Духовні святині Чернігівщини

Духовні святині Чернігівщини First Previous Next Last

ДЕ ТВОЇ ХРАМИ, БЕРЕЗНА?



       З давніх-давен церкви будували на найвищому в селі місці. Ще за кілька кілометрів серед лісів і боліт блисне жовтим промінцем у блакитному небі золотий хрест на верхівці православного храму. Немов маяк, він повідомляє - вже близько берег, рідна домівка.
       
       Скільки разів протягом століть козаки, які поверталися з далекого походу, чи торгові люди, що побували на ярмарках у чужих містах, чи чумаки, котрі довго мандрували з валкою за сіллю, побачивши святий хрест на церкві Благовіщення, найвищій в Березні, відчували довгождану радість: тепер вони дома, ось уже й церкву видно!
       
       Храм у селі був насамперед символом духовності людини, виводив її з блукань на шлях віри. І водночас був втіленням рідного краю, домашнього вогнища, де завжди горіло незгасне полум'я свічки. Воно єднало людей міцніше, ніж програми багатьох партій.
       
       Але трапилося так, що згасло оте мерехтливе полум'я свічки. Упав на землю золотий хрест - орієнтир на шляху до добра. І люди збилися з дороги, пішли в інший бік, потрапили в глухий кут, опинилися в гущині ідей, що закликали до вічної боротьби і несли не так добро, як зло, особливо тим, хто не сповідував нову віру...
       
       Розмірковуючи про це, я довго не міг почати роботу над цим розділом книги. Хоч і було зібрано багатий матеріал, але мені він здавався далеко не повним. Я зустрічався із земляками віруючими і невіруючими, розпитував їх, що вони знають про храми Березни, як називалася та чи інша церква, де вона стояла й що з нею трапилось. І ще важливо було знати, як ставляться до храмів та віри мої земляки. Відповіді були, далебі, невтішними: більшість із них мало що знали про храми свого міста. Десь обірвалась ота нитка пам'яті, яка єднає минуле із сучасним. У спогадах залишились довоєнні роки, руйнування церков, називались у зв'язку із цим окремі прізвища. Але не відчувалось особливого Осуду: що було - то було... Суперечливі спогади й щодо кількості храмів. Називали і чотири, і шість...
       
       І все-таки в душах моїх земляків не тільки старшого, але й молодшого покоління завжди жила шана до православної церкви. Хоч як чистили, хоч як промивали за роки радянської влади душу березинця від "релігійного опіуму", хоч як вдовбували йому, що релігія - то дурман, який відвертає людей від класової боротьби і будівництва світлого майбутнього - все одно люди зберегли православну віру. Майже в кожній хаті у кутку була божниця, а у свята біля неї запалювали лампаду. Люди відзначали Різдво Христове, Великдень, інші релігійні свята, не забували обрядових звичаїв.
       
       Православна віра - віра козацька. Цікаву згадку про схильність козаків до православної віри залишив датський посланник Юст Юль, який у 1709 році відвідав Україну. "Козаки, - писав датчанин, - входять до церкви з молитовниками в руках, тоді як московита, навіть бояри, неграмотні й навіть не знають початків віри, які в Данії знають діти".
       
       Може, Юст Юль дещо й ідеалізував, але свідчення цікаве. Бо ж козаки не тільки у свята зверталися до Бога. Вирушаючи в похід проти ворогів, молилися: "Благослови, Боже, в щасливу дорогу на лицарське жниво і дай, Боже, щасливо повернутися!"
       
       Протягом другої половини XVII та всього XVIII ст. в Україні було побудовано чи не більше, ніж за всю її попередню історію, церков і монастирів. Щодо Березни, то майже всі її храми, які збереглися на початок XX ст., зведені в козацькі часи. Так скільки ж церков було в Берзні? Десять! І п'ять парафій.
       
       Найстаріша в Березні церква - церква Благовіщення Пресвятої Богородиці. Є підстави вважати, що ця церква існувала ще до татаро-монгольського нашестя. Імовірно, що це була невеличка дерев'яна будівля. За давніми переказами, у ній вороги спалили багато березинців, які шукали тут порятунку. Невідомо, коли церква відродилася. Найдавніша згадка про неї належить до 1654 р.
       
       Можливо, саме в цій церкві святили мечі козацькі та селянські загони, коли виступали проти польських поневолювачів.
       
