Чернігівщина incognita

Чернігівщина incognita First Previous Next Last

Забутими стежками

ЗАГИБЕЛЬ БАТУРИНА


Пам'ятник жертвам Ба туринської трагедії 1708 р. (Скульптор А.Гайдамака)
       Московський літописець Іван Желябузький у своїх записках за 1708 рік писав, за свідченням очевидців, про нелриступний батуринський гарнізон. "И он (Меншиков .-Авт.) посылал к ним многажды, - констатував окольничий, - чтоб город отперли. И они не послушали, и стали палить из пушек".
       Невдалі і нав'язливі спроби мирним шляхом приборкати захисників міста наштовхнулися на різку реакцію-відповідь. Гарнізон дав зрозуміти: він у спромозі дати відсіч навіть такому великому корпусу; кращий шлях і безкровний - це залишити Батурин у спокої.
       В історичній літературі, архівах залишилося мало відомостей про оборонців. І все ж, навіть незначні деталі, що промовляють з минулого, красномовні. З них довідуємось, що сердюцький полковник Дмитро Васильович Чечель був одним з найвідданіших гетьману серед сердюцької старшини. "Породний шляхтич православний" народився на Правобережній Україні. У молодості він пішов на Лівобережжя шукати кращої долі і тут йому поталанило під час гетьманування Мазепи швидко просунутися на військовій службі. Чечель спочатку отримав звання дворянина гетьмана, а потім значного військового товариша. З 1696 по 1708 рік він був сердюцьким полковником. Його сім'я жила у маєтку села Тростянки.
       Співпрацюючи з гетьманом протягом двох десятиріч, Дмитро Чечель зарекомендував себе як надійний, дисциплінований і безвідмовний виконавець. Тому Мазепа й призначив його наказним гетьманом на час своє! відсутності у Батурині. Гетьман вірив у незрадливість, надійність свого висуванця, і у дні вибору, важких переговорів, спокусливих пропозицій сердюцький полковник, якому він довірив командування батуринською залогою, не піддався сумнівам.
       Охорона Батурина була також доручена генеральному гарматному осаулу Фрідріху Кенигсеку, німцю з Прусії. Маємо відомості, що він прийняв православ'я. У Сиволожі стояв його маєток. Очевидно, тут, у ранговому селі, він проживав з сім'єю.
       На Гетьманщині досить серйозно займалися гарматною справою, їй гетьман надавав найсерйознішого значення тому, що мав військову освіту - у Голландії вивчав технологію дальнобійного бойового мистецтва. Це вказує на те, що гармати Мазепа не міг доручити просто будь-кому.
       Про склад військ у зачиненому Батурині залишилося важливе для сучасності свідчення з допиту спійманого канцеляриста: "А в Батуринском де замке ныне войска четыре полка сердюцких, Чечелев, Покотилов, Денисов, Максимов, да казаки городовые полков Миргородского, Прилуцкого и Лубенского; а по сколку которого полку человек о том не знает". Це повідомлення, на перший погляд, не збігається з донесенням іншого канцеляриста Андрія Кандиби, який інформував царя, що в місті залишена немала кількість війська і тільки два найнадійніші піхотні сердюцькі полки. Пояснити це протиріччя не важко. Після того, як Мазепа 25 жовтня переправився через Десну, з боку Коропа залишилася значна частина війська.
       Шведському полковнику Н. Їлленштієрні, на частину якого натрапили гетьманці, І. Мазепа повідомив, що його-люди, яких понад 5000, мають залишатися на полі. Він же для зустрічі з шведами взяв лише найвизначніших старшин. Де ж поділись 5000 козаків?
       Пояснення їх діям знаходимо у спогадах шведа - учасника походу Густава Адлерфельда. Він, зокрема, зазначав, що після переправи Мазепи через Десну "деякі полковники зі своїми частинами відійшли назад", тобто повернулися в Батурин.
       Дізнавшись про зраду гетьмана, Петро І 27 жовтня вночі направляє Меншикову наказ: "И ныне надлежит трудитца, как бы тому злу забежать и дабы не допустить войску козацкому, при Десне бывшему, переправливатся за реку по прелести гетманской. Того ради пошли немедленно к тем местам, где они, несколько драгун, которые бы то им помешали".
