• Брухт ДальнобойСервис


Духовні святині Чернігівщини

Духовні святині Чернігівщини First Previous Next Last

ЦЕРКОВНО-ІСТОРИЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО НА ЧЕРНІГІВЩИНІ



       Церковно-історичне краєзнавство, під яким ми розуміємо цілеспрямоване вивчення церковної старовини місцевими дослідниками й аматорами із середовища духовенства, а також світськими особами - викладачами й службовцями духовних навчальних закладів та установ, мало на Чернігівщині вкорінені традиції та неабиякі здобутки.
       
       Його першопочатки сягають давньоруської доби, коли після утворення Чернігівської єпархії, з одного боку, виникла об'єктивна потреба в нагромадженні відомостей із церковної історії краю, а з іншого - з'явилися священнослужителі, які мали відповідний вишкіл й були на це здатні. Напевне, духовні особи так чи інакше брали участь у впорядкуванні місцевих літописів, фрагменти яких збереглися в складі пізніших зводів. Цікаву історичну інформацію містили синодики чернігівських храмів та монастирів, пам'ятки агіографії ("Житія" Антонія Печерського, князя Михайла Всеволодовича), паломницької літератури ("Ходіння" ігумена Данила), перекази та легенди (про хрещення мешканців Чернігова, заснування перших монастирів, явлення чудодійної ікони Єлецької Богоматері).
       
       Подальший розвиток церковного життя, а відтак і церковно-історичних наук, був істотно ускладнений, а почасти й унеможливлений монголо-татарською навалою, що спричинила не тільки руйнацію храмів, але й загибель пам'яток писемності. Складною залишалася ситуація в регіоні й протягом наступних століть, коли Чернігово-Сіверщина стала "яблуком розбрату" у відносинах між Литвою, Росією та Польщею. Не дивно, що відтоді до наших днів дійшли лише поодинокі пам'ятки (Любецький синодик, Густинський монастирський літопис), що засвідчили інтерес сучасників до церковно-історичних проблем.
       
       Визвольна війна 1648-1654 рр. зумовила піднесення національної свідомості українського суспільства, зростання авторитету, впливу й економічного потенціалу православної церкви. Чернігівські ієрархи другої половини XVII - початку XVIII ст. вкупі з козацькою старшиною фінансували відбудову старовинних храмів і монастирів, зводили нові культові споруди, активно сприяли розвиткові освіти та культури. Чільне місце з-поміж них належало архієпископові Л. Барановичу, довкола якого гуртувалися місцеві інтелектуали, письменники і митці. Він відновив книгодрукування (спочатку в Новгороді-Сіверському, а потім у Чернігові), заснував слов'яно-латинську школу, на базі якої 1700 р. було відкрито Чернігівський колегіум. Саме з оточення Л. Барановича походили перші друковані праці з церковної історії краю ("Скарбниця потребная" І. Галятовського, "Руно орошенноє" Д. Туптала), присвячені старожитностям та минувшині чернігівських Єлецького й Троїцько-Іллінського монастирів. Дещо пізніше ієромонах останнього з них Л. Боболинський упорядкував і доповнив цікавою передмовою один зі списків так званої другої редакції українського хронографа, відомого в літературі як "Літопис Л. Боболинського".
       
       Головним культурно-освітнім осередком краю довгий час залишався Чернігівський колегіум, перейменований 1776 р. у духовну семінарію. Про неабиякий науковий потенціал викладачів цього навчального закладу, які здебільшого належали до духовного сану, свідчить здійснений ними повний переклад класичної праці Тита Лівія з історії Стародавнього Риму.
       
       Однак чимдалі в Україні відчутніше давалася взнаки криза традиційних форм культури. Ситуація ускладнювалася занепадом власної державності, денаціоналізацією церковних інститутів. За цих обставин духовенство втрачає монополію в інтелектуальному житті й разом з тим пріоритет у вивченні минувшини. Усе це досить виразно позначилось на характері й змісті церковно-історичних студій другої половини XVIII - початку XIX ст. на Чернігівщині. Певне уявлення про їхній рівень дає неопублікована довідка з історії Чернігівської єпархії, упорядкована 1774 р. духовною консисторією. Вельми промовисто виглядають і марні спроби українського етнографа Ф. Туманського залучити цю установу до складання історико-топографічного опису Лівобережної України.
       
