У 19-річної Руслани Шемендюк семеро дітей

Невисока, тендітна, сама ще схожа на дитину Руся Шемендюк з села Жуківка Куликівського району виховує сімох дітей. Рідному синочку Вані скоро три роки, Мишкові — шість місяців. Скоро рік, як вона опікун п’ятьох сестричок: Вікторії — 16, Риті — 14, Олі — 12, Поліні — 11, Олександрі — 8.


Зліва направо: Олександра, Ольга, Руслана з сином Мишком, Вікторія з племінником Ванею і Поліна

«Вчу їх, як мене мама вчила»

Подвір’я Шемендюків яскраве. Кілька велосипедів, дві дитячі машини, на яких ганяє Іванко, купи іграшок. Квіти всюди: перед входом до будинку, підвішені в горщику, на підвіконнях, у кімнатах. Менші діти, Поліна і Саша, за столом щось малюють. У них величезний набір фломастерів та олівців. Рита дивиться телевізор, Оля читає. Найстарша Вікторія допомагає Руслані дивитися за хлоп’ятами. На кухні смачно пахне їжею. Скоро обід.

— На день варю двічі, трилітрові каструлі борщу чи супу. А ще другі страви, компоти, — розповідає Руслана. — Добре, що кухонний комбайн є. Захотіли дерунів — одна миє, друга чистить картоплю, третя смажить. Привчаю їх до роботи, як мене мама навчила. У нас і городи, і хазяйство: кури, бройлери, свиня, качки, кішка, собаки. Всьому треба лад дати.

— Руслано, коли ти встигаєш?

— Я загартована, до роботи звична. У нас було три корови, до двох десятків в’єтнамських свиней, кінь, птиця, близько гектара землі.

Чоловік старший на 14 років

— Я з Виблів. Навчалася на кухаря у Куликівському професійному аграрному ліцеї. Подруга запросила до себе в гості у Жуківку. Коли я приїхала, всі на мене казали: «Циганка». Певно тому, що я смаглява, схожа на маму. Вона у мене була з Молдови. Працювала у Чернігові на ринку, продавала одяг, там і познайомилась з батьком. Було це у 1995 році. Він їздив за товаром. Коли мама завагітніла, перевіз до себе у село. Стали жити, пішли діти. І випивки, сварки, бійки. Ми по сусідах ночували, по снігу босоніж тікали, чого тільки не було, — пригадує Руслана.

— Мама теж пила?

— Було, але останні роки ні. У Жуківці я познайомилася з Ромою Шемендюком. Спочатку не знала, скільки йому років і що він вже був одружений. Два роки як розлучився. Щось у них не склалося. Дружині подобається жити у місті. Рома дуже любить село. Він платить аліменти. На канікули доньки до нього приїздять. Торік влітку у нас гостювали. Не знаю, чи цьогоріч приїдуть. Дівчатка хороші, до мене лагідні. Мені Роман сподобався тим, що спокійний, добрий і ніколи не лається. Не було такого, щоб він на мене кричав, за чотири роки, як ми разом. І не п’є, хіба трохи у свята.

Мама, коли дізналася, що він старший, дуже переживала. А я їй кажу: «Мамо, я не хочу такого, як батько, щоб пив і бив». Ми подовгу розмовляли на цю тему. У Виблях нам, як багатодітній сім’ї, дали хату. В ній ми прожили вісім років. У 2016 році мама купила хату у Жуківці і переїхала з сестрами сюди.

«Вінчалися 27 листопада 2014 року. Женилися З березня 2015-го»

— «Я не хочу жити в криках, бійках», — казала я мамі. «Як себе поставиш, так і будеш жити», — радила вона. Саме мама наполягла, щоб ми повінчалися. 27 листопада 2014 року ми стали під вінець у Вересоцькій церкві. Я виконала мамине прохання. Третього березня 2015 року — одружилися. Я завагітніла на другому курсі. Чоловік дуже хотів сина. Коли на УЗД сказали, що буде хлопчик, страшенно радів.

Ми оселилися у його хаті. Свекри живуть неподалік, вони прийняли мене, і я їх полюбила. Якщо до тебе по-людськи ставляться, кожному приємно.

«Мами не стало в 50»

— У матері були проблеми з нирками, їй дали групу інвалідності. Торік у березні вона проходила перекомісовку. Тоді ніхто нічого не казав. А в травні — трах-бабах — четверта стадія раку печінки. Головне, до цього на неї не скаржилася, не боліло. Вона розуміла, що їй залишилося мало. А трималася, говорила: «Я буду жити». Останні місяці мама злягла, їй робили знеболювальні уколи. Я прийду, наговоримося, наплачемося. Померла 15 серпня 2017 року. Звали її Раїса Іванівна Терпак.

