Йшли пішки з Києва в Чернігів. І не дійшли

30-річний молдаванин Максим Федоров та 28-річна росіянка Катя Виноградова нині у Козелецькій райлікарні, обоє в одній палаті. Їм тепло і затишно. А ще недавно ледь не загинули від холоду. Врятували їх жителі Кіпті.

— У вас люди значно добріші, ніж у Москві та Києві, — почав розповідь Максим. — Я з Кишинева (столиця Молдови). За спеціальністю автослюсар. Влітку за порадою друга поїхав на заробітки у Росію. Робота знайшлася у Подольську (це Підмосков'я). Ставили склопакети у триповерховому будинку. Познайомився з Катею. Вона працювала продавчинею-фасувальницею. Стали зустрічатися, а через два з половиною місяці — жити разом. Згодом вирішили побратися. В Росії з тимчасовою реєстрацією мені, громадянину Молдови, це дуже складно було зробити. Треба було привезти кілька довідок з батьківщини. У Молдові ця процедура значно простіша. Йдеш до Посольства Росії, звідти шлють запит щодо сімейного стану особи, з якою хочеш одружитися, надходить відповідь, і йди реєструвати шлюб.

Отож вирішили, що одружимось у Молдові.
— Жити у Подольську з кожним днем ставало все складніше,— долучилася до розмови Катерина. — Моя мати випиває, завжди скандали.
— Бувало, прийшов, помився, поїв і завалився спати, бо дуже втомився. А вона посеред ночі вривається до. кімнати і верещить: «Збирай речі, ти тут ніхто!» — додає Максим. —Отож як тільки мені віддали всі зароблені гроші, рушили до Молдови.

17 січня сіли на потяг «Москва-Кишинів». Доїхали до кордону. І тут з'ясувалося, що Каті для в'їзду в Молдову потрібен закордонний паспорт. Та про це ніхто нас не попереджав, коли виїздили з Москви. Незважаючи на те, що у нас були квитки до Кишинева, нас зняли з поїзда. Вірніше, мені дозволили в'їзд, а Каті — ні. Покинути її саму в чужій країні напризволяще я не міг. Нас посадили на зворотний потяг, провезли одну зупинку до Могилева-Подільського (Вінницька область) і висадили. У Молдові нас чекає моя мама, отож вирішили нелегально пробратися через кордон.
Три дні дізнавалися, чи є якісь шляхи, жили на вокзалі. Гроші витратили на їжу. Та з'ясувалося, іншої дороги, ніж через міст, немає, а на ньому прикордонники. Вирішили повертатися до Москви. Грошей на зворотну дорогу не було, лишився мізер на харчі. Отож визначилися, що будемо добиратися до Києва, а звідти до Москви.

До Києва ми їхали двома електричками, тупцювали у тамбурі, пояснювали, що грошей немає. Мобільного, щоб зв'язатися з рідними, у нас не було. Доїхали до Києва — холод страшний, їсти хочеться, а в кишені ні копійки. Красти ж не підемо, де заробити — не знаємо. Люди злі, заклопотані, відмахуються від нас. Трапилося кілька, що пригостили нас хлібом і чаєм, і на тому спасибі.
Напівголодні, ми три дні прожили на Київському залізничному вокзалі. З'ясували, що втрапити «зайцями» нам не вдасться: на перон впускають лише з квитками, а в кожному вагоні — контролер.
Стало зрозуміло: без грошей можемо розраховувати лише на власні ноги. Дістатися до російського кордону, перейти його, закордонних паспортів для цього не треба, а далі вже електричками добиратися до Москви. Люди порадили. До Росії треба добиратися через усю Чернігівську область (до Грем'яча у Новгород-Сіверському районі. — Авт.). І ми рушили пішки з Києва до Чернігова.
Я у зимових кросівках, Катя — в теплих чобітках. Коли вийшли за Київ, почався сніг. Ми з сумками. Я йшов увесь час з витягнутою рукою, щоб машини нас підібрали. Та вони не зупинялися, а якщо і зупинялися, то, дізнавшись, що грошей у нас немає, водії відмовлялися брати.
Ми йшли цілу добу, перепочиваючи хвилин по 20 у придорожніх зупинках. Сніг сипав і сипав. Одяг на нас змок. Хотілося їсти і пити. Від спраги хапали ротом сніг. Другого дня ми вже не відчували ніг, ледь брели. Ввечері нас підібрала машина. Водій сказав, що підвезе без грошей. Проїхали десь кілометрів 40, і він висадив нас. Сказав, що йому в інший бік.

— Чуже село, сніг, ми промоклі до нитки. Постукали у першу хату, де світилося. Відчинили цигани і сказали: «Ми вас не пустимо, у селі є порожні хати, туди і йдіть...» Якщо цигани не впустили, то інші і поготів, міркували ми собі. І почвалали до найближчої покинутої хати. Снігу намело вище колін. Провалюючись, таки дійшли. Та хата виявилася замкнутою, вікна позабивані дошками. Поряд погріб, двері напіврозчинені. Ми — туди. А там старий матрац, ковдра і якесь лахміття валяється. Ми поскидали мокрий одяг і залізли у те лахміття. Хоч голодні були вже більше двох діб, їсти не хотілося. Ми були такі слабкі, що відключилися. Спали десь дві доби. А потім до нас прийшли місцеві дядьки, «вирахували по слідах». Ми розповіли свою історію. Нам принесли сіна, щоб зробили теплий барліг, картоплі, сала, хліба, огірків. Так іще день прожили ми у погребі. Одяг сохнув погано, ноги у нас побіліли. Тоді ми навіть не думали про обмороження. Десь через день знов прийшли дядьки. Один сказав: «Виходьте, підемо до мене борщику,їсти». Ми зібралися, вилізли з логреба, а нас не борщик чекає, а машина «швидкої допомоги». Забрали нас до лікарні. Було це 25 січня.

У мене, виявилося, пальці ніг таки приморожені. Ось, якісь білі тріщинки пішли, — показує Максим.
— Вас же ніхто не провідує, передач не носить, — сказала я Максиму і Каті і простягла пакунок—печиво і цигарки.
— Спасибі, — зніяковіло відповіла парочка. — Нас тут жаліють, по дві порції їжі дають.
— Максиме, як тепер?
— Якщо не виженуть з лікарні, перечекаємо холоди і рушимо до Грем'яча, а там до Росії близько. Знову влаштуємось на роботу, заробимо грошей, зробимо закордонний паспорт Каті. І поїдемо в Молдову розписуватися. Моя мама і досі чекає мене з нареченою і навіть не здогадується, що з нами сталося і де ми зараз.
Якщо можете допомогти горе-парочці, допоможіть. У міліції кажуть, що чимось зарадити їм не можуть, адже це не їхня компетенція. Та Максим і Катя українських законів не порушили. Тому навіть видворити їх державним коштом немає підстав.

Валентна Остерська, тижневик «Вісник Ч» №6 (1344)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.