       Царському війську, однак, не вдалося взяти в полон козацькі і сердюцькі полки, крім хіба що окремих підрозділів.
       Отже, орієнтовно 27 жовтня у Батурин додатково прибуло 5 полків чисельністю 5000 чоловік. Нічого дивно, а тим паче фантастичного у факті їхньої появи в фортеці нема: Мазепа повернув значні сили козаків та сердюків з-під Коропа у свою резиденцію для підсилення залоги, яка налічувала, як дізнався секретар похідної канцелярії Карла XII Й. Цедергельм, "3000 або трохи більше" військовиків.
       Гетьман Іван Мазепа (Худ. В.Масютін)
       Отже, військовий гарнізон, який спочатку складався з двох сердюцьких полків, гармашів, батуринської сотні, інших підрозділів, 1 листопада мав уже до 8000 військовиків. Ядро в ньому складали компанійці, сердюки - гетьманська гвардія, яка у мирні дні виконувала караульні, поліцейсько-охоронні функції та вела захист кордонів, була напоготові першою дати відсіч агресорові. Вона набиралася за плату. Велика артилерія і, безумовно, значні сили батуринського гарнізону дозволяли Д. Чечелю, Ф. Кенігсеку зробити протягом 24-30 жовтня надійну оборону Батурина, забезпечити неприступність валів гетьманської столиці. З години на годину батуринці очікували приходу шведських союзників, Мазепи. І справді, доля Батурина вирішувалася не тільки у Погребках і на підступах біля фортеці.
       Шведське військо, дещо відпочивши у Горках та навколишніх селах від втомленого і швидкого просування по Сіверщині, зібралося для рішучого кидка-маршу на зимову квартиру до гетьманської столиці. Прискорювало це рішення й оперативне повідомлення про рух корпусу Меншикова. Ще 30 жовтня, зробивши невдалу спробу переправитися біля Комані, Карл XII велів увечері будувати мости поблизу Мезина, але вдарив мороз. Наступного ранку на місці спроби переправитися супроти шведів було виставлено 8 гармат і 4 російські батальйони генерала Гордона. Шведи ж на вищому березі поставили 28 гармат у три ряди. їх вогонь був настільки щільним, що на протилежному рівнинному березі, як засвідчує тогочасне джерело, "только один человек с нуждою за оным бруствером укрыться мог, а в четыре человека стать было не возможно от неприятельской стрельбы".
       31 жовтня шведи з допомогою козаків Мазепи виготовили кілька плотів і, прив'язавши канати на іншому березі, почали під прикриттям артилерії по 15-20 чоловік переправлятися. Увечері, коли росіян послали атакувати ці сили, на другому боці вже було 200 вестландців та 400 фінляндців. Через кілька годин їх переправилося на інший бік Десни ще більше. Зайнявши плацдарм, розстрілявши набої, вони мужньо зробили штикову атаку на російських піхотинців. Загалом же при цій та наступних атаках з різних сторін (гренадери тричі намагалися скинути противника у воду), росіяни втратили тоді до 800 стрільців і стільки ж поранених, а шведи близько 2000 вбитих та поранених. Але армія Карла XII завоювала дедалі більший плацдарм, все значніші сили з'являлися на протилежному боці Десни.
       Десь о 1-2 годині ночі 1 листопада, дізнавшись про вдалі атаки противника, його вперте і настійливе бажання вийти на Батуринський тракт, цар негайно відправив депешу під Батурин: "Обявляем вам, что нерадением генерала-маеора Гордона шведы перешли сюды. И того ради позвольте быть опасны, понеже мы будем отступать к Глухову. Того ради, ежели сей ночи к утру или по утру совершить возможно, с помощию Божиею окончивайте. Ежели же невозможно, то лутче покинуть, ибо неприятель перебираетца в четырех милях от Батурина".
       Отримавши царський наказ після відправлення свого ранкового донесення, О. Меншиков не міг впродовж цілого дня сидіти, склавши руки. Хоч корпусу й було достатньо для відбиття шведської атаки, але на той час ні він, ні цар не мали повної інформації про сили армії Карла XII.
       Вони їх значно перебільшували.
