Не пускає чоловіка в його хату

Маленька стара хатина в Ріпках стала предметом чвар та судових розбірок подружжя Добрицьких: 67-річної Надії Іванівни та 69-річного Анатолія Тихоновича. Жили там майже 40 років, народили й виростили двох дітей. А тепер в одній хаті не можуть. Його дратує, що жінка постійно лається, б’ється, гирчить. Хоче з хати сварливу дружину вигнати. Її — що волочився бозна-де останні п’ять років, а тепер від нього смердить, він гадить у дворі, ще й ціпком погрожує. В хату занедбаного чоловіка впускати не хоче.


Надія Добрицька, дружина

«Десь волочився, а тепер гадить»

— 17 років волочився де попало, п’ять взагалі не появлявся, — каже дружина. — А це став негодний, дак явився. З двома палками, ноги свої хворі показує. Вони мені тепер треба?! Від мене йшов здоровий, як бик.

А там жили вчотирьох: крім нього, у сожительки ще муж був і любовнік. Не знаю, що вона там з ними робила.

Був нормальний, а вернувся — не людина, а ідіот, такеє творить. Це ви пізно прийшли, — веде під навіс у дворі. — Отут во такенна гура була накидана. Гадить (насправді вживає просте народне слово. — Ред.) — і сюди все кидає. І папір туалетний, штани обісрані. А ми тут втрьох живемо, ще син Віталик і внучок Ярослав, доччин син, в 10 клас ходить.

Я цю одежу і брать гидую. Ось, понюхайте, — таки бере й протягує мені куфайку. Запах будь здоров!

— Через суд добився, щоб я його пустила. Ця хата його батьків.

«Поки строк відбував, пожила нормально замужем»

— Наче в молодості й нічого був, не пив. Я працювала дояркою. А він від райсільгосптехніки їздив по фермах, ремонтував доїлки, поїлки.

Поженились в 1974-ому, 10 лютого. Всього три місяці прожили, і попадає у тюрму.

15 травня були вибори, напередодні поїхав у Пушкарі зі своїм начальником, Миколою Шульгою. Той був уповноважений по виборах. У моєму рідному селі Краківському задавили бабу, на смерть. Анатолію дали п’ять років, він же шофер. А баби в селі казали, що не Толик за кермом був, а той начальник. Він вискочив і змився, а Толик взяв на себе відповідальність. Так гомоніли, а я за 39 років і не допиталася.

Той начальник і на роботу його знов забрав, коли Толик відсидів. А під кінець епілептиком став, напився і впав отамо біля ларка. Чоловік з похорону прийшов, мене за барки: «Ти знаєш, хто вмер?!» Оце так його поважав.

Чоловік строк відбував на вільному поселенні, у Полтавській області. Я поїхала до нього. Працював у зоні на підстанції, я дояркою на фермі. Жили в селі. Багато таких, як ми, було. Там пити не можна, битись, а то б термін удвоїли. Не гуляв. Баб хватало, але ж йому примєрним треба буть. Ото я там тільки й пожила нормально замужем. Тільки що крепко важко працювала. Половинку строку, два з половиною року, одбув — і за хорошу поведінку додому. Кажу: «Тюрму за тебе одбула».

«Сидить біля воріт з сокирою, нас чекає»

— У молодості Толик не пив і після тюрми ще не пив. А тоді потроху, потроху, болє і болє... Розпився.

— Коли ви виганяти почали?

— Я його не виганяла! — прикладає руку до серця Надія Іванівна. — Як же я його вигоню, як це його хата? Я боролася з п’янкою.

То теперки гоном гоню, а він не йде! Сейчас кажу: йді, де волочився, там і живи!

— Молодим гарним був?

— Не сказала б, що такий вже красавец. То у їх сім’ї манія...

Доки жива була його матір, Толик нас не трогав. Померла у 1989 році. А тоді вже не було пощади.

П’яний сидить біля воріт з сокирою, нас чекає. Дак ходили до баби Коновчихи, хрещеної його, та приходила усмиряла.

І 20-літрову каністру бензину в хату заносив, ми з вікон вискакували. Оце така моя жизнь була, — скаржиться Надія Іванівна. — Сину вобще проходу не було. Як п’яний, так і щалбани по голові лупить. Невозможно було жить, але куди ж я піду?

З трьох онуків лишився один

— Був онук Альошка маленький, 4 роки. А дід прийде п’яний і мочиться на палас, як не встигну прибрати. Малий вже, як його бачив, кричав: «Бабушка, щас буде тулюжа!» І сам, маленький, той палас відгортає.

