійкий спротив до будь-якого великого господарства. Ототожненню артільної земельної власності братства з поміщицькою багато посприяло й те, що на чолі братства стояв великий поміщик. Траплялось, що селяни навіть підпалювали братське майно.
       Отакий негативізм щодо його ідей та практики повсякчас вражав Неплюєва. "Мені вдалося, - писав він, - встановити дружнє спілкування з широким колом осіб у Росії, Німеччині, Франції, Швейцарії, Англії, Бельгії та ряді інших країн; видати за кордоном іноземними мовами чимало брошур... А от у себе, із сусідами справа не ладнається". Взаємо-непорозуміння і незгоди часом сягали такої гостроти, що не раз виникала загроза розпаду братства.
       У квітні 1900 р. Неплюєв навіть думав, що справу його життя "вже поховано". Опікунові відверто дали зрозуміти, що в братстві "панує задушлива моральна атмосфера", а братська Дума - така собі "закрита судова установа", відносно до якої решта членів братства є" мовчазна покірлива юрма дітей"; що у вихованні бере гору "похмура релігійність", "суха ідейність" та "нещадно суворе ставлення до всякої самостійної думки". Цього разу братство пощастило зберегти, хоча з нього й вийшла частина ініціативних і незалежно мислячих членів.
       Після смерті Неплюєва 1908 р. братство (а, насамперед, його Дума) вступило у володіння неплюєвськими маєтками. Вони становили понад 16 тисяч десятин землі з лісом, будівлями, худобою, реманентом, підсобними підприємствами. Загальна вартість майна сягала 1750000 карбованців. Щорічні прибутки братства від маєтків напередодні першої світової війни становили 112 тисяч карбованців, а актив братства сягав двох мільйонів. Отож братська Дума виявилась новим великим власником. І хоча особливої місіонерської ревності у Думи не було, слід відзначити, що сповідуючи заповідану засновником комунітарну ідеологію та дотримуючись його правила "жити за канонами охайної, здорової, дешевої простоти," Трудове братство все ж таки спробувало розширити свої кордони. Так, 1912 р. община купує лісний масив площею 20 тис. десятин, розташований у Пермській губернії, відкриває там свій філіал та налаштовує промислову переробку деревини. Але згодом соціальні потрясіння (перша світова війна та жовтневий переворот) перервали природний хід подій. 1919 р. Трудове братство реорганізується у комуну втім, як не дивно, на перших порах, зберігай організаційну структуру та релігійний уклад життя. Та невдовзі розгортаються драматичні події, формально викликані ворожим ставленням навколишнього селянства, яке вимагало розпустити комуну та поділити її володіння між окремими селянами. Місцева влада підтримала ці "антибратські" настрої, надавши експропріаційним вимогам селян відповідного ідеологічного забарвлення.
       
       Слово "братчик" набуває негативного відтінку та починає асоціюватися зі словами "антирадянщик", "чужий елемент", потенційний "шкідник", хоча поки що й не "ворог народу".
       Доречно згадати, що й при самодержавстві братство вважалося небезпечною для підвалин держави суспільною аномалією, відхиленням від офіційних настанов. Таким чином, естафета відторгнення основоположних ідей братства була передана зі старої суспільної формації до радянської держави, яка підійшла до вирішення проблеми більш жорстко.
       Комуна (з 1923 р. - артіль) втрачає самостійність у веденні своїх справ, якою користувалося у свій час Трудове братство. Настає період тотального контролю зверху, а комунари змушені (на жаль, марно) вести боротьбу з чиновницько-бюрократичним свавіллям. У грудні 1923 р. рідних сестер засновника братства Марію Уманець та Ольгу Неплюєву виключають з артілі, як колишніх поміщиць. Таким чином, можна впевнено стверджувати, що з цього часу місце комунітарних ідеалів заступає комуністична ідеологія.
       
       Далі - ще гірше. У губернській пресі з'являються статті з безпідставними звинуваченнями колишніх братчиків. Спочатку ці наклепи носили загальний характер - роздратування й неприязнь викликали особисті риси характеру "неплюївців", їх "несхожість" на місцевих селян, яким кидалась у вічі та служила мовчазним докором поведінка "цивілізованих сусідів": "не пиячать, не сваряться, не палять, називають один одного братами й сестрами... не ті люди, не наші", "...виховані в поліцейській комуні поміщика Неплюєва, ...займаються спекуляцією і проповідують контрреволюційні ідеї під вивіскою сільськогосподарської артілі."
       Втім, слід відзначити, що "навіть вороже налаштовані представники офіційної преси не могли не відзначити значних економічних успіхів братства, хоча й намагалися показати їх як результат нещадної експлуатації навколишніх селян, називаючи діяльність воздвиженців "колективізацією в царські роки".
       У жовтні 1925 р. у Глухові розпочала роботу виїзна сесія Верховного Суду України, яка розглянула звинувачення комунарів у "співробітництві з урядом гетьманської України, німцями та денікінцями""придбанні 4 кулеметів, 200 гвинтівок та створенні складів зброї з метою -підготовки збройного повстання проти радянської влади" і т. ін. Наслідком цього стали репресії серед "неплюївців" та засудження п'ятьох керівників господарства до різних термінів позбавлення волі. Згодом артіль адміністративним рішенням була перетворена у колгосп, а у 1929 р. колишніх братчиків силоміць виселяють із Воздвиженська, поставивши, фактично, знак рівності між ними та поміщиками, яких ця міра стосувалася згідно з відповідною урядовою постановою. "Контрреволюціонери" не виселялися під конвоєм , їх не "завантажували" у спецвагони - все це стало практикуватися пізніше. Але "добровільний" вихід із рідних місць найдосвідченіших аграріїв відчутно відбився на веденні сільського господарства у Воздвиженському колгоспі і суттєво підірвав його економічний потенціал. На довгі роки "комунітарний експеримент" М.М. Неплюєва був забутий, і тільки зараз робляться спроби відновити вдячну пам'ять про засновника Воздвиженського Трудового братства та його послідовників.
       
       Володимир Ткаченко

Армения



ЦентрКомплект