Приїхав, купив квіти, хліб і сіль. А потім - убивав

39-річну Людмилу Аландаренко з Івківців Прилуцького району в селі поважають. Сама керує авто, веде невеликий бізнес. Усе сама. Бо немає поряд турботливого, роботящого і надійного чоловіка. Путящі уже жонаті, а ті, що п'ють горілку, їй і задарма не потрібні. А жіночого щастя хочеться. От і вирішила шукати свою половинку по всій Україні. Чергове знайомство закінчилося погано. На третій день після приїзду в село кандидат у чоловіки намагався зарізати Людмилу.

1. Лезо ножа пройшло за п'ять міліметрів від сонних артерій

— Пацієнтка поступила до нас у дуже тяжкому стані, — розповідає завідувач хірургічного відділення Прилуцької райлікарні Андрій Петрик. — П'ять колото-різаних ран: неподалік серця, на передній черевній стінці, в ділянці хребта і на попереку з пошкодженням нирки. До того ж у неї було перерізане горло. Жінка дивом залишилася живою. Лезо ножа пройшло за п'ять міліметрів від сонних артерій (вони є справа і зліва на шиї). Вона втратила більше півтора літра крові. Через значну кровотечу утворилася внутрішня гематома. Операція з порятунку пораненої тривала три години. За 16 років моєї лікарської практики це один з рідкісних випадків, коли людина після таких поранень і крововтрати вижила. Зараз життю пацієнтки ніщо не загрожує, проте на неї очікує тривалий курс реабілітації.

2. «Я скуповую поросят. Ріжу, смалю, розбираю і продаю»

З Людмилою зустрілися у хірургічному відділенні Прилуцької райлікарні. Крапельниця біля ліжка, на тумбочці ліки і шприци. Жінці важко говорити, дихати і навіть сидіти. Пов'язки стискають тіло. У хірургічну рукавичку з нирки через дренаж стікає сукровиця.
— Людмило Василівно, як усе сталося?
— Довга історія. Я зі Щурівки Ічнянського району. Коли мені було п'ять років, а сестрі два, не стало тата.
Після закінчення восьми класів я пішла у школу продавців. І вже у 16 років працювала на підміні тих, хто ходив у відпустку. Рано стала самостійною. У вісімнадцять вийшла заміж. Тринадцять років прожили. А потім розійшлися. Не склалося. Син, якому нині сімнадцять, залишився з батьком. У вихідні він завжди у мене. І зараз щодня провідує, переживає. Так от, я шість років тому купила в Івківцях хату. Господарство велике, 25 соток двору. П'ять років борги відробляла, до ладу її доводила. Дім, робота... З вихідних лише Різдво та Великдень. І ніякого особистого життя. Я займаюся м'ясом. Скуповую поросят. Сама їжджу за кермом, сама їх ріжу, смалю, розбираю і продаю.

3. Вирішила знайти собі нову пару

— Як це — сама? — здивовано спитала я, поглянувши на наманікюрені нігті Людмили.
— Це я на п'ятий день, як окріпла, і макіяж почала робити, і манікюр. І педікюр син допоміг зробити. Я з тих жінок, що за будь-яких умов намагаються виглядати жіночними. Так ось, про свиней. Вже 15 років займаюся м'ясом. У 90-х, коли зарплата була 120 карбованців і тієї не платили вчасно, треба було якось виживати. Головне, дитину годувати й одягати. Куми займалися м'ясом. Якось побувала у них, побачила, як усе роблять. І сказала собі: ти зможеш. Як згадую, як різала вперше порося, то начебто і не я була. І хлібець біленький йому давала, і ніжними словами з сараю виманювала. І очі йому закривала, щоб не бачило, як ніж до горла підноситиму. І плакала, і говорила потерпи, так треба. З першого разу — чик по горлу, воно вискнуло, кров потекла, хвилинка-дві — і готово. В мене все вийшло. Я крові не збираю, ніхто мені свиню не тримає. Вивела з хліва, різонула, воно постояло трохи і впало, потім сама і розбираю.