       Пізніше, за гетьмана Самойловича, священиком храму був Лаврентій Пекилевський. Йому було видано гетьманський універсал, що закріплював за "отцом Лаврентієм млинца р. Березной под Гусавкой". Може, отець Лаврентій ходив разом із козаками в походи, підтримуючи словом божим (а при потребі й шаблею) дух козацький, коли користувався підтримкою самого гетьмана.
       
       Отже, в середині XVII ст. церква була новою, дерев'яною. Є про неї дещо пізніша згадка, яка датується 1676 р. А майже через 100 років (у 1765 р.) та церква згоріла від блискавки. Зусиллями протоієрея Якова Скобичевського почалося збирання коштів на 1 новий храм. Слід зауважити, що всі березинські культові споруди будувалися коштом населення: містечко багате, жваво торгувало, отож, було кому жертвувати на храм Бо- 1 жий. Близько п'ятнадцяти років будувалася нова цегляна церква, такої ще не було в Березні. Є перекази, що для розчину, яким скріплювали цеглини, використовували пташині яйця. їх підводами привозили з плавнів місцевих проток Десни і Снову, де гніздилася сила-силенна качок, гусей, лебедів. Ще й сьогодні старі люди в Березні згадують розпо- і віді своїх батьків, як в очеретах на річках Сухоносівці, Гайстровій Струї та інших збирали корзинами ті яйця, але від цього не зменшувалося пташине царство.
       
       Церкву Благовіщення вирішили будувати на старому місці, на пагорбі, що височів на березі річки Сухоносівки. Вона тоді ще була повноводою, особливо весною. Сюди навіть приставали баржі із цеглою та лісом.
       
       І от у 1780 р. засяяв над церквою Благовіщення золочений хрест, що було видно за багато верст від міста. Церква стала соборною, мала два вівтарі, три престоли. При ній існувала ще так звана тепла церква Живоначальної святої Трійці із дзвіницею. У церкві Благовіщення зберігались Євангелія київського друку 1712 і 1735 рр. і більш ранні, московського друку Четьї Мінеї 1704 та 1705 рр. Престольним святом для церкви визначили 25 березня. Сюди, до центру міста в цей весняний день приходило багато населення, люди заповнювали весь пагорб, берег річки, значну частину базарного майдану, який прилягав до церкви. З дитячих років у моїй пам'яті щось збереглося від того багатолюддя - святковий піднесений настрій, голос дзвонів.
       
       Храм Благовіщення був відомий ще й тим, що тут починаючи з 1722 р. зберігалися метрики прочан: дати їх народження і смерті, хрестин і шлюбу. Цей церковний загс залишався в храмі десь до 30-х рр. XX ст. Подальша його доля невідома: чи спалили в якійсь котельні, чи просто здали в макулатуру. Церкву почали руйнувати десь перед війною, цеглу використовували для будівництва колгоспних корівників і свинарників. Але не так-то легко було ту цеглу взяти! Яєчні жовтки з якимись домішками так скріплювали її, що ні молотки, ні обухи не брали. Все, що було в церкві, - іконостаси, ікони, вбрання вивозили десь під Чернігів і там звалювали докупи. Дещо відбирали, а інше спалювали. Якийсь березинець, який возив на підводі те церковне майно, сховав одну ікону. Хтось з "активістів" побачив, витяг з-під лантухів і кинув у вогонь. Селянин аж заплакав від образи.
       
       І все-таки дещо збереглося. Знайшлися добрі люди, які зуміли побачити в іконах шедеври мистецтва. Деякі з них потрапили до Київського музею українського мистецтва.
       
       Пограбована, з вибитими вікнами, без даху.- такою церква Благовіщення зустріла війну. Вона й доконала храм. 19 вересня 1943 року вже після визволення Березни фашистське командування кинуло на місто кілька ланок важких бомбардувальників.
       
       Я на все життя запам'ятав той день. Люди бігли в поле, ховалися в льохах, у щілинах, що залишилися ще з перших днів війни. Ворог бомбив нещадно. Березна палала, горіли вулиці.
       
       Одна з бомб влучила в церкву, але вона встояла. Ще кілька років по війні її міцний кам'яний кістяк височів у центрі селища. Люди потихеньку вибирали цеглу для своїх потреб.
       
       Проте районне керівництво (Березна була тоді райцентром) невдовзі схаменулося - не можна так цеглу віддавати людям, нехай її забере колгосп, але для цього треба було церкву підірвати. Викликали до КДБ одного хлопця, який розумівся на підривній справі...
       