       В історичній літературі маємо цікаве повідомлення про 1 листопада автора "Історії Русів". У ній живописно передано штурм Батурина. Меншиков "прийняв одважний намір взяти його приступом і тому повів відразу війська свої на міські укріплення. Війська Мазепині, що стояли залогою в місті, звані сердюками і створені з вольниці, а більше з українських поляків та волохів, знавши такого ж, чого їм сподіватися треба од військ царських, боронили місто та його укріплення зі взірцевою хоробрістю та одвагою. Приступи відбивано кілька разів од міських валів, рови міські наповнялися трупами забитих з обох сторін, але битва ще тривала повсюди довкола міста. Врешті ніч і темрява розвели войовників, і росіяни відступили од міста і перейшли річку Сейм для зворотнього походу". Секретар похідної канцелярії Карла XII Йозеф Цедергельм у своїх записках занотував, що у понеділок, 1 листопада, 5000 росіян атакували фортецю, але безуспішно.
       Логіка дій Меншикова після нової депеші царя цілком зрозуміла. На довгі переговори вже не залишалося часу. Шведи переправляються за 40-50 кілометрів через Десну. Потрібно було негайно прискорювати події. Без великої надії Меншиков послав у фортецю останнього посланця, рядового козака з Кролевця Федора Сожка з ультиматумом. Але його вже не слухали і не відпускали, зразу прикували до гармати. У грамоті, даній Меншиковим Ф.Стожку, сказано, що він був "самовидець" жорстокого бою, "ибо при том времени в оной крепости был" і бачив, як "по оным войскам из Батурина из пушек и из ружжа стреляли".
       Відголоски запеклої битви 1 листопада зустрічаємо й у Чернігівському літописі. У ньому зазначається, що по війську Меншикова "давано огню з гармат велми з Батурина".
       Тут, певно, згадується руйнівна дія найбільш важких мортир. їх робили у Глухові на спеціальному заводі. Ще в XIX столітті у Брянському арсеналі зберігалася 50-ти пудова з написом "За царства... старанием же и коштом ясновельможного его милости пана Иоана Мазепы, гетмана с войском запорозким". Всі ознаки показують, що вона стояла у 1708 р. у гетьманській столиці. Адже виготовлена за кошти гетьмана. Важко уявити, яку небезпеку несли випущені з неї ядра.
       Хроніст "Картины жизни и деяний... князя Александра Даниловича Меньшикова" пише, що "осаджені в Батурині були віддані Мазепі та Карлу і оборонялися в чеканні їхнього прибуття відчайно".
       Князь Олександр Меншиков (Худ. А.Наумов)
       Цікавий народний переказ записав у 50-х роках XIX століття П. Куліш у селі Кумейках на Черкащині про героїчний опір захисників гетьманської столиці. Столітній дід Клим Білик розповів йому таке: "Ото, як став бить Мазепа на царя, то Бог знає, що й робить. Аж на розділ на церкву постягував у Батурині пушки да бив. Так избив, що вже каже козак - так наше військо завертілося, що пропадать да й тілько!".
       Очевидно, згадана оповідь не містить перебільшення, а базується на реальному фактажі. Адже кам'яні храми фортець мали грубі стіни і при обороні використовувалися для встановлення у вікнах-бійницях гармат. Поруйнована у 1708 році в замку церква Живоначальної Трійці за описом 1725 року була "непокрытая", глав окончин и дверей нет, связей железных в стенах малое число". За думкою дослідників історико-статистичного опису Чернігівської єпархії у народній пам'яті вона збереглася як "Мазепин стовп", з якого пізніше "одержано декілька тисяч пудів заліза і стільки ж цегли, що було достатньо для побудови церкви". Як бачимо, оборонне призначення храму Живоначальної Трійці явне. З дзвіниці -найвищого місця над округою, вікон церкви захисники влучно вели обстріл Меншикового корпусу. Маємо й цінне зарубіжне свідчення - підтвердження написаному в "Історії Русів". Шведський мемуарист Гедергельм переповів оповідь двох шведів, які були в московському полоні і зналися з українцями, що прорвалися крізь щільне кільце оточення з палаючої гетьманської резиденції. Росіяни, за переказом полонених, "три дні безупинно штурмували Батурин".
       Здійснивши невдалий приступ, О. Меншикову нічого не залишалося, як покинути гетьманську столицю з нічим. У післяобідню пору швидко темніло. Ніч обіцяла бути морозною. А в спаленому передмісті не розквартируєш втомлений багатотисячний корпус. Та й переправа шведів могла фатально вплинути на подальше з'єднання з головними силами Шереметьева. Полки, отримавши наказ, почали відходити на радість захисників міста.
