Духовні святині Чернігівщини

РЕПРЕСОВАНА ЄПАРХІЯ

Ще на початку демократизації українського суспільства Дмитро Табачник і Володимир Ткаченко опублікували в газеті "Сільські вісті" (червень, 1991 р.) серію матеріалів "Репресована єпархія". Це документальні, архівні свідчення про злочини 30-х рр. XX ст. проти українського православного духовенства на прикладі Чернігівської єпархії - однієї з перших православних єпархій нашої країни й однієї з найчисленніших в Україні в дореволюційні роки. Подаємо деякі цифри й факти, наведені авторами, та історію однієї судової справи.

       Перед революцією 1917 р. духовенство Чернігівщини налічувало понад 4700 осіб. А коли взяти до уваги середню чисельність тогочасної родини - 6-7 осіб, то вийде, що в губернії до православного духовенства як певного суспільного стану належало 28-32,5 тис. осіб. Напередодні Великої Вітчизняної війни на Чернігівщині залишилось близько 90 священнослужителів. Куди ж поділися всі ті сотні й тисячі людей? Яка гірка доля їх спіткала?

       З архівних документів відомо, що з 1917 до 1925 р. на Чернігівщині закрито лише 60 із 1281 діючих церков, в основному домашні та декілька цвинтарних (більшість домашніх храмів знаходилася в поміщицьких маєтках чи будинках багатіїв). Переважне число храмів закрили в 1930-1938 рр.

       У ті ж роки було репресовано, заслано, звинувачено й розтоптано і переважну більшість православних священиків, не кажучи вже про вищих ієрархів Руської церкви, з кількох десятків яких на кінець 1939 р. на волі лишилося лише четверо на всю Україну - решта була репресована за сфальсифікованими стандартними звинуваченнями...

       Мабуть, жоден інший прошарок суспільства не зазнав таких страшних, нищівних втрат, як духовенство, яке просто-таки вирізали під корінь. І найбільш страждальницькою, жертовною судилося стати долі саме Української православної церкви, що пройшла разом із нашим народом увесь його тернистий, кривавий шлях, була з ним разом і в годину лиха, і в хвилини щастя, разом пережила і голодомор, і страшні репресії, і вогняні роки другої світової війни.

       Ми лише зараз починаємо знайомитися з історією нашої вітчизняної церкви, яка є однією з найвагоміших підвалин вітчизняної історії в цілому, починаємо розкривати правду (найчастіше - гірку) про долю духовенства в нашій країні, про окремих його представників. То - лише перші кроки. Необхідно скласти данину поваги православним священикам, які стали безвинними жертвами сталінської опричнини.

       Повної статистики сталінського терору проти церковнослужителів в Україні поки що не існує - документи розпорошені по різних архівах, факти доводиться збирати буквально по крихтах. І розшукані нами у вицвілих теках документи - лише штрих, що, однак, досить соціологічно точно проливає світло на механізм та порядок розправи над духовенством.

       З багатьох справ ми вибрали кілька найбільш, на наш погляд, типових. Жертви їх -звичайні, рядові, здебільшого сільські, священики. Матеріали справ засвідчують надзвичайну жорстокість і повну безпідставність учинених сталінськими опричниками діянь, наочно показують, як важко проходив процес реабілітації духовенства.

       Відкриємо навмання будь-яку з архівних реабілітаційних справ - починаються всі вони однаково стандартно, однаково сумно. Перший аркуш - клопотання когось із найближчих родичів про, як правило, посмертну реабілітацію, прохання розповісти, що ж усе-таки сталося й у чому завинив батько, чоловік чи брат.

       Ось одна з таких справ.

       Улітку 1957 р., в перші ж місяці короткочасної хрущовської "відлиги", до Чернігівської обласної прокуратури надійшла скарга від громадянки М. Р. Ткаченко з проханням переглянути справу її чоловіка. За кілька місяців вона - мабуть, одна з перших в області - одержала відповідь прокуратури:

       "Гр. Ткаченко Меланії Родіонівні, м. Ніжин Чернігівської області

       Повідомляємо, що Ваша скарга про перегляд справи чоловіка Ткаченка Степана Дмитровича задоволена.

       Постановою президії Чернігівського обласного суду від ЗО квітня 1958 р. за протестом облпрокурора рішення щодо справи відмінено, і Ткаченко С. Д. реабілітований".

       Це ледь не перша реабілітація православного священика в усій Чернігівщині. Тож ми й вирішили перегорнути сторінки його справи, аби довідатися: чим завинив перед народом служитель релігійного культу?

