«Дякуємо Богу, що послав нам дотепну маму з головою на плечах»

У селі Довга Гребля Корюківського району молдованка Олена Онопченко побудувала двоповерхову садибу і туристичний комплекс поряд: баня, басейн, гойдалка, кухня-вітальня, банкетний зал. 26 років тому переїхала з дітьми та другим чоловіком на його батьківщину.


Олена Онопченко біля свого будинку

Прийшов за «Букетом Молдавії», а знайшов дружину

— 20-30 гостей запросто нагодую. Сніданок, обід, вечеря. Святковий банкет. І готую, і подаю. Інколи дочка допомагає, якщо не зайнята. Роки вже не ті, — шкодує 65-річна Олена Онопченко. — Продукти до столу сама вирощую. Влітку до гостей виходжу і подаю в білих рукавичках. Господарство — корова, кури, барани. Птиця. Поки музично-розважальний комплекс не добудую, реклама не потрібна, нас і так клієнти знаходять.

У мене переважно страви молдавської кухні. Плацинди, мамалига. Компанії зупиняються на 2-3 доби. Коли знаю, що їдуть, починаємо з дочкою робити ковбасу. Коптимо в своїй коптильні. Рівно стільки, скільки знадобиться на три дні. Найманих робітників нема.

Олена Василівна за освітою кухар-технолог. У своєму рідному місті Орхей у Молдові була завідуючою ресторанами «Бочка», «Стара фортеця».

— Було 20 з хвостиком. Закінчила технікум, а керувала людьми з вищою освітою, — згадує Олена Василівна.

На роботі познайомилась з моряком далекого плавання Петром Онищенком. Він шукав на сувенір пляшку дефіцитного вина «Букет Молдавії». Порадили звернутись до завідуючої рестораном.

— Вина я йому не дала. Його дуже важко дістати було. А він пригрозив, що вкраде мене. Дізнався у нашої продавщиці мою адресу. І цілий рік ми писали одне одному листи. Кожного дня. Він гарний був, як артист, одягався стильно. Служив на Далекому Сході. А батьки з Чернігівщини, з Довгої Греблі.

Через рік в Орхеї гуляли наше весілля.

Петро залишив плавання — все колись має закінчуватися. Влаштувався в Кишиневі на завод слюсарем шостого розряду. Перевчатися не довелося.

У Молдавії прожили 17 років. Побудували для себе великий будинок. Теж своїми силами, тато мій ще допомагав. А коли сюди переїжджали, продали. Зараз каюся, що не залишила.

В Україні почали з нуля

— Чому покинули рідний дім?

— А чому зараз з України люди тікають? У 1989-ому почалася війна з Придністров’ям. Закривалися підприємства, починалося безробіття, бідність. Орхей ближче до Кишинева, війна до нас не доходила, та все ж... Я швидко реагую на будь-яку ситуацію. Звільнилася з роботи сама. Чим тоді вкрай здивувала своїх колег.

Я ще раніше надумала організувати відпочинок серед природи. Підшукувала село в Молдові. А тоді подумала: навіщо? Чоловік — саме з такого села.

Петро Митрофанович виїхав першим, влаштувався у лісництві в Рейментарівці (Холминського держлісгоспу). А ми з дітьми ще їздили туди-сюди. Примірялися' город у Довгій Греблі саджали. Тут сподобалось: тиша, річка, ліс.

Речі перевозили фурою в 1991-ому. Меблі, 300-літрову бочку з вином і 120-літрову бочку з пивом. І на кожному кордоні наливали. Проїжджали три пости: молдавський, білоруський і український.

На той час старші дочка та син вже закінчили школу. Менший, Едуард, після сьомого класу доучувався тут.

Весь двоповерховий будинок побудували своїми руками, за півроку. Без техніки, робітників. Самі сокирами та молотками махали. Я — архітектор, я і виконроб. Придумувала, що будувати. В голові прописувала план робіт, розказувала своїм, як зробити. В процесі щось змінювала. Ліс у лісництві виписували. Ох, якби гроші, я б таку ще будівлю побудувала! — захоплено каже Олена Василівна. — Зразу жили в хаті чоловікових батьків. Крита соломою, старовинна. Думала згодом музей там зробити. Жалко, спалили її...

Палили, били, хотіли втопити

Олена Василівна не хоче про це розповідати. Каже, що було, те минулося.

У 1999-ому люди обрали Олену Онопченко головою колгоспу. Контора в Рейментарівці. Спочатку КСП «Світанок», потім — ПСП «Журавушка». Вона ж була і ліквідатором підприємства у 2004 році.