— Василівно, і скільки ви вже свиней зарізали?
— Не рахувала, до півтисячі набереться.
У найбільшому було 320 кілограмів. Більших різати легше. Вони не так пручаються. Головне, треба бути уважним, бо як хапоне за руку, можна калікою стати.
— Сальцем, м'ясцем обідаєтесь?
— Ні, всього в міру. Я слідкую за фігурою. Вдома ваги є. Моя стабільна вага 70 кілограмів. Це після операції живіт набряк, плюс перев'язка додає об'єму.
Допрацювалась до того, що вісім хребтових гриж заробила. Взяла помічника. Якось торік довго дивилася на себе в дзеркало і зрозуміла — я ще нічого. Все можна почати заново. Головне, щоб людина така ж завзята, як і я, попалася. Вирішила шукати такого. Якось дивилася музичний канал ОТВ, а там біжучий рядок для тих, хто бажає познайомитися. Достатньо відправити СМСку з номером свого телефону і вказати вік, стать і з якого міста чи села. Ця послуга коштує 8 гривень.

4. Перший — угнав машину

— Відправила СМСку після Нового року. І почалися дзвінки. Скажу чесно, 90 відсотків тих, хто телефонував, сексуально заклопотані. Відразу пропонують зайнятися сексом по телефону або обмінятися інтимним фото. Таким відразу пояснюю, що чоловік мені потрібен не для розваг, а для створення сім’ї. З іншими ні про що говорити. «Привіт, де працюєш?» І все, далі розмова не клеїться.
Питають, чим займаюся. Кажу, м'ясом. Так ви його скуповуєте і перепродуєте? Пояснюю, що сама ріжу. Коли дослухають, пауза. Один назвався Андрієм з Донецька, сказав, що він менеджер у мережі «Вкусняшка». Ми обмінялися фотками по мобільному. Сказав, що не п'є. Не минуло й місяця, як напросився у гості. Сказав, бере відпустку і їде. Питаю, чого так терміново. А він: «Спілкування телефоном — це не те, що вживу». Приїхав з букетом. Подивилась я на нього і питаю: «Тебе не бентежить, що я на дев'ять років старша?» А він: «Різниця у віці — не головне, головне — поніманіє». Проходить день, другий, третій. Той, що казав не п'є, тільки й хиляє. Та смачно заїдає. А я ж щодня на роботі, мені допомога треба. Дивилась, дивилась та й кажу: «Ти міський, я сільська, до нашої роботи ти не звик. Вертайся до себе додому». А він: «Я пока отдихаю...» Забрала його з собою наступного дня на роботу. Перед цим сон мені сниться, що угнали мою «четвірочку», і його лице мелькає. Торгую і тут бачу, він відійшов, і зникає моя машина... Я у крик. Кажу сусіду по базару: «Рома, я за бензин заплачу, наздожени його, падлюку». Рома з помічником наздогнали його за п'ять кілометрів, на районі, який у нас БАМ називається. Андрій кинув машину і тікать дворами. Впіймали, телефонують мені, що робить з ним. Кажу, везіть сюди, я порву його на клоччя. Привезли. Проситься: «Я тобі все об'ясню». «Не треба. Іди на всі чотири сторони», — сказала і випхала за двері.

5. Сергій Прилуцький украв гроші і документи

— Прожила місяць, заспокоїлася. З'явився у моєму житті один місцевий. Не пробув і два тижні, як украв у мене паспорт, техпаспорт на авто, права, інші документи і багато грошей.
Заявила у міліцію, та нічого йому не було. А я позичила у знайомих гроші і більше місяця відновлювала всі документи. Поки не отримала тимчасові права, працювати не могла.
Бог йому суддя.

6. Іван вбивав, примовляючи: «Тобі вже ніхто не поможе»