Було троє внучат, та двоє померли. Думаю, сваха зурочила. Не хотіла, щоб Валя дітей народжувала. А дочка сказала, скільки Бог дасть, стільки й рожатиме. Сваха в нас побула, Альошу подержала, дитина й зів’яла. Не хворів нічим, нічогесенєчко. Не спасли ми.

Поки були в «ОХМАТДИТІ», Валя Дімочку народила. В Києві. Привезла немовля додому, а я туди поїхала. У середу, а в п’ятницю Альошка помирає.

Менший прожив два місяці 27 днів. Посиніло дитятко, одвезли в больницю. З Ріпок — на Чернігів... За сутки кончилось.

А старший, Ярослав, живе в мене. Ходить у школу в Ріпках.

Син, 35-річний Віталик, живе з матір'ю. Неодружений, дітей нема, ніде не працює.

Дочка, 41-річна Валя, поїхала працювати в Київ.

«Лягла не клята і встала не м'ята»

— Останні роки муж волочився, як собака, — ділиться Іванівна. — Піде, поживе десь місяць-два, вертається. Я не ходила, не лаялася — прощала.

А у 64 роки до Галі Воєдилихи як пішов, і п’ять годов не показувався.

Рибу вони ловили на ставку! Корову одганяю, мене питають: «Не приносив твій риби?» Не приносив. Я ж не ходила, не ловила, а Воєдилиха ловила. Ну що ж уже, живи, хіба я що. Вона старіша. Кажуть, 1946 року. Випивала. Ще муж був і сожитель молодий, Коваль, що вона його потім зарізала.

В мене тихе життя, ні з ким не лаюся. Лягла не клята і встала не м’ята.

А Воєдилиха вже років три яку тюрмі сидить.

Люди сміються: п’ять годов проволочився і йде до тебе жить? Я не пускала. Куди йоно годиться? Я ж не зовсім нєкудишняя!

Три місяці тому присудили вселити його. Я не протестувала, бо вобще посадять. Після він ще лежав у больниці. А місяць тому прийшов.

І почалося: сяде отут у дворі, наваляє, витирається, папір кидає.

Кажу: накормлю тебе усім отим, що ти наробив. Ну, й син трохи пристрашив. Дак він учора вивозив і сьогодні. Два мішки штанів обгажених вивіз. Три!

А сьогодні день пенсії. Получить, замочить хорошенько і прийде козні строїть.

Я в Красківському фінський домік построїла. Цеглою обкладений, все капітально зроблено.

— Чоловіка туди пустіть.

— А він піде? Він мене туди гонить. А оце зараз мені все кидать і йти? Жутко там: шість хат жилих на вулиці.


Анатолій Добрицький, чоловік

«Не годує, не обстірує, а «хліборізник» відкриває. Хай забирається»

По стежці до лікарні вичапав чоловік. З двома палицями, ще й тачку тягне. Зупинився перепочити. Медсестри здороваються, хтось відвертається. Від чоловіка важкий дух. Це Анатолій Добрицький.

— Гроші отримали, а ще й не похмелилися?

— Я більше дев’яти місяців вобще не п’ю.

Серце хандрить, легені. Інсульт був, після нього в рот не беру. З лікарні не вибираюся. Зайдіть у відділення, попитайте: за той час, що лежав, хоч грамину попробував?

З документів у чоловіка тільки пенсійне посвідчення, яке він носить з собою в портмоне. Довго шукав, поки знайшов. Перекладає свіженькі купюри — отримав пенсію. В тачці торба, в торбі буханка білого хліба, пляшка мінералки, газета.

— Пенсії вистачає?

— 1500 гривень. На харчі багато уходить. Оце піду грам 150 ковбаски куплю, чотири яєчка. Подорожчали. Піду до сусідів, попрошу картоплі мені підсмажити... До Люби, сусідки, чи до Матвієнків. Коли до діда Володі. Стіраю дома, у дворі. Купив собі відро і балію. Бо там і кружки води не візьми на чай.

Тихонович закашлявся.

— Похолодає, де ночуватимете? — питаю.

— У жінки нема желанія, щоб я там появлявся. Кричить: «Іди к чортовій матері, щоб я тебе тут не бачила!» Син казав, що вб’є. У вівторок піду в поліцію. Нехай обоє перебираються кудись на квартиру. Або на свою батьківщину, в Красківське.