«І в радості, і в горі»

— Як ти впоралася з усім, що навалилося після смерті матері?

— Віддати сестер до інтернату і думки не було. Я кожну з пелюшок виростила. Сестри напівжартома, ще коли мама жива була, називали мене мама-Руся. Чекають гостинців: «Мама-Руся привезе». Накапостять: «Мама-Руся насварить». Соціальна служба нашу сім’ю знала. Підтримали, спасибі.

— Як чоловік сприйняв, що заберете до себе п’ятьох сестер?

— Як належне. Ми знали, що мама не житиме. Морально були готові. Обговорили все. Коли вінчалися, клялися одне одному бути не тільки вірними, а й підтримувати і в горі, і в радості. Рома мене підтримав у горі.

— А батько?

— Батька звуть Віктор Ревко, йому 53 роки. Ми, діти, не були на нього записані, бо мама то сходилася з ним, то розходилася. Ображалась на нього, тому й на себе нас позаписувала. Після смерті мами він переїхав у її хату в Жуківці. Має коня. Як не п’є — людина. Іноді допомагає. Коли п’яний, і говорити не хочеться.

Я на хазяйстві, сестри вчаться, Рома працює електриком у Куликівці. Щодня їздить туди на роботу.

«Сестри з характером»

— Батьків діти зазвичай бояться, тому слухаються. А як тобі, Руслано, з сестрами?

— По-всякому буває. Я насварю — біжать Ромі скаржаться, він жаліє. Я ж хочу, щоб у них все склалося добре. Виросли достойними людьми. Віка нині вчиться на кухаря в Куликівці.

— Уже вмієш готувати страви, як на шоу «МайстерШеф?» — цікавлюся у дівчини.

— Ні, — ніяковіє Віка. — Супи, борщі, печінку смажила. Я вже визначилася, ким хочу бути. Після закінчення ліцею піду по контракту в армію.

Рита перейшла в дев’ятий клас, Оля у восьмий, Полінка у п’ятий — вона у нас молодчина, вчиться добре. Інші розумні, але трішки підлінюються. Саша перейшла у третій.

— Русю, люди кажуть: «Вона ж на сестер гроші отримує!» Чи вистачає?

— Так. Усе на них і йде. Беремо на день дві буханки чорного хліба, дві білого. Буває, до вечора не вистачає, тоді іду в магазин, щоб на вечерю було і на ранок поснідати. Одяг, взуття. А ще мої дівчата люблять солодощі. Хочеться їм дати найкраще. Щоб мама з неба дивилася і раділа за них.

— Дев’ятого січня був день народження у Рити. Торту більшу частину не доїли. Пішли спати. Дрімаю, і уві сні мама прийшла, каже: «Віточка, прости, не встигла Риті «реперку» купити. Хоч і обіцяла. Передай Русі, хай їй купить». Мама наче сидить на кухні і торт їсть. Прокинулась вночі, в холодильник, а шматку торту немає, і мамина ложка поряд. От і не вір у потойбіччя, — каже Вікторія. — Поліні снилося, по плечу гладила, казала: «Спасибі, що ти ліки подавала». А ще мама говорила, що принесла подарунок Риті. Гроші у приліжковій тумбочці, 200 гривень. Кинулися, а їх там немає, — продовжує Вікторія.

— Руслано, про що ти мрієш? Може, про великий мікроавтобус, щоб усією сім’єю до райцентру, на природу їздити тощо, — кажу, дивлячись на старенькі білі «Жигулі-копійку».

— Машину ми купили. Чоловік здає на права. Та хіба в автомобілі щастя? Щастя — це коли всі живі і діти не хворіють. Я хочу, щоб у сестер в житті все склалося, аби вони прожили легке і спокійне життя, а не так, як мама.

Говорили довго. Характер у Руслани м’який, склалося враження, що вона не вміє лютувати. Тому не стрималася і спитала:

— Що робиш, коли сестри тебе бісять?

— Намагаюся пояснити, що неправі.

Як це буває, впевнилася хвилин через десять після нашої розмови. Роман на роботі, тому для фото хотілося зібрати Русю з усіма дітьми. І тут уперлася Рита, показала характер. «Не хочу, не буду». Чому? «Не хочу, і все». Вмовляли її і Руслана, і всі сестри по черзі. Склала руки, втиснулася в крісло. Не будеш же тягти. Хвилин 15 просили. Дарма. Навіть з хати не вийшла.

• На прощання побажала великому сімейству здоров’я. А Руслані — терпіння. Бо то тільки збоку здається, що легко з сімома дітьми.
  

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.