— Здавалося, зупинись, Людо, навчена життям. Та я Козерог за гороскопом, дуже уперта. І ось у кінці квітня знову відправила CMC. Мені передзвонив чоловік. Назвався Іваном з Кременчука Полтавської області. Сказав, що одноліток мій. По телефону видався мені нормальним мужчиною. Обмінялися фото. Зідзвонювалися. Щоразу питав, як пройшов день. Щодня о шостій ранку на мій телефон приходило повідомлення: «С добрым утром!». I обов'язково сердечко або квіточки. Ніби дрібниця, але ж приємно. Казав, хочу знайти свою половинку і готовий їхати хоч на край світу. Якщо вона того буде варта. Не минуло й місяця, як він каже, я до тебе приїду. Я вже навчена, відповідаю: «Не треба, ми ще мало пізнали одне одного». І раптом тридцятого травня дзвінок: «Я купив квиток, їду, зустрічай».
Я була ошелешена.
«А ти мене питав? Готова я тебе прийняти чи ні?» — кажу йому. А він: «Поживемо тиждень, поприглядаємося один до одного. Потім обговоримо, що не влаштовує».
Добрався він до Києва, потім дзвонить, як доїхати до Прилук. Я й кажу, що є автобус, він зупиняється неподалік мого двору у селі. А він у відповідь, приїду у Прилуки, мені ще деякі покупки треба зробити.
Зустріла його з автобуса, кажу: «Ти що, не міг у себе вдома, що треба, купити?» «А що, я б за 400 кілометрів квіти віз?» — відказав.
І у мене серце пом'якшало.

Поїхали у квітковий магазин.
— Які тобі квіти купити? — питає.
— На твій смак, — відповідаю.
— А все ж?
— Люблю у вазончиках, щоб довго око милували.
Потім він пішов у продуктовий. «Я ж не можу без хліба-солі вперше до хати зайти», — пояснює. Оце мужик, думаю, нарешті, а то — не лай-но, так тріска, і все до мого берега.
Набрав і ковбаси, і горілки, і цукерок, і кави. Я кажу: «Кава у мене дома яка хочеш є». А він: «Я не буду на твоїй шиї сидіти».
Сама собі не вірила, щастя привалило. Було це у середу. Привела додому, посиділи за столом. Я його поселила в окрему кімнату. А сама і думаю: «Якщо ти приїхав мене завойовувати, в тебе повинні очі сяяти». Вранці він взявся до роботи. Робив усе, що просила, наче робот чи чорноробочий. Минув день. Я готувала вечерю, а він перевдягався у себе в кімнаті. Глянула і ледь не зомліла від страху. Не тіло, а картинна галерея (татуювання).
— Ти можеш пояснити, звідки це? — спитала.
— Да, я сидел, — гонористо відказав він. — Але не бійся, я не серійний убивця. Вітчим напав на матір. Я її захищав.
— Чого вона тебе у суді не захистила?,
— Її немає в живих...

Далі розпитувати не стала. Наступного дня Іван вже стояв зі мною на ринку. Кажу, відрізай м'ясо від кістки. А він: «Я такого делать не умею». Так вчись, відказала. А ввечері вдома виявила, що в мене з сумки пропало 500 гривень. Тисячі, які лежали в іншому місці, зосталися. Позичила 20 тисяч гривень на розкрутку.
Я й кажу, як сіли вечеряти: «У мене пропали гроші. А дома, окрім мене і тебе, нікого не було... Я в себе не брала... То де вони поділися?»
Він як підскочить: «Ты что, вором меня считаешь?» Мені стало ніяково. «Ну вони ж не з ногами?» Тільки й сказала. Порозходилися в свої кімнати. І тут мені як просвітлення. Прокрутила у пам'яті проведені разом три дні і впіймала себе на думці, що він ні разу мене на ім'я не назвав, ні ти, ні зайка, ні рибка. Хоча, коли говорив по мобільному, я чула з кухні, звертався до когось Люда. Я думала, це мені, заглянула. А він махнув рукою, мовляв, це не до тебе. Сказав, що з начальницею говорив. Мовляв, працює на фірмі по установці вікон та дверей. Осмислила все, не моя це половинка. Думала, зроблю собі вихідний у понеділок, сядемо, поговоримо і будемо прощатися. А завтра ж базарний день, роботи багато. У мене ж який графік: о шостій вечора я лягаю спати, заводжу будильник на 23.00, прокидаюсь, ріжу порося, розбираю. О четвертій ночі все свіженьке, ще тепленьке, готове для відвезення на базар. Отож Іван пішов до себе у кімнату. Я прийняла ванну. Як вийшла, більше не вдягалася. Обмоталася банним рушником. Накрилася пледом, а потім ще й ковдрою і заснула.