       Багато років минуло з того часу. Живий ще той чоловік, який виконав наказ керівника комітету державної безпеки. Люди розповідають, шо на залишках маківки лелеки гніздо збудували, встигли вивести пташенят. Та злетів у повітря стовп каміння і пилу разом із тим гніздом і лелеченятами. Вибухівки не пошкодували...
       
       Той чоловік пройшов війну, знався на багатьох професіях. Нині, на старості літ, безсонними ночами схоплюється він із ліжка, довго ходить по хаті. Жалівся мені: "Гріх на мені... Гріх... Може, покаятись?" А потім шукав виправдання: "Але ж я виконував наказ! Що було б, якби відмовився? Це ж кагебе! Знаєш, з ними жарти погані..."
       
       Якось пізньої осені я піднявся на пагорб, де стояв колись храм. Шурхотить від холодного вітру сухий бур'ян, наче стогне. Постояв я, послухав, уявив, скільки століть був цей пагорб святим місцем, свідком яких подій був. Глянув на осіннє захмарене небо. Примарилося: у вишині немов блиснув золотий хрест. Згадалася розповідь про те, що десь тут захований великий кам'яний хрест. І коли люди його знайдуть, почнеться відбудова храму Благовіщення, четверта чи п'ята в його багатовіковій історії...
       
       * * *
       
       Чергова сторінка з історії березинських храмів - це народження і смерть козацької церкви Вознесіння, однієї з визначних пам'яток української церковної архітектури.
       
       Отже, почнемо з липня 6 дня року 1759, коли було підписано контракт на будівництво церкви. У ньому сказано: "Я, нижеподписавшийся житель Нежинский, Афанасий Семенов Шелудко, с товарищем моим Тимофеем Иосифовым чиню ведомо сим моим данним священником Вознесенским Березинским и его благородію господину сотнику Березинскому Якиму Сахновскому з гражданами Березинскими ж контрактом во всяком суде и праве и кому бы сего ведать будет потребно теперь и впредь следующие времена, что договорился я с ними священниками и гражданами о нижеследующем..." А далі йшли пункти контракту, за якими майстер Шолудько зобов'язувався розібрати стару Вознесенську церкву (яка існувала із середини XVII ст. або й раніше) і на тому місці збудувати нову дерев'яну на кам'яному фундаменті. Детально описується, якою має бути церква. Передусім - без жодного залізного цвяха (бо ними розіп'ятий Ісус Христос). Замовники бажали, щоб у споруді нового храму втілилося все те краще, що існувало в церквах Благовіщення і Покрови, і залишали за собою право в ході будівництва давати майстрові вказівки "к лучшему того строения манеру", тобто коли виникне потреба в поліпшенні проекту (до речі - ескізного архітектурного проекту не складали, він був обумовлений словесно), то майстер повинен урахувати й ці доповнення.
       
       Жорсткі умови контракту не були вигідними для майстра та його товаришів. Наприклад, коли якась деревина буде зіпсована або погано виконана певна робота - все це віднести на кошт будівельників. Вони зобов'язалися за два тижні розібрати стару церкву, а нову "в еден год построить" і поставити хрести. Крім суто будівельних справ майстер і його люди зобов'язувалися "честь священникам отдавать и не пьянствовать".
       
       Окремий пункт контракту обумовлював "за труд готовых денег 375 руб." (було виплачено 395). Крім того, жителі Березни видавали найманим майстром людям продукцію: борошна житнього 32 осмачин, фечаного ЗО чвертей (чверть - 8 пудів), пшеничного- 10, пшона - 8, круп гречаних - 8 чвертей, сала 25 пудів, солі 25 пудів, баранів - 20, яловиць - З, кабанів - 10, сиру - 5 пудів, масла - 1 пуд, риби чехоні круглої- 5 тис. штук, чабана платаного 500 штук, олії - 150 кварт відерних, горілки ЗО кадок, сукна французького десять ліктів, китаю - дві трубки, на шапку - карбованець, на пояс - два карбованці, "да козлин (тобто шкур) две".
       