       Новий етап у розвитку церковно-історичного краєзнавства на Чернігівщині окреслився в середині XIX ст. і був пов'язаний із діяльністю архієпископа Філарета Гумілевського. Відомий учений, богослов та історик, він відновив занепаду дослідницьку традицію і за допомогою приходських священиків упорядкував ґрунтовне "Історико-статистическоє описаніє Черніговской єпархії" у семи книгах. Уперше в такому обсязі в науковий обіг було запроваджено багатющий фактичний матеріал із церковних архівів. Значний інтерес становив опис пам'яток образотворчого й декоративно-ужиткового мистецтва, а також книгозбірень, що зберігалися у православних храмах і монастирях. Нарешті, перові Філарета належав чи не перший нарис з історії Чернігівської єпархії, створений на належному фаховому рівні. Чимало зусиль доклав він і для згуртування місцевих аматорів старовини. За ініціативою Філарета 1861 р. було засновано часопис "Черні-говскіє єпархіальниє ізвєстія", в якому систематично друкувалися історико-краєзнавчі дослідження та матеріали. Поволі визначилася їхня жанрова структура: нариси з історії окремих храмів та монастирів; розвідки про церковні старожитності; життєписи місцевих церковних діячів; публікації архівних документів. Своєрідним різновидом церковно-історичних студій слід вважати так звані парафіяльні літописи, що велися за рекомендацією Синоду й досить детально відбивали не тільки взаємини між церквою й мирянами, але й суспільні процеси загалом.
       
       На зламі ХІХ-ХХ ст. на Чернігівщині відбулось організаційне оформлення історико-краєзнавчого руху. Його провідними центрами стали Чернігівська архівна комісія та Ніжинське історико-філологічне товариство. В їх діяльності активну участь брали церковні історики та краєзнавці П. Добровольський, М. Лілєєв, М. Доброгаєв, К. Карпінський, О. Єфімов, К. Самбурзький та ін. Водночас відчувалася потреба у створенні більш вузького фахового осередку. Цю ідею поталанило реалізувати тільки 1907 р., коли з метою "збирання й ретельного збереження найбільш цінних в археологічному відношенні пам'яток церковно-вітчизняної старовини" було засновано Чернігівське єпархіальне сховище старожитностей, в якому поступово сконцентрувалися численні пам'ятки історії та культури. Загальне керівництво діяльністю єпархіального музею здійснювала церковно-археологічна комісія, покликана, крім того, координувати церковно-історичні студії на Чернігівщині. Єпархіальне сховище старожитностей у Чернігові невдовзі здобуло певний авторитет у наукових колах і навіть спромоглося видати два випуски власного "Сборніка", на сторінках якого побачили світ цікаві дослідження з церковної історії краю й описи деяких колекцій. Ці ж проблеми висвітлювались і в журналі "Вєра і жизнь", що почав виходити 1912 р. замість "Черніговскіх єпархіальних ізвєстій". З'являються й окремі видання, присвячені місцевій церковній старовині. Серед них варто відзначити колективну працю "Картини церковной жизні Черніговской єпархії із 9-вєковой єя історії" (1911 р.), в якій систематизовано великий фактичний матеріал.
       Зрештою, на початку XX ст. церковно-історичне краєзнавство на Чернігівщині переживало справжнє піднесення. Шкода, але нагромаджений у цій галузі досвід був відкинутий геть після встановлення більшовицької влади, яка вбачала в духовенстві не тільки опонента, але й класового ворога. Зрозуміло, що за такої політичної кон'юнктури церковно-історичні студії фактично припинилися, що негативно позначилося на подальшому розвитку науки й історичній свідомості суспільства.
       
       О. Б. Коваленко