GOROD.cn.ua

Чернігівщина incognita

Чернігівщина incognita First Previous Next Last

Забутими стежками

СТАРОДАВНІ ТА НОВІ ПЕЧЕРИ ЧЕРНІГОВА


Іллінська церква в Чернігові Спорудження печер було розпочато у Чернігові ще в середині XI століття (Антонієві печери) і продовжувалось до початку XX століття (Аліпієві печери).Тобто це дає право Чернігівським підземеллям на серйозне ставлення до них з боку істориків, геологів та інших фахівців.
       Недивлячись на те, що штучні підземні споруди, більшість з яких мають культове призначення, зафіксовані в багатьох історичних центрах України, Білорусі та Росії, вивченню їх відводилось недостатньо уваги. Ця обставина, поряд зі зростанням їх популярності, продовжувала багато чуток і домислів, провокуючи самовільні ненаучні розкопки, які часто призводили до зіпсування і навіть повного знищення пам'ятників. . Ще у 1968 р. в книзі "Таємниці київських підземель". П.П. Толочко писав: "Мине ще деякий час і від багатьох київських печер - цих загадкових пам'яток життя і діяльності численних поколінь - не залишиться і сліду".
       На жаль, це висловлювання, яке відноситься не тільки до київських печер, не втратило своєї актуальності і сьогодні, більш ніж через 30 років. Безумовно, не можна сказати, що в справі вивчення штучних підземних споруд нічого не робиться взагалі. Але спелеоархеологічні дослідження продовжують залишатися на задньому плані археологічної науки і розцінюються багатьма як романтизм і дивацтво. Унікальні пам'ятки історії продовжують руйнуватися. Гинуть вони і в Чернігові.
       На сьогоднішній день у Чернігові відомо до півтора десятка печер. Більшість з них розташована в товщі... Болдиних гір - правого корінного берега Десни. Місцевість ця, недивлячись на те, що в давнину вона була околицею міста, використовується чернігівцями з домонгольського періоду. В середині IX ст. тут розташовувався язичницький курганний некрополь, що зберігся до наших днів. Тут, згідно з переказами, було капище Перуна, а у підніжжі гір, в урочищі Святе, хрестили чернігівців. Якраз на цьому місці в середині XI століття і з'явився Богородицький монастир, відомий пізніше як Іллінський і Троїцький Іллінський.
       Початок монастиреві було покладено у 1069 році відомим християнським діячем того періоду Антонієм Печерським. Літопис повідомляє про цю подію в зв'язку з поверненням до Києва з Польщі князя Ізяслава Ярославовича: "В сіє же время прилучилося прійти Изяславу из Ляхов, й нача гневатися Изяслав на Антонія за Всеслава, й прислав Святослав вб ночи поя Антония к Чернигову. Й возлюби Болдины горы, й ископав Печеру ту ся всеми, й єсть ту монастырь Святая Богородицы й до сего дни".
       Тепер Антонієві печери - це складний лабіринт, викопаний в щільних лісовидних суглинах, на глибині від 1 м до 15 м від поверхні гори. Загальна довжина комплексу біля 350 м. Печери складаються з підземних храмів та інших приміщень і галерей. Всі вони розташовані в двох рівнях, що є наслідком зрощення раніше самостійних підземних споруд.
       Сучасний вигляд Антонієві печери прийняли після перебудов XVIII - XIX століть. У той час, з метою пристосування влаштованих у них храмів для масових богослужінь, їх збільшують і обкладають цеглою. При цьому повністю або частково знищують стародавні приміщення і галереї.
       Знову спорудженні підземні церкви в значній мірі копіюють архітектурні форми надземних храмів. Особливо добре це видно у церкві Феодосія Тотемського. Інтер'єр цієї найбільшої в Україні печерної церкви, максимальна висота якої досягає 8,4 м, а довжина 16,5 м, своїми архітектурними деталями схожий з фасадом головного храму монастиря - Троїцьким собором (освячений у 1695 р.). Це пояснюється тим, що в період реконструкції Антонієвих печер собор вже існував, і будівельники використовували його архітектурне вбрання як зразок.
       З цієї причини, створена в XIX столітті, печерна церква прикрашена багатопрофільними карнизами, нішами, напівколонками, пілястрами - характерними елементами українського бароко - архітектурним стилем, поширеним на території Малоросії у XVII - XVIII ст.
