GOROD.cn.ua

Чернігівщина incognita

Чернігівщина incognita First Previous Next Last

Забутими стежками

"СВОЇ ПОГАНІ"АБО ЧЕРНІГІВСЬКІ КОВУЇ


Чернігівські ковуї у складі війська Ігоря Святославича. 1185 рік. Розташована на межі Заходу і Сходу, Україна упродовж кількох тисячоліть - від доби бронзи і ледь не до кінця XVIII ст. - була зоною постійних контактів і співіснування осілих землеробів та скотарів-кочівників. Неозорі українські степи, що на півночі сягали території сучасної Чернігівщини, з їх практично необмеженими запасами зеленої маси, створювали ідеальні умови для ведення кочового господарства. Водночас, родючі степові чорноземи одвічно вабили землеробів, відтиснутих більш войовничими сусідами в непрохідні нетрі поліських лісів і боліт. Користуючись кожним послабленням кочівників-номадів, вони робили відчайдушні спроби колонізувати ці простори, досягаючи інколи Причорномор'я. Та кожного разу нова хвиля безжальних вершників змітала ці вогнища цивілізації, нещадно випалюючи все на своєму шляху.
       Все це і спричинило поступове формування стійких стереотипів про одвічну і нездоланну ворожість землеробів і скотарів, що увійшли навіть у казки та легенди. Ще більше зміцніла вікова ворожнеча після хрещення Русі 988 року - відтепер два світи розділяли не лише різні способи життя, а й протилежні світоглядні системи, адже кочівники в більшості своїй залишились язичниками ("поганами" за термінологією тої доби). І все ж, багатовікове сусідство зі Степом аж ніяк не можна зводити лише до кривавих конфліктів. У перервах між ними були й тривалі періоди стабілізації, коли шаблі ховалися у піхви, і поля вчорашніх бойовищ перетворювались на торжища, де йшов жвавий взаємовигідний обмін. Нерідкими були і змішані міжетнічні шлюби, причому не лише між рядовими общинниками, а й на рівні вищих кіл тогочасного суспільства: шляхом подібних династичних союзів князі намагалися зміцнити мир зі своїми сусідами. Досить часто вони не соромились використовувати ці родинні зв'язки в міжусобних війнах, залучаючи мобільну легку кінноту кочових народів до боротьби зі своїми суперниками.
       Значно менше відома інша сторінка цих багатовікових стосунків. Справа в тім, що скотарі-мігранти, котрі час від часу накочувались із Азії на степи Східної Європи, розпочинали облаштування на нових місцях з тотального винищення чи підкорення своїх попередників. Скіфи витіснили кіммерійців, щоб через кілька століть впасти під мечами сарматів, яких винищили гунни. Хазари десятиліттями ворогували з печенігами, щоби, врешті-решт, полягти під тиском дружин київських князів. Торки, котрі швиденько заповнили лакуну, що утворилася в степах Причорномор'я, недовго тішилися своїм пануванням: нові незчисленні кочові орди - кипчаків (команів, куманів), більш відомих на Русі як половці, витіснили їх зі степових просторів і притисли до південних кордонів Русі. Опинившись між молотом і ковадлом, торки сахнулись назад, в степи, де знову потрапили під шаблі безжальних конкурентів, і, вже зовсім очманілі, кинулись назад, намагаючись вижити за рахунок пограбування Переяславської та Київської земель.
       Дізнавшись про навалу, троє синів Ярослава Мудрого: Ізяслав Київський, Святослав Чернігівський і Всеволод Переяславський, об'єднавши міць своїх дружин, 1060 р. завдали торкам нищівної поразки. Решткам переможених не було куди тікати, і вони здалися на милість переможців. Князі оселили полонених на південних кордонах своїх володінь, щоби використати їх у якості живого щита проти більш небезпечного ворога - половців. Правобережні торки, до яких з часом додавалися рештки інших кочових родів і народів, з часом зуміли консолідуватися і утворили в басейні р. Рось на Київщині потужне об'єднання з центром у місті Торчеськ, відоме за літописами під назвою "Чорні клобуки", до складу якого увійшли, за свідченням літописної статті 1151 р., "Торки й с Коуи, й с Берендей, й с Печенегьі". Переяславські торки спробували незабаром повстати, та знову зазнали поразки і більше не відігравали тут помітної ролі.
       Найменше відома подальша доля тих родів і колін номадів, що опинилися під владою Святослава Чернігівського: літописець навіть не відзначив, де ж були вони розселені. Чи не єдина згадка про них вміщена в Іпатівському літописі під 1185 р. у розповіді про похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців, на-підтримку якого чернігівський князь Ярослав Всеволодович надіслав полк чернігівських ковуїв під проводом воєводи Ольстина Олексича. Дещо деталізує цю інформацію "Слово о полку Ігревім", котре згадує у складі військ "многовоя брата ...Ярослава ...с черниговскими бьілями, с могутьі, й с татраньї, й с шельбирьі, й с топчакьі, й с ревуги, й с ольберьі. Тій бо бес щитов с засапожникьі кликом полкьі побеждають, звонячи в прадеднюю славу". На думку дослідників, тут у "Слові" перераховуються окремі роди ("коліна") кочівницького угруповання, що мало узагальнюючу назву "ковуї". Літописець називає їх "чернігівськими", щоби відокремити від ковуїв, які жили на Київщині, Переяславщині чи деінде.