       Було б помилково ідеалізувати увесь батуринський гарнізон: зрозуміло, не всі у фортеці дотримувалися однієї точки зору в оцінці подій, що відбувалися. Прихід парламентарів, переговори, блокування Меншиковим вісток від Мазепи природно посилювали непевність, побоювання за успіх непокори. Задум гетьмана піти на союз з Карлом XII теж, безумовно, викликав чимало запитань, на які важко було дати відповідь одразу. Адже щойно перед цим він розсилав укази, "дабы народ в великом был опасении, начаясь к себе силнаго неприятеля шведа". Ці настрої, підсилені контрагітацією Меншикова, очевидно, були висловлені при обговоренні старшиною небезпечної ситуації протистояння ще увечері 31 жовтня наказним полковником Прилуцького полку Іваном Носом та мазепиним перекладачем з польської, турецької, татарської і волоської мов Стефаном Зертисем, які не бажали марного кровопролиття з такими ж, як і вони, православними.
       Що вони говорили, як переконували (категорично, конфліктно чи помірковано-спокійно) Д.Чечеля, Ф.Кенигсека, про це не маємо історичних відомостей. Та їх чітко виявлене бажання впустити у Батурин московський корпус поставило керівництво перед необхідністю вжити рішучих заходів. Командування гарнізону вдалося до жорстоких каральних санкцій. С.Зертис, батько майбутнього архієпископа Московського Амвросія, був прикутий до гармати. Закували в кайдани подібним чином й Івана Носа.
       Жорстоко придушеній опозиції можна було в якійсь мірі з сьогоднішніх позицій поспівчувати: ці люди мали право на свою думку, вибір. Тим паче, що вони виросли-виховались у середовищі автономії, імперії, в умовах царської влади. їхні сумніви і побоювання були цілком закономірними, випливали з характеру дійсності України, позбавленої незалежності. Та заслуговує на увагу і той факт, що сердюки, козаки, простий люд при всіх своїх подібних ваганнях не виявили активності у підтримці антимазепинської партії. Навпаки, їхня нестриманість, грубість, образливі викрики-випади щодо Меншикова, російських посланців на стінах валу засвідчували про протилежні настрої.
       Прикуті до гармат І. Ніс та С. Зертис підлягали військовому суду. їхню долю, очевидно, мав вирішити після свого повернення сам Мазепа з генеральною страшиною. Д.Чечель і П.Кенигсек не наважувалися нічого їм заподіяти, не маючи відповідних повноважень. Тому й послали до гетьмана гінця із звісткою про зраду, але його перехопили меншикові драгуни.
       Якщо попередні дії наказного полковника Прилуцького полку І. Носа ще якось можна зрозуміти і виправдати реаліями 1708 року, то наступні слід кваліфікувати як зраду батуринців, козаків, сердюків.
       Приступ військ Меншикова давав йому надію на визволення. Але героїзм залоги, початок відступу корпусу, радість захисників від перемоги позбавляли І. Носа цього шансу. Рятуючи себе від майбутнього суду, зустрічі віч-на-віч з полковником Дмитром Горленком, він вдався до ще однієї спроби змінити ситуацію на свою користь.
       Автор "Історії Русів" повідомляє, що він "вислав уночі з міста старшину свого, на прізвище Соломаха, і звелів йому, наздогнавши Меншикова на поході, сказати, щоб він приступив до міста перед світанком і напав на вказане тим старшиною місце, де розташований був полк Прилуцький, і сам Полковник сидітиме на гарматі, закутий ланцюгами, немовби арештант".
       При деяких несуттєвих помилках (Ніс не сам себе прикував, був він не полковник, а наказний полковник) у згаданому описі маємо більш-менш логічне трактування перебігу події. Автор у всякому разі мав у своєму розпорядженні цілком достовірне джерело - свідчення про проникнення 2 листопада 1708 р. московського війська у Батурин.