       Документ свідчить, що в майстра була чимала бригада. Висловлюючись сьогоднішньою термінологією, вони взяли будівництво храму на підряд і своєчасно виконали замовлення - в 1761 р. церква була готова. Рік - надто короткий строк для зведення такої споруди, якою була Вознесенська церква. На той час не застосовувалось якихось особливих будівельних механізмів, тому захоплює й дивує висока майстерність народних майстрів: виконували вони складну роботу. За визнанням відомого вченого-архітектора Г. А. Логвина, храм збудований так, що п'ять бань наче висять у повітрі, бо спираються по суті лише на зовнішні стіни зрубу. Подібного блискучого конструктивного і художнього вирішення розкриття внутрішнього простору не знає світова архітектура. Так розв'язати це завдання навіть із сучасною технікою можливо тільки використавши монолітний залізобетон. Але ж споруда була зведена з дерева, без металевих кріплень, на шипах. Храм мав висоту 17 сажнів (36,21 м), довжину 11 сажнів (23,44 м) і був завширшки 10,5 сажнів (22,35 м), відзначався оригінальними пропорціями. Кожна з п'яти бань храму трималася наче на окремому корпусі, який мав форму восьмигранної башти. Чотири бані зовнішні, п'ята - середня, вища. Вікна розміщені трьома ярусами (не рахуючи вікон бань), вони двоякої форми: вузькі і довгі, витягнуті догори, та хрестоподібні. За свідченням сучасників, окрема баня з кількома невеликими куполами була схожа на розтягнуту підзорну трубу.
       
       Знизу догори будівлю обшили "шаліовницами" - дошками, накрили ґонтом - дощечками з пазами. Єдиний інструмент, яким користувалися теслі, - сокира. Кінці колод із шипами не обпилювали, а обрубували.
       
       Усередині храм був просторий. Аскетично суворі стіни контрастували із золотомережаним іконостасом, живописними біблійними сценами, іконами з декоративною обробкою. Церква мала три престоли: середній - Вознесіння Господнього, правий - святого великомученика Георгія Побідоносця, лівий - святителя Христова Миколая Чудотворця.
       
       Поширена легенда, ніби Катерина II під час своєї подорожі Україною замилувалася козацькою церквою в Березні, наказала зупинити карету, зайшла до храму й розписалася на його стіні.
       
       Той автограф, якщо він і був, не зберігся. А от майстер П. Шолудько залишив своє прізвище, вирізьблене на одвірку південних дверей. Зробили свій запис і теслі. На одній із деревин хтось із них майстерно вирубав сокирою: "А за работу в день - грош" (2 коп.).
       
       Березинський храм Вознесіння увійшов до багатьох довідників як визначна пам'ятка української церковної архітектури. Його порівнювали з найкращими світовими зразками. Деякі дослідники вважають, що таким зразком для Вознесенської церкви стала Покровська церква Війська Запорізького в Новомосковську. У журналі "Киевская старина" за 1889 р. зазначено, що зразком для розміщення бань на Вознесенській церкві в Березні "может служить Запорожский храм в Новомосковске".
       
       Говорячи про Новомосковську церкву, на яку справді був схожий багато в чому Вознесенський храм у Березні, треба вказати на три помилки дослідників. Перша з них, очевидно, пов'язана з тим, що не зовсім вірно було витлумачене слово з контракту між майстром П. Шолудьком і замовником - громадою Березни. Там справді йшлося про те, щоб було відтворено в новій церкві кращі фрагменти Покровського храму. Але якого? Ясно, що малася на увазі березинська церква Покрови Богородиці. Друга помилка дослідників: вони не брали до уваги роки будівництва храмів. Адже Вознесенська церква в Березні була збудована на 17 років раніше від Новомосковської-перша в 1761 р., друга - в 1778 р. Третя помилка - Новомосковський собор не називався іменем Покрови Богородиці, головний його престол присвячувався Живоначальній Трійці.
       
       Якою ж була подальша доля Вознесенської церкви в Березні? Мені вдалося бачити фотографію церкви в сімейному альбомі одного з моїх сусідів у Березні. На фотографії зберігся дореволюційний підпис: "Вознесенская церковь в г. Березне (казачьего периода)".
       
       Розглядаючи величну споруду храму, що був окрасою Березни і мав історичне значення, я не міг збагнути: як можна було зруйнувати такий чудовий витвір людських рук? Як могла піднятися рука із сокирою, щоб трощити те, що робилось тією самою сокирою, але на радість людську? Вознесенську церкву зруйнували перед війною. Начиння церковне вивозили та спалювали, проте ікона Георгія Побідоносця збереглася. Вона потрапила до Київського музею українського мистецтва. На цій іконі Георгій скидається не на святого, а на бадьорого козака або, як зауважив автор одного путівника, це "щеголь-красавец, смахивающий на гусара". Козакам більше до вподоби святі, схожі на них самих.
       