Прокинулась від удару чимось гострим біля серця, — згадує Людмила. — Неначе кілок всередину встромили. По тілу текло щось тепле... Відкрила очі, побачила Івана з кухонним ножем. Надворі було видно, десь близько восьмої вечора. Потім був другий удар, у живіт. Він схилився наді мною: «Говори, где деньги?» Намагалась вивернутися від чергового удару. І тут я зрозуміла, про які гроші мова. Ті, що я позичила. Вони лежали у тумбочці, та після того, як пропало 500 гривень, я їх переховала. Поклала гаманець на стілець і накрила одягом. Якби він їх знайшов, доки спала, певно, нападу на мене і не було б. «Сука, деньги давай», — схопив за волосся і полоснув ножем по горлу. Неможливо передати, який це був біль. Я тікала. Навздогін він мене у спину ножем, попав у праву нирку.
Заштовхав у ванну. З ран лилася кров, стікала на підлогу. Я просила: «Виклич «швидку». «Вона тобі уже не знадобиться», — холоднокровно відповів він. Тільки коли він ударив мене вп'яте, ножем у спину, я сказала, де гроші. Перед очима все попливло. Я зрозуміла, він закриє мене зараз у будинку, і я помру від втрати крові. Або доб'є. І тоді я вирішила, треба тікати. Головне проскочити, як тільки він відвернеться до вікна.

Від ванної до вхідних дверей два кроки. Як тільки я їх відкрила, почулося зрадливе скрипіння. Він обернувся, очі налиті кров'ю, і кинувся за мною. Та я встигла зачинити двері і повернути ключ. Бігла, куди очі бачать. Не знаю, звідки взялися сили. На той час я вже втратила більше літра крові. На вулицю він вискочив через вікно. Біжу, дивлюся, бабуся на городі сапає. Кричу: «Тітко, поможіть!» А я голісінька і вся у крові. Дорога перед очима пливе. Бабуся каже: «Чим же я тобі поможу? Біжи до людей». Я на інший город, бачу, дядько косить. Як побачив мене, кинув косу і тікати. Я кричу: «Рятуйте!». Шість років живу в Івківцях, а люди мене і досі не знають. На щастя, дружина того дядька, що втік, вийшла і викликала «швидку». Простирадло винесла, помогла мені обмотатися. А у мене почалася істерика. З чотирма дірками у тілі і перерізаним горлом я кинулася до траси. Кричала, що мені треба впіймати Івана, він вкрав позичені гроші. Люди заштовхали мене у двір. Кажуть, міліція його впіймає. Я кричу, ви що, серіалів надивилися, у мене вже таке було. Мене тримали, я вирвалася, шок. І все, як у тумані.

«Я ще знайду свого справжнього»

— Втікаючи, Іван постирав у моєму мобільному всі свої фото, та лишився його номер. По тому номеру його міліція вирахувала. За допомогою супутника відслідкували його пересування. Якби викинув мобілку, ніхто б його не знайшов.
Пам'ятаю, прийшла до тями після операції, а в палаті уже сидить слідчий.
— Ми його взяли, — каже.
— Кого взяли?
— Злочинця, який вас порізав.
З'ясувалося, що він не з Кременчука, а з Вознесенська Миколаївської області. Має дружину і дитину. Був удома, ходив у шортах по хаті після ванни. Із 20 тисяч, які він у мене вкрав, у нього знайшли лише п'ять. Та і тих мені не віддають. Кажуть, докази зберігаються до кінця слідства і суду.
А в мене вже стільки пішло на лікування, що якби мама і сестра не підтримали, то не знаю, що б і було. Тепер мені головне одужати і з боргами розрахуватися. Лікарю вдячна, всіляко мене підбадьорює.

— Людмило Василівно, тепер кінець знайомству по мобілці?
— Я впевнена, моя половина десь є. І я її знайду. Ось тільки вийду з лікарні. Я впевнена, мій мужчина існує і він теж шукає мене. Не ідеал, але роботящий, турботливий. Непитущий і згодний переїхати до мене. Ось побачите, я його таки знайду.

* * *

39-річного Івана Тістола, підозрюваного в замаху на убивство і в пограбуванні Людмили Аландаренко, вже заарештували і посадили в Чернігівський СІЗО. На своє виправдання він сказав, що жінка відмовила йому у близькості, тому розлютився і бив ножем. Проте відмазку, навіщо вкрав 20 тисяч, ще не придумав...

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №25 (1363)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.