       Останні години й хвилини батуринців, козаків, сердюків проходили у героїчному супротиві. Почавши вранці (а о шостій годині ранку стояла ще суцільна темінь) удаваний штурм, російське військо, пробравшись одночасно тайником, вдарило підступно в ряди оборонців зсередини оборонних укріплень. Побачивши московських стрільців, які один за одним з'являлися у фортеці, городяни на чолі з дияконом і його дочкою кинулися їм на перепону. Та вже було пізно. У потайному проході з'явилося дедалі більше росіян. "Завдяки цій енергії, козаки були захоплені зненацька", - інформував статсекретаря Бойля англійський посол Чарльз Витворт. Піднятий по тривозі Ф. Кенигсек, як читаємо у згаданому вище повідомленні, "ще не встиг розставити своїх людей в належний порядок" і був тяжко поранений.
       Вцілілі від першої штурмової хвилі наступаючих, козаки, сердюки, городяни, відчайдушно оборонялися. Та бій без головної переваги артилерії, на кілька сторін, у неясній, спантеличеній обстановці, при відсутності старшин підрозділів (Мазепа взяв з собою сотників, більшість полковників) уже не мав успіху.
       Протягом двох годин переважаючі удвічі-утричі війська Меншикова завершили навальний наступ. При цьому, за шведськими джерелами, росіяни втратили "більше як 3000 людей".
       Спалені або обгорілі п'ять батуринських церков виразно говорять про те, що у них на якийсь час знаходили прихисток оборонці, але озлоблені стрільці не спинялися навіть перед православними святинями - розбивали двері, закидали у розбиті вікна смолоскипи. Особливо вони полювали за сердюками, більшість яких була безжально винищена. Взятих же у полон, в'язали в одну юрбу мотузками для майбутніх катувань. Лизогубівський літопис дає широку панораму моторошної кривавої ночі загибелі гетьманської столиці:"... Войско заюшеное, а паче рядовые солдаты, понапившеся (понеже везде изобилие было всякого напою) кололи людей и рубали, а для того боячися прочиі в скрытых містах сиділи, аж когда огонь обойшел ввесь город, и скрыты пострадали; мало еднак от огня спаслося и только одна хатка, под самою стіною вала от запада стоячая, уцілила неякогось старушка; церков же в замку деревяная сгоріла, в городі Троицы Святой каменная, верхами и работою внутрь огоріла".
       Понищивши козаків, сердюків, стрільці, драгуни з ненавистю накидалися на беззахисних і беззбройних дідів і жінок, дітей. Ніякі моління про пощаду не допомагали. їм рубали голови, кололи груди.
       Задоволений Меншиков радісно рапортував царю: "Господин полковник. Доношу вашей милости, что мы сего числа о шти часах полуночи здешную фартецю з двух сторон штурмовали, и, чрез помощь Божию и вашего оружия щастием, по двучасном огню, оную взяли. И сею викториею вашей милости поздравляю. И сего часу еду я сам в город и потом о всем обстоятельно вашей милости донесу".
       Честолюбному князю хотілося вигідно показати себе у привабливому світлі переможця, який так легко справився з виконанням царського наказу. І, ясна річ, про попередні переговори, приступ-поразку тепер можна було і не згадувати. Все це лише применшувало його славу.
       Різними шляхами ішла інформація про злодіяння у Москву, Новгород, зарубіжжя, але літописці, посилаючись на свідчення очевидців, були спільні в оцінках масштабів трагедії українського міста: "Великій государь... град его стольный разори до основания и вся люди посече" (Новгородський літопис), "Люди в нем бывшие вырублены, церкви разорены, дома разграблены и сожжены" (Рукописний збірник XVIII віку), "Город Батурин войска государевы, доставши, спалили и людей всех вырубали. Тогда зима прежестокая была: снеги превеликыя и морозы такие сильные были, что и птицы мерзли" ("Краткое летоизобразительное знаменитых и памяти достойных действ и случаев описание"), "И тот город взяли приступом, и вырубили, и выжгли" (Записки московського окольничого Івана Желябужского за 1708 рік), "Меншиков зараз добыл Батурина и сплюндрував его огнем и мечем" (Чернігівський літопис за новим списком (1587-1725). Подібний опис подавав й у своему щоденнику шамбелян Карла XII Адлєрфельд, який загинув під Полтавою у 1709 році: "Перебили і старих і малих, не оглядаючись на стать та вік, залишок жінок поцупили. Взяли сорок гармат. Спалили місто і 30 млинів, що стояли на річці Сейм. Все пограбували. Комендант родом прусак, був взятий, з ним гірко вчинили".