       Дві інші, збудовані у цей період печерні церкви: Антонія Печерського ( довжина 11,7 м, ширина 4 м, висота 4,5 м) та Миколи Святоші (довжина 12 м, ширина 2,3 м, висота 2,7м), оформлені більш скромно. Висока вологість в печерах виключила можливість улаштування в церквах дерев'яних іконостасів, їх роль виконували цегляні стіни, які відділяли алтар. Відомо, що в кінці XIX століття алтарні перегородки прикрашали ікони, виконані на листовому залізі, і Царські врата із того ж матеріалу.
       До нашого часу збереглися тільки Царські врата із церков Антонія Печерського та Феодосія Тотемського, на обох зображені чотири євангелісти і сцена Благовіщення.
       В північній стіні нефа церкви Феодосія починається східцева галерея, яка приводить в невеличку прямокутну в плані капличку з напівсферичним склепінням. Каплиця складена з цегли на місці більш раннього приміщення. В північній частині її розташована цегляна гробниця, у якій складені людські кістки. За переказами, це мощі ченців, вбитих монго-ло-татарами у 1239 році. Не викликає сумнівів, що це залишки стародавньої костниці. Біля церкви Миколи Святоші є невелика келія, в якій нібито мешкав сам Антоній Печерський. Результати досліджень і аналіз письмових джерел дають підстави стверджувати, що у XIX столітті вона використовувалась, як своєрідна підземна лікарня, куди влаштовували "біснуватих", прив'язуючи їх до встановленого там дерев'яного хреста.
       Підземна церква Феодосія Тотемського
       Особливий інтерес становить нижній ярус печер. Розташований з східного боку від церкви Феодосія Тотемського, він безпосередньо примикає до її алтаря. Із-за великої кількості знайдених там поховань ця ділянка підземного комплексу зветься ще підземним кладовищем. Виникла вона у давньоруський час і має близько 100 метрів. Нижній ярус складається з галереї, по обидва боки якої улаштовані невеликі приміщення. Вигинаючись в правий бік, а потім вліво, вона прямує в північному напрямку в глибину гори, де роздвоюється і закінчується глухими закутами.
       Друга стародавня ділянка Антонієвих печер знаходиться на другому ярусі. Як і перший, він приєднується до церкви Феодосія Тотемського. Однак, за своєю архітектурою відрізняється від попереднього. Це підземелля складної форми, що складається з великих галерей і порожнин.
       Найбільш цікавою частиною верхнього яруса, до того ж повністю дослідженою, є печерна церква з косницею.
       Знайдена вона у 1987 році в південній частині комплексу. Розташована косниця між церквами Феодосія Тотемського і Миколи Святоші
       - І на глибині 9 -11 м від поверхні гори. ' ! Це велика (більше 300 куб.м) споруда, вирубана в твердому лісовидному суглинку. Центральна її частина в плані близька до квадрата, площею близько 20 кв.м. З західного боку цього приміщення влаштоване невелике земляне підвищення з чотирма прямокутними заглибленнями, які заповнені хаотично розташованими людськими кістками та черепами.
       В центральній частині вказаної ділянки храму - могильна яма, укріплена дубовим зрубом. В ямі та на ; підлозі знайдена велика кількість кераміки, плінфи, поливної плитки, а також і предмети з заліза й кістки, наконечники стріл, цвяхи, ніж, скоба, ґудзик. Особливий інтерес викликає хрест-енколпіон.
       Всі предмети датовані XII - XIII ст.
       Під час спелеоархеологічних досліджень встановлено, що в районі Антонієвих печер існувало ще декілька підземель, які входили до складу Іллінського монастиря. Древнєруське походження одного з них не викликає сумніву. Це підземна камера, розташована в східному схилі рівчака, на відстані 30 метрів на північ від Іллінської церкви. Печера орієнтована на північний схід і має ширину 5,5 м, її загальна довжина 9,5 м. Можна припустити, що це підземна церква.
       Ще одна занедбана підземна споруда була знайдена у 1995 році. Не викликає сумніву, що певний час це приміщення використовувалось як косниця. Пам'ятка складалась з декількох приміщень, об'єднаних у єдиний комплекс. Вхід до нього та перше найбільше за своїми розмірами приміщення (вірогідна церква) були зруйновані приблизно після монголо-татарської навали, коли монастир був у занедбаному стані. Під час розкопок знайшли залишки хлопчика, який загинув тоді під обвалом. Пізніше приміщення, що залишилися не обваленими, поступово замулилися. На стіні одного з них зафіксовані графіті у вигляді напису "Акі Іов".