       Щоправда, слід зазначити, що Чернігово-Сіверщина традиційно мала більш інтенсивні, порівняно з Правобережжям, зв'язки зі Степом і Сходом взагалі як завдяки своєму географічному розташуванню, так і через певні особливості власного історичного розвитку. Чернігівські князі ще з часів Мстислава Володимировича першими зрозуміли переваги поєднання мобільної легкої кінноти своїх союзників-кочовиків з невеликими, але потужними загонами власних важкоозброєних дружинників та пішим народним ополченням. Саме завдяки такому, на перший погляд, несподіваному симбіозу 1024 р. переміг Мстислав у вирішальній битві під Лиственом неподалік Чернігова найняте його братом > Ярославом "за морем" військо з найкращих вояків тої доби - варягів-вікінгів. Готуючись до боротьби за свою частку батьківської спадщини, Мстислав 1023 р. прийшов на Русь з далекої Тмутаракані, де княжив за волею батька, "с Козарьі й с Касоги". Після перемоги значна частина їх, вірогідно, осіла на землях Подесення. Саме на Чернігівщину емігрували після поразки 1117 р. від половців рештки захисників Білої Вежі Старої (Саркела) на Дону, серед яких переважали представники кочових народів. Тут вони заснували Нову Білу Вежу - її городище, що знаходилось біля ст. Городок Бахмацького р-ну, згадується в літописах при описі подій 1147 р., а археологічні дослідження засвідчили наявність на пам'ятці чималої серії артефактів, пов'язаних своїм походженням з Кавказом та Прикаспієм. Траплялися неодноразово подібні історії і пізніше. Літописи часто називають нових насельників з числа кочівників загальним іменем "свої погані", протиставляючи, таким чином, ворожим Русі решті "поганих".
       Потрапивши на Русь, учорашні кочівники відносно швидко переходили до осілого способу життя, хоч скотарство продовжувало ще довгий час домінувати в структурі їхнього господарства. Зберігаючи певні етнічні особливості, вони швидко переймали більш високу культуру місцевого слов'янського населення. Частина представників еліти кочівників навіть приймала християнство, прагнучи якнайшвидше інтегруватись до складу давньоруської соціальної верхівки. Відтак, виявити їх сліди за допомогою лише археологічних знахідок надзвичайно важко. Певним дороговказом можуть слугувати топонімічні назви, що в основі своїй зберегли до наших днів надзвичайно важливу історичну інформацію, адже пам'ять про іноплеменників-іновірців, які осідали на Чернігівській землі, залишилась в назвах сіл, річок, урочищ тощо.
       Так, біля Новгорода-Сіверського існує с. Печенюги, що, напевне, отримало свою назву від печенігів; хозари (козари, за давньоруськими літописами) залишили свій слід в топонімах Козари (нині село Носівського р-ну), Козарки (урочище неподалік від с Петруші Ріпкинського р-ну) та Козарівщина (урочище поблизу с. Вересоч Куликівського р-ну), біля яких знайдені давньоруські пам'ятки; торки - в назвах урочищ Верхній Торчин (біля хутора Єньків, у заплаві р. Десни) та Торчин (в заплаві р. Десни біля с. Шестовиця), урочища Тарачина (перекручене від Торчине) біля с Кезі (Павлівка) Ріпкинського р-ну. Не менш цікава історія назви сучасного Бахмача. "Бохмітами" на Русі називали послідовників Магомета - мусульман (пригадаймо хоча б відому легенду про хрещення Володимира, коли прийшли до нього представники різних релігій і, зокрема, "Болгаре віри Бохмічи").
       Залишили на Чернігівщині свій слід і таємничі ковуї: на південь від Чернігова розташоване с.Количівка (стара назва Колчівка), на території якого є поселення XI - середини XIII ст., біля літописного Сновська (Седнева) існує с Клочків та озеро Колчин у заплаві р. Снов, біля якого знайдено два поселення X - середини ХНІ ст., неподалік від літописної Біловежі знайдене давньоруське поселення біля с Кальчинівка. Слід також згадати, що в Козелецькому районі існує с Олбін, назва якого, скоріше за все, походить від олберів "Слова о полку Ігоревім". Дослідники історії Чернігівського князівства висловлювали думку, що чернігівські ковуї жили на Задесенні (територія між р. Остром та Десною), де знаходились землі з солонцюватими ґрунтами, що більш придатні для випасу худоби, ніж для оранки. У пошуках місць розташування ковуїв увагу вчених привернуло Ковчинське городище, розміщене на околиці с. Ковчин Куликівського р-ну, за 32 км на південний схід від Чернігова, на стародавній дорозі в Посулля та Посем'я.