       Вражений був побаченим 11 листопада 1708 року шведський очевидець-історик Георг Нордберг. Він занотував у свої записники: нападаючі, "що лише могли, пограбували, а бідних безборонних мешканців повбивали". "З руїн, - констатував свідок злодіяння, - можна припускати, що це було гарне, з цегли збудоване, місто, яке своїми будівлями перевищувало інші міста в Україні".
       Французькі часописи, отримавши інформацію з України, вийшли з промовистими заголовками - "Страшна різня", "Руїна України", "Жінки й діти на вістрях щабель". "Газет де франс", "Летре гісторік" та інші газети сповіщали болючу новину: "Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів", "Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства".
       Австрійська газета "Віннерішес Діяріюм" у номері за 2-4 січня пише, що москвини сплюндрували та до тла знищили Батурин, а самого зверхника за "зраду" засуджено на смерть і повішено манекена, що мав би нагадувати особу гетьмана.
       Отримавши на світанку від царя заспокійливого листа про можливість 2 листопада ще "бавитца" під Батурином, О. Меншиков вирішив сповна проявити свій набутий хист ката і з насолодою поглумився над усіма, хто не виявив належної пошани до його особи. Захоплений кривавим видовищем, діями своїх підлеглих, він звелів нашвидкоруч збудувати шибеницю і принести з палацу портрет І. Мазепи. Під захоплені вигуки п'яних стрільців, похнюплені погляди пов'язаних до купи бранців, зображення гетьмана "повісили... посеред города Батурина". Все це настільки сподобалося Меншикову, що за таким же його сценарієм подібне вчинили невдовзі і в Глухові.
       Далі розпочалася зловтішна оргія московських переможців. "Меншиков звелів прив'язати до дощок трупи начальних козацьких людей і пустити по річці Сейму, щоб вони подали вістку іншим про загибель Батурина", - повідомляє про її початок шведський історик Фріксель, автор "Історії життя Карла XII". Одних спійманих козаків-оборонців по-садистськи, через відрубування по черзі правої руки, лівої ноги, потім лівої руки і правої ноги, четвертували. Інших, як згадував у своїх спогадах Джон Перрі, який 14 років прослужив у царя, "на міську стіну посадив на колі". І ті в муках приречено конали. Але ці знущання, за "Історією Русів", були звичайнісінькими і поступалися перед тими, "що саму уяву жахали". Тортури проводилися під наглядом О. Меншикова з особливою ретельністю. Вони вкарбувалися назавжди у народну пам'ять. У думі, в якій не виявлено симпатій до Мазепи, проривається в пекучих рядках біль-стогін батуринського люду:
       
       
       "А в городі у Батурині
       Мужиків да жінок
       У пень сікли да рубали,
       Церкви палили, святості да
       Ікони під ноги топтали..."

       
       Задовольнивши свої низькі інстинкти, втішившись стратами, муками переможених, О. Меншиков віддав місто на грабіж. П'яні солдати в першу чергу кинулися грабувати собори, у яких було багато золотої атрибутики. Навіть золотоверхі бані зазнали нищівного погрому. Осквернителям храмів було де поживитися. Ще до 1700 року у гетьманській столиці та передмісті височіли Троїцький, Миколаївський, Покровський та Введенський храми. На їх утримання складав пожертви і сам гетьман. Так, на Троїцьку церкву він дав 20 тисяч золотих, на Миколаївську - 4 тисячі, на дерев'яні церкви Воскресіння (збудована, очевидно, після 1700 року - Авт.) та Покрови Богородиці - 15 тисяч. Знаючи про це, Меншиков не міг не дати волі своїм загребущим бажанням.
       Холодного і димно-гіркого 2 листопада 1708 року настав, як мовиться, його "зоряний" час: він з нетерпінням очікував звістки про знайдені скарби, які наказав ретельно шукати у гетьманській резиденції. Та зусилля були марними.