Зараз додому прийду — знов «хліборізник» відкриє. Такий, що півтонни хліба вкинь — перемеле. Тільки щось, так і починає бухтіти, як неремонтіруваний трактор.

«Нехай її чорти б'ють. Сама на мене кидається»

— Одружилися ж, мабуть, кохали одне одного?

— Таке...

Працював багато, а більше всього в сільгосптехніці, років 20, — давай згадувати дід. — А з Надею познайомився, як їздив в Краськівське робити монтаж доїльної установки.

Почали зустрічатися перед Паскою. Одружились через рік.

— Раз в житті трохи дав їй, — зізнається. — Давно, у 1987 чи 1988 році. Скандал був через гроші. Зарплату отримав. З кошелька, з кишені справа, — показує на своїй замизганій куртці, — вичистили все до грамини. Хто — не бачив. Син, дочка і йана в хаті були. Я попередив: вийду, вернусь — не будуть гроші там лежать, я вас покончаю. Сходив у два нуля, сигарету викурив. Зайшов — все на місці: і права, і гроші.

На пенсію вийшов у 55, чорнобильську. І ще пішов кочегаром.

Кажу їй: «Так, дівко. Буде суп — будуть гроші». Ні хріна не готувала. Ні супу, ні борщу. Я розізлився: «Половину з моєї пенсії і зарплати — на харчування для мене!»

Прийшов я на ставок. Там товариші сиділи, колеги. Сообразили на бутилочку. Закуски нема. Кажу, піду пошукаю, та навряд що в домі є... Аж підходить одна женщина. Хлопці давай агітірувать: що ж ти ходиш, холостякуєш? Ось маладіца не замужем. Зходьтеся та й живіть. (Я ж то зі своєю вже годи два-три як з жінкою не жив), і Галина Михайлівна мене до себе забрала.

Прийшов у прийми — а там ще двоє

— Йшов я до неї як до жінки. А там ще двоє. Законний чоловік Микола. І другий — Станіслав. Молодший за мене років на 10. Погирчали-погирчали трохи і вони, і я. Та й все.

То не мої проблеми були. Всім місця вистачало. У кожного окрема кімната. Три хати у дворі, я жив з Галиною в одній. Але в різних кімнатах.

— Страшенна конкуренція. Як же вона молодшого на вас проміняла?

— Промінять не проміняла. Зате їсти кожен божий день було. Що звариться, на всіх ділилось. Поставить каструлю картоплі, кожному тарілку на стіл — всі сідають і їдять. Борщі, супи, іноді навіть котлети. Риба часто й густо. Зі ставка ми носили. Галина з нами могла випити, в одиночку ніколи цього не робила.

Коханцем був-таки більше Славик.

— А вам часто перепадало? — цікавлюся.

— То не має значення, — не видає інтимні таємниці дід. — Коли йшов до неї, домовлялися, що по господарству помагатиму. І буде суп, і борщ, і картопля.

Як там жив, ніколи голодний не був. Обчищений, обстіраний. Підстрижений і побритий.

А тоді вони зі Славиком поругались.

Те, що він ревнував, мені до лампочки. Із-за того сварились. Що він там надумав собі...

— І Галина його зарізала?

— Не буду говорить, як було діло: не знаю і не бачив. Но факт то, що нема його в живих. Галю засудили.

Після того я ще років два з половиною там жив.

Іноді додому заходив: ключ є, маю право зайти в хату і переспать.

На суді вияснилось: Надія ніяких прав на цю хату не має. Навіть, щоб поділити. Хата дарственна, подарувала мати мені. Жінці тоді присудили штраф 20 неоподаткованих мінімумів (340 грн — Авт.). За те, що не пускала.

— Надія Іванівна скаржилась, що ви прямо в дворі какаєте... Чого не в туалеті?

— Ну, буває, залізу в якийсь уголок. А шо делать? До того туалета хіба дойдеш? Там настоящие американські джунглі. Куди вони самі ходять, не знаю.

А за собою я все повивозив.

Похолодає — в хату ломиться не буду, зразу в суд піду. Вона ж виском вищить: «Вон к чортовой матері, щоб духу твого не було!»

— А де ви миєтесь? — не витримую.

— Де прийдеться. Коли до хлопців у котельню договорюся. А коли й у ставку.


Жаль дядька. Чесне слово. Сидить, слину пускає, ледь ходить, ночує під порогом власної хати, йому відписаної. І тітку жаль. Не мені їх судити. На те є Бог і суд.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №37 (1688), 13 вересня 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.