       Городище розташоване на невеликому мисі, утвореному краєм лівобережної тераси р. Десни. За свідченнями Д. Самоквасова, ще в XIX ст. тут були помітні три лінії укріплень, що захищали територію у 5 десятин. Сучасний стан пам'ятки дозволяє впевнено виділити два укріплених майданчики, обмежені з боку поля сильно замуленими ровами і ледве помітними валами. Із заходу та півдня до городища примикає неукріплений посад. Загальна площа пам'ятки становить близько 25 га. На городищі були проведені розкопки, в ході яких зроблено розрізи оборонних споруд. Отримані матеріали дозволяють стверджувати, що укріплення городища виникли наприкінці XI ст., на місці більш раннього поселення кінця X -XI ст. Основою конструкції укріплень були зруби-кліті, поставлені в кілька рядів і засипані грунтом. З пам'ятки та її околиць походять різноманітні знахідки предметів озброєння та спорядження вершника: вістря списів та стріл різних типів, бойові сокири, деталь піхов шаблі та ціла серія довгих бойових ножів ("засапожників" "Слова") з кровостоками, шпори, псалій, інкрустований бронзою, гризла вудил льодохідний шип що використовувався для пересування коней по льоду, велика кількість різноманітних пряжок від спорядження верхового коня, точильні бруски-оселки з отворами для підвішування на поясі тощо. Основна частина предметів озброєння датується XII - серединою XIII ст. Серед знахідок переважають предмети, що відносяться саме до спорядження вершника та верхового коня, а знахідка деталей піхов шаблі в споруді XI ст. вказує на досить ранню появу тут легкоозброєної кінноти. Все це досить впевнено дозволяє ототожнити Ковчинський археологічний комплекс з центром розміщення чернігівських ковуїв.
       Столиця Чернігівських ковуїв - городище Ковчин. План-схема пам'ятника та знахідки
       Під час археологічних досліджень на території Чернігівщини виявлені й інші пам'ятники, пов'язані з кочівниками. Так, 1962 р. співробітник Чернігівського історичного музею І.Єдомаха на південній околиці Ніжина обстежив зруйноване поховання воїна з конем. З нього до Чернігівського історичного музею потрапили шабля, інкрустована сріблом, 4 вістря стріл, деталі складного луку, кістяна петля для підвішування налуччя, згорнута кольчуга, деталі кінської збруї, вудила, два стремена, шило та кресало. Ці знахідки належали важкоозброєному кіннотнику - знатному воїну, який мав різноманітне за складом наступальне та захисне озброєння і похідне спорядження. Поховання датується другою половиною XII - першою половиною ХIIІ ст.
       1985 р. під час археологічних досліджень на поселенні X - середини XIII ст. біля с. Березанка Чернігівського району було досліджено поховання, орієнтоване головою на південний схід, в ногах у похованого знайдений череп барана. Судячи з антропологічних визначень, кістяк належав чоловіку 25-30 років. Поряд досліджено ще одне поховання, здійснене за складним обрядом. Спершу в могилі була похована жінка 40-45 років; через деякий час її кістки були зсунуті в бік, і поряд поховали в сидячому положенні чоловіка 40-45 років, між ніг якого поклали жінку 20-25 років. Біля правих стегон похованих знайдені великі бойові ножі. Найближчі аналогії цьому поховальному обряду можна знайти серед могил кочовиків Старої Білої Вежі (Саркела на Дону). Кладовище датується кінцем XI - XII ст.
       Картографування подібних топонімів та археологічних об'єктів свідчить про те, що чернігівські "свої погані" були розселені в місцях, де князівство найбільш потребувало захисту: на перетинах природних перешкод (річок, боліт) із сухопутними шляхами, де нечисленний, але мобільний загін кінноти міг забезпечити ефективний опір або швидко сповістити про наближення військ супротивника. Так, літописні Біла Вежа, Бохмач та Уненеж (рештки городища на околиці сучасного Ніжина) контролювали броди серед непрохідних Остерських боліт на трьох відгалуженнях шляху зі степу до Чернігова, котрі сходились в районі Ковчина, що робило це городище ключем до Чернігова з півдня; поселення в ур. Верхній Торчин, неподалік Анисова, та Козарки поблизу с Березанка прикривали з обох берегів Свинську переволоку через Десну (біля сучасного с Ульянівка) тощо. Судячи із датування окремих речей та пам'яток, цей процес розміщення гарнізонів із колишніх кочівників розпочався в XI ст., хоч тривав і пізніше. Непростими були їх стосунки як з місцевим населенням, що з острахом сприймало таке вимушене сусідство, так і з князівською адміністрацією, для якої нові піддані були насамперед резервом дешевого контингенту легкої кінноти. Отже, ця сторінка нашого минулого ще чекає на своїх дослідників.
       Володимир Коваленко, Юрій Ситий

Армения



ЦентрКомплект