       Значні заощадження Мазепа виділив і для Батуринсько-Крупицького монастиря, що стояв за шість кілометрів від гетьманської столиці. Не вдовольнившись результатами пошуку в резиденції, Меншиков вирішив поживитися у духовній обителі. Надісланий загін зробив у ньому "спустошувальний обшук". Автори "Історико-статистичного опису Чернігівської єпархії", виданої у минулому столітті, зазначають, що при цьому "дзвіниця, настоятельські та братські келії, гостинний двір були вщент поруйновані". Колишнього ректора Київської колегії, настоятеля Батуринського Крупицького монастиря Гедеона Одорського за підтримку "зрадників" царські прислужники згодом заслали на Соловки.
       У Батурині ж продовжувався шабаш завойовників. Знімалися з кріплень гармати і вантажилися на вози. Найбільші ж Меншиков наказав знищити. їхні частини, розкидані вибухами по місту, знаходили ще й в XIX столітті.
       Все ж інше - будинки, канцелярії, цехгаузи піддавалися вогню. Після грабунку було підпалено чудовий гетьманський палац, тридцять млинів, великий хлібний магазин (тобто сховище борошна).
       Про масштаби руйнувань дізнаємося з першого після трагедії опису гетьманської столиці в 1725 році. За ним "город Батурин земляний, в том город два замка пустые, около них фолварки и стіны разваленные... На Гончаровке измінника Мазепы дворовое місто с садом; где жил сам Мазепа, строения ныні нет; оное місто, взявши с яру от поля, по самое низкое місто на ріку Сейм, обведено земляным валом и внутри онаго гай березовый небольшой".
       Більш деталізований опис зроблено у 1726 році, коли Батурин мали віддати у володіння О. Меншикову. Він дещо спростовує попередній: в колишній резиденції Мазепи все-таки щось залишилось: "В одном дворі каменные палаты пустыя и разбитый; там-же церков деревенная ціла с нікоторой частью иконостаса; в оном дворі гай березовый и около его поле пахотное". Але загалом вражаюча картина запустіння, спаплюженої столиці-святині: "Ныні, по разорении, город Батурин весь пуст, и около его болварки и стіны всі поразвалились, и ввесь зарос, и в обох замках нікакого строения старого и нового нет, толко дві церкви каменные пустые: Живоначальныя Троицы да Николая Чудотворца, недостроена вполовину (її, мабуть, почали відбудовувати для здійснення обрядів. - Авт.); и в них никакого церковного вбору - дверей и окончинь - нет, и в містах своды обвалились; да бывших гетманов и измінника
       Мазепы бывал войсковой каменный малый дом, три полати, ввесь поразвалился, да измінника Мазепы бывшего господаря Самойла Целюрика каменные дві податки кладовые пустые, всі разбиты".
       Не важко уявити стан Івана Мазепи, коли він отримав звістку про падіння Батурина. Приголомшений гетьман, за свідченням учасника походу, не повірив почутому. Проте прислана ним наперед партія козаків підтвердила жахливу новину, яку він з висловленим "великим незадоволенням з того приводу" повідомив королю.
       Розповіді про звірства корпусу Меншикова його потрясли. Як згадує Пилип Орлик, Мазепа, дізнавшись гірку правду про гетьманську столицю, яку він вже не міг ні врятувати, ні захистити, "жалосним был, и сказал тые слова: "Злые и нещастливые наши початки! Знатно, что Бог не благословит моего намерения, а я тем же Богом засвидітельствуюся, что не желалем и не хотілем Христианского кровопролиття".
       Лише 7 листопада 1708 року гетьман нарешті мав можливість на власні очі побачити наслідок московського погрому у гетьманській столиці. Кривава картина попелища вразила його у саме серце. Як пише "Чернігівський літопис", "ревно плакал по Батурину Мазепа", спостерігаючи, скільки "крови людской в місті и на предмістью было полно калюжами".
       Підтвердженням стану душі гетьмана у ті хвилини і години є свідчення спійманого драгунами сотника Корнія Савина. На допиті він повідомив, що "король и Мазепа пришли к Батурину и стали над Сеймом и ночевали по разным хатам. И Мазепа, видя, что Батурин разорен, зело плакал".
       За різними джерелами, жертвами погрому 2 листопада 1708 року у Батурині стали 6-6,5 тисячі мирних громадян, 5-6 тисяч військовиків, а разом 11-12,5 тисячі батуринців, сердюків, козаків.
       
       Сергій Павленко

Армения

Стомат Гарант

ЦентрКомплект