       Скупі архівні рядки подаємо зі збереженням стилю документів:

       "31 березня 1938 р. рішенням трійки при Чернігівському обласному управлінні НКВС засуджений до вищої міри кримінального покарання - розстрілу - з конфіскацією всього майна Ткаченко Степан Дмитрович, 1889 р. народження, уродженець с. Мартинівці Бахмацького повіту Чернігівської області, українець, громадянин СРСР, до 1932 р. - служитель релігійного культу, проживав у м. Ніжині, працював сторожем підсобного господарства дитячого будинку.

       Ткаченко визнаний винним у тому, що він перебував учасником антирадянського контрреволюційного угруповання, яке складалося із церковників та ставило своєю метою повалення радянської влади збройним шляхом. Судячи з матеріалів справи, гр. Ткаченко на попередньому слідстві себе винним не визнавав. Як докази його провини до справи долучено копію протоколу допиту звинуваченого по іншій справі гр. Давидова М. Ф.

       Проведеною перевіркою встановлено, що Ткаченко засуджений за недостатніми доказами. На попередньому слідстві Ткаченко показав, що він уже в 1928 р. перебував учасником антирадянського угруповання церковників, до якого був утягнутий у с Червоні Партизани священиком Богоявленської церкви Сидорцем Стефаном, а він, у свою чергу, в різний час залучив до цієї організації мешканців с Червоні Партизани: Серика Григорія, Бориса Степана Назаровича, Бориса Омеляна Назаровича, Бориса Прокопія Назаровича, Комісаренка Петра. Про завербованих ним осіб, як показав Ткаченко, він доповідав учаснику змовницького угруповання Крещанівському Володимиру. Ткаченко підтвердив, Крещанівським у цю групу залучені: Горло Петро, Горло Дмитро і Юрій, Шептуха Веніцинт, Григораш Степан та Серик Мусій Дмитрович.

       Показання Ткаченка, перевірені облпрокуратурою, неправдоподібні й не підтверджуються результатами перевірки.

       1. За показаннями засудженого за участь в антирадянській організації церковників колишнього священика Сидорця Стефана Самойловича Ткаченко не проходить.

       2. Серик Григорій, Бориси Степан, Омелян і Прокопій, Комісаренко Петро, нібито втягнуті Ткаченком в антирадянське змовницьке угруповання церковників, до кримінальної відповідальності не притягалися. Допитані Серик Г. С, Борис С. Н. і Комісаренко П. 3. показали, що учасниками згаданого угруповання вони ніколи не були й про належність до нього Ткаченка їм нічого не відомо.

       3. Названі Ткаченком Крещанівський В., Горло П., Горло Д., Горло Ю., Шептуха В., Григораш С. і Серик М. Д. за звітами засуджених також ніде не проходять.

       Показання Давидова М. Ф. про те, що Ткаченко причетний до антирадянської групи, не конкретні й суперечливі.

       З його показань видно, що про існування антирадянських груп при Троїцькій та Василів-ській церквах м. Ніжина йому стало відомо від Міщенка та Градобика, але коли й ким він особисто залучений до цих груп, у протоколах допитів не відображено. Переглядом же архівно-слідчих справ зі звинувачення Міщенка П. М. і Градобика С. Ф. встановлено, що вони винними себе в належності до антирадянських змовницьких груп церковників не визнали.

       Допитані в процесі перевірки справи свідки гр. Матюхіна В. С, Трохимцова А. Т., Андрушко М. М. фактів антирадянської діяльності з боку Ткаченка не навели. На підставі вищевикладеного вважаю за потрібне: рішення трійки при Чернігівському обласному управлінні НКВС від 31 березня 1938 р. щодо Ткаченка Степана Дмитровича відмінити і справу припинити".

       Автор цього документа - досвідчений юрист, помічник обласного прокурора Чернігівщини М. Пузій. Меланії Родіонівні Ткаченко просто пощастило, що її клопотання про реабілітацію чоловіка потрапило до рук чесної та сумлінної людини, яка, не вагаючись і не боячись узяти на себе відповідальність, ще наприкінці 1957 р. підготувала документи на посмертну реабілітацію священика Степана Ткаченка, викрила всю безглуздість сфабрикованої проти нього без жодного серйозного доказу справи. Спираючись на прокурорський аналіз, суд відновив справедливість, на жаль, через двадцять років...

       Д. Табачник, В. Ткаченко

Версия для печати