       Завдяки археологічним дослідженням було доведено, що підземні споруди монастиря, розташовані у товщі Болдиної гори з протилежного до Іллінської церкви боку яру, раніше були зв'язані з Антонієвими печерами та Іллінською церквою у єдиний архітектурний комплекс. Під час досліджень пам'ятка отримала умовну назву Новоантонієві печери.
       Ці підземелля шукали довго, хоча розповідей про них було чимало. Згадувались вони і у працях Чернігівської архівної комісії за 1908 рік.
       Що стосується археологічних досліджень, розпочались вони лише на початку 70-х рр. XX ст., тоді була знайдена печерка, яка отримала умовну назву "Дванадцятиметрівка" (виходячи з її довжини). Це майже повністю зруйнована галерея, яка закінчувалась обрушенням якогось приміщення. Згодом після землетрусу 1979 року відкрилась ще одна ділянка печери довжиною 15 метрів.
       У той час не було можливості здійснити повноцінні дослідження пам'ятки. Тільки в 1991 році вони відновилися.
       Орієнтиром для продовження досліджень була розповідь про те, як на початку століття один з мешканців Лісковиці став свідком обрушення якогось підземного приміщення, внаслідок чого утворилося глибоке провалля.
       Розкопуючи його, вдалося зафіксувати цегляну трубу, яка опускалася у глибину гори. Через деякий час дійшли до цегляного склепіння галереї і через неї потрапили у печеру.
       Знайдене підземелля складається з трьох земляних галерей загальною довжиною близько п'ятдесяти метрів. Всі вони прорубані у недуже твердому суглинку під прямим кутом одна до одної. Перша веде прямо від поверхні у глибину гори до обрушення якогось приміщення. Друга прямує праворуч і через 15 метрів закінчується тупиком з невеличкою нішею. Третя відходить у правий бік від другої і теж закінчується тупиком. Всі три галереї дуже просторі - їх ширина і висота складає два і більше метрів, у стінах великі ніші. У галереї №1 збереглися залишки цегляних конструкцій для кріплення дверей. Виходячи з цегли, яка була використана при укріпленні печери, можна припустити, що виникла вона не пізніше XVII століття, але якщо підкріплювали вже пошкоджену споруду, то вік підземелля може бути ще більший.
       Це припущення підтвердилось наступного року, коли знайшли ще один, хоча і невеличкий відрізок печери. Він був заповнений землею та перекритий стіною з цегли, яку можна датувати XVII - поч. XVIII ст. На рівні підлоги знайшли кераміку XIV ст. Таким чином з'ясувалось, що будували підземелля задовго до XVII століття.
       Подальші роботи принесли не менш важливі результати. Спочатку розкопали велику цегляну стіну, яка підкріплювала схил біля входу до печери, а невдовзі і залишки каплиці, змурованої з цегли XVIII ст. Споруда мала два входи. Один вів до печери, другий зв'язував її з дерев'яною галереєю, яка в свою чергу з'єднувала Новоантонієву печеру з Іллінською церквою та печерами біля неї.
       Давньоруське походження штучних підземних споруд з західного боку Іллінського яру вдалося остаточно довести у 2002 році, коли під час археологічних досліджень, біля входу до Новоантонієвої печери, було зафіксоване ще одне підземелля.
       З'ясувалося, що ця невеличка печерка існувала тут до зведення цегляної каплиці XVIII ст.
       В ході розкопок на рівні первісної підлоги печери знайшли велику кількість давньоруської кераміки, яка, враховуючи повну відсутність археологічного матеріалу більш пізніх часів, переконливо свідчить про домонгольське походження пам'ятки.
       Згадані підземні споруди не вичерпують перелік печер монастиря. Повністю засипаний підземний хід зафіксований між апсидою Іллінської церкви і входом до "Нижньго ярусу" Антонієвих печер. Є припущення про наявність підземної камери на сході від нього і підземель в південній частині Іллінського яру.
       Таким чином, можна зробити висновок, що Іллінський печерний монастир в стародавні часи являв собою комплекс підземних і наземних споруд, розташованих на великій території. Підземелля, які входили до його складу, розміщувались по обидва боки глибокого рівчака і мали різні функціональні призначення і розміри. Більшість з них зараз завалені землею. Виявити їх і вивчити - означає відновити об'єктивну історію одного з найдавніших монастирів Русі.