       Церква Покрови Богородиці була збудована в 1692 р. і виявилася чи не найдовговічнішою в Березні, бо існувала до 30-х років XX ст., коли її перетворили в міський Будинок культури. Хоча і в новій якості, а все-таки служить людям.
       
       При Покровському храмі була ще невелика дерев'яна церква Святого архістратига Михаїла та одна на два храми дзвіниця.
       
       Мало відома історія церкви Успіння Пресвятої Богородиці, ровесниці Покрови (збудована в 1693 р.). А де стояла - ніхто з найстаріших людей уже того не знає. В одному з архівних записів за 1782 р. є така згадка: "Церковь большая деревянная Успения Богоматери, о едином престоле, без ограды не подалече Столинской улицы, в леву сторону стоячая, без ограды и при оной другая церковь теплая, деревянная. Возведена о одном престоле, колокольня деревянная".
       
       Є певні підстави вважати, що церкву Успіння десь на початку XX ст. розібрали і перевезли в одне із сусідніх із Березною сіл.
       
       Березинці ніколи не відмовлялися від православної віри, її звичаїв та обрядів. Тому не випадково в Березні спалахнула "семимісячна релігійна війна", як називали її в народі. Люди піднялись, щоб відстояти останній з храмів, що вцілів у Березні, - Петропавлівську церкву.
       
       Перша згадка про цю церкву датується 1739 р., хоч у багатьох офіційних джерелах вказується інший рік початку функціонування церкви - 1767. Але в них ідеться про її відбудову після пожежі, викликаної блискавкою.
       
       Тяжкою склалася й доля березинського храму, названого іменами апостолів Петра і Павла.
       
       У 1936 р. з десяти храмів у Березні не працював жодний. Священнослужителі потрапили до Сибіру, на Соловки, у в'язниці.
       
       Після визволення Березни від фашистів у Петропавлівській церкві спочатку влаштували польовий військовий госпиталь. Померлих ховали тут-таки, на цвинтарі біля стін колишнього храму.
       
       У березні 1945 р. селищна рада Березни передала згідно з угодою будівлю Петропавлівської церкви віруючим у "вічне користування". А через 17 років прийшла вказівка - церкву закрити.
       
       Ось тобі й "вічне користування"! Церкву закрили, ліквідували й церковну громаду. А тих, хто протестував, захищаючи останній оплот православної релігії в Березні, міліція просто арештовувала як хуліганів.
       
       Церкву передали розташованій неподалік восьмирічній школі під спортивний зал. Почалася реконструкція: розібрали купол, дзвіницю, після чого утворилася восьмиметрова діра. А далі все так, як буває у безвідповідальних господарів: 15 (п'ятнадцять!) років стояла будівля з розібраним верхом. Ішли дощі, випадав сніг, усе трухлявіло, гнило, обвалювалось.
       
       А поруч вчилися діти. Вони закінчували школу, ішли у світ, збагачені "досвідом" безвідповідальності, бездуховності, недбальства й байдужості.
       
       У середині 80-х рр. XX ст., коли в країні почалася перебудова, радянська влада повернулася лицем до церкви, почали відкриватися храми. Активізувались і березинці. Зібрали півтори тисячі підписів (700 у Березні, 800 - у навколишніх селах) і послали делегацію до Мени у райвиконком із проханням повернути церкву парафіянам. Десь через місяць отримали відповідь - відмовити! Чому? У районі, мовляв, вже діє вісім церков, їдьте, в яку хочете, хоч за 20, хоч за 30 км, привозьте священиків сповідувати, причащати, ховати померлих. А дітям потрібен спортивний зал.
       
       Так почалася семимісячна релігійна війна, яку оголосило владі населення Березни. Розповідь про це зайняла б чимало сторінок, тому спинюся на головних моментах цієї баталії. Справу передали до облвиконкому, звідти - знову до Менського райвиконкому. Пішли листи-скарги до Києва та Москви. Одночасно прискорено переобладнували будівлю. Звідки і кошти взялися! Березинці вирішили організувати велелюдний сход-мітинг. Звернулися до влади за дозволом. Влада відмовила.
       
       Коли народ просить слова, а його не дають, він не мириться, протестує. Народжувалась нова демократія, тому ці протести сприймалися не так, як у 30-ті рр. Березинці знайшли простий вихід: купили великий амбарний замок, навісили його на церковні двері, встановили цілодобове чергування. Кожного дня як на бойову вахту приходили сотні старих і молодих людей. Ніякі погрози представників влади, самого прокурора, вимоги зняти облогу не діяли. Коли приїхала міліція, люди взялися за руки, живою стіною оточили будівлю. За одну ніч навколо церкви виріс високий паркан, водночас майже вдвоє збільшилось людей на чергуванні.
       