Наприкінці ангар з тракторами, що був на території підприємства, підпалили.

— Закривала господарство. Всім виплатила борги, щоб нікого не образити. Якраз свято було, дала людям вихідний. Самі працювали, син — на тракторі. Поставила свою машину в ангар. Тільки додому прийшла — кричать: «Горить!»

Згорів ангар, вся техніка. Більше машини в мене не було і за кермо не сідала, — згадує.

Тоді Олена Василівна з побоями попала в лікарню. Викликали до річки, надурили, що корова потонула. Втопити не вийшло, тільки побили. Каже, зла ні на кого не тримає, і навіть тоді заяву в міліцію писати відмовилась. Але паліїв знайшли, їх судили.

Потім ще були підпали: хати, сараї.

— Для деяких людей тут ми залишились чужинцями, — зітхає Олена Онопченко. — Питали: «Навіщо ви сюди приїхали?»

— Але ж чоловік — місцевий.

— Роботяга був, аби не випивав. Помер п’ять років тому, в 61 рік. Серце. Ліг і не прокинувся. Разом прожили 37 років.

«Діти вчились за роботою»

— Коли сюди приїхала, ні корову доїти не вміла, ні на городі щось робити. Міська жителька. Виписала журнал «Дім. Сад. Город» і навчилася і доїти, і помідори вирощувати, і все інше. Я самоучка, і дітей самі вивчили всього, що в житті знадобилося. Навчання йшло за роботою. Що дасть диплом? Якщо сам в житті не проб’єшся, диплом не допоможе. Хіба мало зараз з дипломами вдома сидять? Дочка заочно в харківському вузі на бухгалтера вивчилася. А працювала продавцем у Корюківці.

Старший син хотів до військового вузу, не вийшло.

Зараз менший, 39-річний Едуард, — фермер. Директор сільгосппідприємства «Ністру» (Дністер молдавською). Своїм трактором і своїми руками обробляють з дружиною землю. Займаються тваринництвом, зерновими. Четверо дітей. Живе поряд, у тому ж двоповерховому будинку, з окремого входу.

43-річний Сімеон — будівельник. Їздить на заробітки. Живе в окремій хаті. Тримає пасіку, кузню. Кує, заливає, варить вироби з металу. На пилорамі працює. І все це — без ноги.

Біда сталася вдома, під час будівництва. Відвалилася балка, впала на ногу. Кінцівку довелося ампутувати.

— Ноги майже не залишилось, щоб ставити протез. Ходить на милицях. Було дуже важко, особливо морально. Дружина не витримала, розлучилися. Там дві дочки.

Але він справився. За все береться. Без ноги дах перекривав. На заробітки його беруть, бо як спеціаліста цінують, — хвалить мати.

Про свій перший шлюб не сказала ні слова.

Маргарита взяла діток


Маргарита з Русланом

Поки Олена Василівна з дочкою порали птицю, територією їздив на самокаті маленький хлопчик.

— А цей чий?

— Доньчин. Маргарита взяла на виховання двох діток. Я підтримала. Малий мене зразу бабою Леною став називати, її — мамою. Руслану 4 роки, є ще його сестра Альона, їй 13. Трохи плакала за мамою, а зараз вже нікуди не хоче. Дітки одягнуті, ситі, хай живуть. Я не проти, якби й ще взяла.

Будинок Маргарити одноповерховий і яскравий. Біля нього — іграшкова машина, гойдалки, шпаківня.

У великій кімнаті чисто, якби я не застала господиню трохи раніше за розбиранням курей, подумала б, що вона щойно займалась прибиранням. Маргарита на дивані грається з Русланчиком, малий лізе на руки, пригортається, перекидається. Альона зараз у Чернігові, в санаторії «Зелений гай».

— Лікарі сказали, своїх дітей не буде. Перенесла кілька операцій, - пояснює 45-річна Маргарита Влада. — А діток дуже хотілося. Запропонувала взяти прийомну дитину першому чоловіку, Володі. Не захотів. Ми не сварилися, просто розлучилися. Він завів нову сім’ю, і ось недавно вони дочекалися, народилась донечка. Я щиро рада за нього, ми залишилися друзями.

Другий чоловік не хотів дітей. Щоб взяти з притулку, був категорично проти. Потім запив, загуляв. Розлучилися.

Життя нас не дуже балувало. Але Бог подарував нам дотепну та спритну маму з головою на плечах. Вона ніколи не опускає руки. І нам приклад показує.

Сама і плитку класти можу, і стіни з цегли. Дах, якщо треба, перекрию. З Русланом на заробітки їздила, працювала нарівні з чоловіками.