       Опріч указаних підземних споруд в районі Троїцького Іллінського монастиря обстежено або відомо із різних джерел ще ряд печер. Окрема їх група розташована в мису Болдиної гори, навпроти західного кута огорожі Троїцького монастиря. Тут зафіксовані чотири підземні споруди, найбільшою з яких виявляються Нові або Аліпієві печери.
       Вхід до них знаходився на відстані 80 метрів від монастирської стіни. Час виникнення комплексу традиційно відносять до травня 1918 року, коли тут почались роботи під керівництвом ієремонаха Троїцького монастиря Аліпія. Використовуючи релігійність селян прилеглих сіл, він намагався створити у Чернігові новий печерний монастир.
       Зараз Нові печери - це комплекс підземних ходів та приміщень загальною довжиною понад 120 метрів. Викопані в лісовидних суглинках, вони не мають додаткових кріплень. Стіни та склепіння підземель прикрашені рельєфним геометричним та рослинним орнаментом, розмальованим рослинними фарбами. Цікаве планування комплексу. Замкнута галерея - його головна магістраль, до неї "прив'язані" всі інші об'єми. Більшість з них знаходиться всередині утвореного галереєю замкнутого простору, центральну частину якого раніше займала велика печерна церква. Храм повністю зруйновано в роки Великої Вітчизняної війни.
       З приміщень, які збереглися, найбільший інтерес викликає ризниця - кругле в плані приміщення діаметром 2,5 м, висотою 3,3 м та каплиця з земляним надгроб'ям. Монастир був освячений 25 листопада 1919 року єпископом Пахомієм, але потім припинив своє існування і був занедбаний.
       В протилежному західному схилі миса на відстані 85 м від огорожі монастиря знаходиться печера, яка одержала умовну назву "Західна". Вона найбільша після Аліпієвої печери в цьому районі.
       Обстеження пам'ятки були здійснені у 1970 році. В літературних джерелах вона не згадується.
       "Західна" являє собою споруду, яка складається з великого залу і кількох підземних ходів. Вхід в печеру орієнтований з заходу на схід. Через півтора метра він звертає у правий бік, а потім через 5м- вліво. Далі галерея тягнеться ще на 6 метрів і приводить до великого залу з напівсферичним куполом, висота якого 5 м. Вздовж стін з трьох боків зроблена лава у вигляді земляного виступу.
       В північно-східній стіні є два ходи довжиною 3,5 м і 9 м. Обидва закінчуються обрушенням грунту.
       Антонієві печери Чернецький некрополь
       З правого боку вхідної галереї розташоване подібне приміщення довжиною 9 м. Відсутність датуючого матеріалу не дозволяє встановити вік печери. Але припускають, що вона була вирита у XX столітті.
       В південному схилі миса обстежені ще 2 невеликі печерки, вік яких визначити не вдалося.
       На ділянці Болдиної гори між Троїцьким та Єлецьким монастирями відомо ще декілька печер, але інформація про них уривчаста і суперечлива. Тому зупинимося лише на двох. Перша була виявлена у 1983 році, на краю високої тераси над вулицею ім. Толстого. Викопана вона у світло-жовтому суглинку на глибині 3 м від поверхні тераси. Печера завалена землею і обвалонебезпечна. її вдалося прослідкувати лише на відстані 4 метрів.
       Недивлячись на те, що під час обстежень пам'ятки не було знайдено деяких речей, вона викликає інтерес, бо впритул примикає до залишків древньоруського храму.
       Що стосується другої печери, хоча точне місце її розташування зараз невідоме, вона добре висвітлена в друкованих матеріалах. На підставі цих описів можна навіть здійснити її графічну реконструкцію. У праці П.М. Добровольського "Чернігівський Єлецький - Успенський першокласний монастир", опублікованій у 1908 році, вказано, що вхід до неї знаходиться за 250 м на захід від Єлецького монастиря, в схилі гори на висоті близько 10 метрів. У 1853 році був складений опис пам'ятки, з якого видно, що це велика підземна споруда, яка складається з декількох ходів і приміщень. На самій поверхні розміщена камера овальної форми. З неї у товщу масива веде дугоподібний хід довжиною до 40 кроків. Він приводить у квадратну кімнату, від якої в трьох напрямках відходять галереї. Дві з них закінчуються камерами з земляним підвищенням / певно престолами/, а третя переривається обвалом. Можна зробити висновок, що згадані підземелля мали культове призначення.
       Підземні споруди Єлецького монастиря теж відносяться до категорії пам'яток підземної культової архітектури. Між ними і Антонієвими печерами багато спільного. Початок традиційно зв'язують з однією історичною особою - Антонієм Печерським.