       Нарешті з високих столичних інстанцій надійшло розпорядження - передати будівлю Петропавлівської церкви віруючим. Ось так майже через 30 років повернувся до березинців храм.
       
       З давніх-давен церква була не тільки місцем, де відправляли службу божу. Вона давала притулок людям знедоленим, покаліченим. Храми вважали своєю справою милосердя і благодійництво, утримували госпіталі та богадільні. Так повелося ще з часів Київської Русі. Від княжіння Володимира, Ярослава Мудрого, Всеволода Мстиславича благодійництвом займалися церква та її установи. За козацьких часів у семи полках Лівобережної України при церквах було 589 госпіталів. Більше половини з них (306) розташовувалися на території Чернігівського та Ніжинського полків. П'ять таких установ було в Березні. Утримувалися вони коштом парафіян. Коли в Березні виникли ремісничі цехи, було одержано дозвіл і на "старечий" цех. Він об'єднував жебраків, калік, людей похилого віку, немічних. Госпіталь відкрив навіть шинок, прибутки з якого йшли на утримання знедолених. Шинок той був заснований у 1682 р. коштом титаря Благовіщенської церкви, існував багато років. Про те, як про дивину, писали відомі історики. У 1882 р. в Харкові з нагоди 200-ліття благодійності в Україні історик П. Єфименко прочитав лекцію "Госпіталі в Малоросії". У лекції згадувались і березинські госпіталі та "старечий" цех із його шинком.
       
       Церкви являли собою осередки слов'янської писемності, освіти, церковнопарафіяльної школи давали початкову освіту. У XVIII ст. в Березні налічувалось шість таких шкіл. Учителювали в них не тільки дячки, а й миряни. Вчилися, звичайно, одиниці, діти заможних людей. З них потім формувалася козацька старшина.
       
       Треба розповісти ще про хрести і дзвони. Я вже згадував про кам'яний хрест Благовіщенської церкви, який десь у землі чекає свого часу. Є легенда, що коли руйнували Петропавлівську церкву, то, щоб врятувати хрест, кинули його в глибокий колодязь. Той колодязь і тепер є, а хреста знайти не можуть. Цікаву легенду я чув про те, як у сусідньому селі Городищі, руйнуючи церкву, першим звалили хрест.
       
       Усі бачили, як він падав і де впав. Кинулися туди люди - а хреста нема. Ні ямки в землі, ні сліду...
       
       У Березні було п'ять дзвіниць, а на них кілька дзвонів - великих і малих, з малиновим і срібним передзвоном. Стара жінка, Варка Калоша, якій виповнилося 90 років, згадувала:
       
       - Була я ще дівкою... Як задзвонять у Благовіщенні, Вознесінні та Покрові - так радісно на серці робиться. А здалеку долинає дуже приємний малиновий передзвін Петропавлівської. І всі дзвони різні, так і пливуть над містом. Не знаю, чому, а якась бадьорість від них була. Може, від того, що роки були молоді? Від тих років, як від тих дзвонів, одна згадка лишилася...
       
       Баба Варка, за все своє життя жодного разу, як сама казала, не хворіла, - людина зовсім неосвічена. І навіть здогадатися не могла, який глибокий, навіть науковий зробила висновок, пов'язуючи настрій людини з церковними дзвонами. Є дивовижна інформація. Доктор біологічних наукФ. Я. Шипунов провів спеціальні дослідження в Кирило-Білозерському монастирі, що у Вологодській області. Уже на відстані 70 км від нього почали зашкалювати спеціальні прилади. Саме в цей час велося богослужіння, на повний голос "заговорив" головний дзвін монастиря. Ішло велике резонансне ультразвукове випромінювання. Від нього через кілька секунд гинули віруси грипу, жовтухи, тифозні палички. Дослідження повторювали багато разів, результат був той самий - віруси гинули дуже швидко.
       
       Учений надрукував результати свого дослідження в науковій літературі, доповів про них на міжнародному конгресі вчених. І це викликало сенсацію. Ф. Я. Шипунов дійшов висновку: зруйнувавши храми, ми позбавили атмосферу міст і сіл цілющої вібрації. Отже, зруйнувавши храми, ми зруйнували не тільки душу людини, а й завдали шкоди її здоров'ю.
       
       Іван Корбач

Армения



ЦентрКомплект