— З цим Русланом? — перепитую, киваючи на малого.

— З братом. І в його, і в моєму житті було забагато негараздів. І ми поміняли імена. Був Руслан, став Сімеон. Я була Людмила, стала Маргарита. Прізвище взяли Влада. Моє дівоче — Юденко. Ми Володимировичі. У нас з Русланом був один батько, у молодшого, Едика, — інший, Петро Митрофанович. Нам він теж став батьком.

Це він мене навчив косити, сокиру тримати, рибу ловити. Пам’ятаю, як ще в дитинстві ходили з ним на річку. Морозивом кормив. В лунапарк водив на озеро.

Просила одну, отримала зразу двох

— Коли я працювала продавцем у ковбасному ларку в Корюківці, почула, що в пологовому мати залишила дівчинку. І я вирішила її забрати. Іванці було 3-4 місяці. Разів п’ять за два місяці її провідала. Але в соціальній службі сказали, що все не так просто. До того ж рідна мати кілька разів передумувала. Я почала оформляти документи, пішла на курси прийомних батьків. Тим часом Іванку перевели з лікарні в дитячий будинок у Прилуки. А там зразу усиновили інші батьки. Може, то й на краще, адже я хотіла, для початку, взяти опікунство. Це легше і швидше. Коли навчання на курсах закінчувалося, сказали, що в реабілітаційному центрі в Хмільниці, під Черніговом, є дитина. Навіть дві, сестричка і братик. Боялася, що не підійду, бо я сама, без чоловіка. Але на це не звернули особливої уваги. Поїхала знайомитись.

Русланчик соромився, ховався в Альони на руках. Як оце в мене зараз, — гладить Маргарита хлопчика. — Дівчинка переживала, сумнівалася, дорогою навіть плакала. Все чекала, що рідна мама за нею прийде. Не прийшла. Але ж я не забороняю, вони зідзвонюються. І не проти, щоб їх мати сюди приїхала, провідала.

— Не боїтеся?

— Ні. Жодного разу ще не була. На Паску домовлялися, наче твереза була. А не приїхала. Гостинців не треба, хай би сама добралася, Альона за нею скучила. З бабусею їхньою спілкуємось.

А коли в «Зелений гай» відправляли, Альона вже від нас їхати не хотіла.

У неї характер, яку мене. Треба іноді побути наодинці з собою. Вірші пише. Таку пісню про війну склала, що мене до сліз довела. Це їм у школі таке завдання було. Учиться в Савенках.

Менший зразу став називати мене мамою. Альона звертається по імені або просто «ви».

«Тепер хочу дитячий будинок»

— Ще будинок треба облаштувати, тут кілька років ніхто не жив. Рама на веранді зіпсувалась — відремонтувала. Спеціально пофарбувала в такі яскраві кольори, бо хочу, щоб і життя таке в цьому будинку було. І дітей хочу ще взяти, відкрити дитячий будинок сімейного типу. Ще треба, щоб пісочниця була.

Я в сім’ї і за жінку, і за чоловіка. Меблі сама складаю, диван. Діти ламають — я збираю. Оцей камін переробила, цеглинами верх виклала. Машина у дворі — сама змайструвала. Взяла стару коляску від мотоцикла, руль прикрутила, розфарбувала — і машина.

У кожного в сім’ї, в братів і в мене, — свій набір інструментів, запчастини. Свої болти, шурупи. Хіба як щось зламається, дриль чи що ще — тоді беремо в іншого.

«Тут наш дім»

Олена Онопченко водить своїм обійстям:

— Тут гарно, тихо. Влітку річка Убідь — вода чистіша, ніжу Десні.

Приймаю людей культурних, а не всіх підряд. Хтось уже був. До когось гості приїхали — везуть показати. Або в «Бреч» приїхали, а там місць нема.

Починала я років 7 назад з пива. Ще три роки тому продавалось. І бочка є, але вже не хочу. Бо йшли всі підряд і в будь-який час. Потім зрозуміла, що ці нічні дискотеки не для нас.

Зараз спиртного взагалі нема. Хто хоче, приїжджають зі своєю горілкою.

На зиму треба заготовляти дрова. Виписуємо в лісництві, самі рубаємо і привозимо. Газу нема. На опалення всього комплексу треба 2-3 причепи дров. Це приблизно 18 складометрів. Ще з пилорами обрізки виписували.

— За домом жалкуєте?

— Вже ні. Спочатку плакала. За 26 років звикла, призвичаїлася. Тепер тут мій дім.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №23 (1674), 7 червня 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.