       Розташовані обидві на території великих монастирів і зв'язані з архітектурними спорудами доби Київської Русі - Іллінською церквою та Успенським собором. Але якщо Антонієві печери, в певній мірі, відреставровані та досліджені, то печери Єлецького монастиря практично не вивчалися.
       Це великий підземний комплекс. Вони зв'язують між собою Успенський собор з теплою Петропавлівською церквою. Вхід у печери розташований у південно-західній частині головного храму монастиря, в каплиці знамення Богоматері.
       Дугоподібний, 70-метровий цегляний підземний хід веде від собору до теплої церкви і закінчується двома поверхами теж цегляних камер.
       Слідуюча ділянка комплексу також двоповерхова, вона розташована біля самої теплої церкви на південь від неї. Теж складається з приміщень великих розмірів, обкладених цеглою. Час виникнення цих печер залишається нез'ясованим. Ми маємо лише повідомлення про те, що у 1892 році їх очистили від накопиченого там сміття і упорядкували.
       Окремою групою штучних підземних споруд слід вважати підземелля Валу. Незважаючи на те, що протягом тривалого часу вони є предметом пильної уваги істориків, відомо про них небагато. Неодноразово виникаючі в цій частині міста провалля вказували на існування тут підземних комунікацій і надавали можливість проникнути в них, але, як правило, провали засипались без детального дослідження. Тому до нас дійшли лише свідчення тих, хто по своїй ініціативі спускалися до відкритих підземель.
       Вперше згадку про підземні споруди Валу знаходимо в книзі Маркова "О достопамятностях Чернигова" 1847 року видання / написана значно раніше/. Тут йдеться про те, що у 1667 році воєвода Іван Заг-ряжський наказав зробити потаємний вихід до річки Стрижень. Улаштування такого підземного ходу звичайне явище у фортифікації, безперечно, в стародавній частині Чернігова вона була не одна.
       Повідомляє про наявність підземних комунікацій під Соборною площею і дослідник Чернігівської давнини Домантович. У 1865 році він писав: "Поблизу цього будинку /Держархів/ знаходяться підземні ходи, які начебто окремими покоями проходять під всією лежачою попереду площею". Це повідомлення підтверджується частими завалами, які тут бувають. В працях Чернігівської архівної комісії за 1903 рік вказується, що перед відкриттям мощів Феодосія Углицького (1896 р.) виник один з таких провалів. Але передбачалось велике скопище народу і це змусило його терміново засипати.
       Дослідження тоді не проводились, а поверховий їх огляд показав лише те, що від провалу відходить довгий і вузький підземний хід.
       Є описання ще одного провалу, можливо в тому ж самому місці, А.В. Верзиловим. На цей раз було проведено розчистку підземелля, що відкрилось. В результаті проведених робіт з'ясували, що з круглого цегляного "колодязя" з обваленим склепінням один, обкладений цеглою, хід вів до Спаського собору, а другий - до Валу. У смітті знайшли монету часів Петра І і уламки кафельної плитки XVIII століття.
       Є інформація про проникнення в підземелля, розташовані на Валу, в більш пізні періоди. Так, один із старожилів Чернігова згадує, що у 1916 році він побував у підземеллі, вхід до якого знаходився поблизу самої підошви Валу. З цієї розповіді видно, що підземна споруда була виключно земляна. В печері існувало велике приміщення, очевидці вважали, що це церква. Одного разу в підземеллі стався нещасний випадок.
       Цікаве свідчення, за яким у 1937 році, під час проходження кінноти на Соборній площі виникло провалля. Його огляд показав, що в різні боки від нього відходять підземні ходи, обкладені цеглою. Виникали провали і у 1941, і у 1954 роках, але вони, як і раніше, закривались, не підлягаючи обстеженню.
       Під час археологічних досліджень на означеній території неодноразово натрапляли на зруйновані підземні приміщення. Всі вони обкладені цеглою і являють собою підвали неіснуючих сьогодні архітектурних споруд.
       Один з таких об'єктів зафіксували та обстежили у 1998 році. Розташований він за 80 метрів на захід від Спаського собору. Це квадратна у плані кімната площею близько 16 кв.м з хрещатим склепінням. У південній стіні влаштовані двоє дверей, які вели у сусідні, зараз повністю засипані приміщення. Не виникає сумніву, що це підземна частина колишніх споруд Борисоглібського монастиря, зведених на початку XVIII століття.
       
       Володимир Руденок

Армения



ЦентрКомплект