Мій, точно мій! Опікуном став батько

У 2012 році соціальні служби Корюківського району дізналися, що в п’ятому класі Холминської школи навчається хлопчик Вадим, якого покинула мати. Розгубилися. Дитина прописана в Росії, мати невідомо де, в графі «батько» прочерк. З усього виходило, що малий перебуває в Україні без законних підстав і має бути депортований.

— Але батько, з яким жив хлопчик, твердив: «Син мій. Виховував і буду виховувати», — згадує головний інспектор служби у справах дітей Корюківської райдержадміністрації Ірина Терещенко. — І ми призупинили позов, почали зв’язуватись з органами опіки там, у Росії. Виходили на уповноваженого Республіки Башкортостан.

Прізвище Вадика Певзнер, по батькові — Володимирович.

— А Вадим — він вам... — підбираю слово, щоб запитати в 37-річного Андрія Нагорного.

— Мій. Точно мій, — не дочекався запитання Андрій.


Вадим Повзнер, Ольга Шеремет і Андрій Нагорний

Втеча перша — щоб стати матір'ю-одиначкою

Розмовляємо в їхній хаті. Андрія відпустили на годинку з роботи (деревообробка в Холминському лісгоспі). Дорогою забрали зі школи десятикласника Вадима і Ольгу Шеремет, Андрієву дружину (працює там техпрацівницею). Секретів у родині нема.

— З Настею Певзнер познайомились у селі Лапіно Смоленської області, — згадує Андрій Нагорний. — Там навчалася ще при Союзі середульша сестра Валя. Вийшла заміж. А тоді менша, Галка, поїхала. Ще є старша Свєта, вона в Холмах. З менших — брат Іван і я. В 1999-ому сестрі Галі зробили операцію, я поїхав їй в помощ по господарству. І півтора року там прожив. Працював у лісопереробному цеху (спеціальність столяр-тесляр-паркетник). Ставив зруби для руської бані. Вручну: сокира, дворучка, драчка, — і погнав. За місяць учотирьох по дві бані вилітало.

А Настя з мамою переїхали туди з Уфи. Вона мені вже як наречена була. Якось гуляємо, Настя питає: «Як завагітнію, що будеш робить?» — «Поїдемо до мене жить, в Україну». І замовчала. Маму її тоді вже поховали, рак печінки.

Згодом каже: «З’їжджу до бабки в Уфу. Вернусь, може, й поїду до тебе». І як умотала. Я прождав на Росії з березня по травень — нема. Мобільних у нас не було. Думаю: втекла так втекла. Повернувся додому, устроївся на лісозавод.

У жовтні чистимо буряк на городі: мама, батько, я. Собаки загавкали. Пішов глянути — поштарка. «Принімай телеграму» — «Кому?» — «Тобі».

У телеграмі: «Поздоровляю із сином». Від Петрової Клавдії Григорівни. Настиної бабусі. На город повертаюся: «Поздоровляю з онуком», — кажу. «Яким онуком?..» — «Читайте».

Батьки були ошелешені, що вже про мене казати.

Пробив її номер телефону. Дзвонив зі стаціонарного, через «8-ку». Настя ніби рада була. Кажу: раз син мій, я ж тільки «за».

Уже пізніше взнав, що то бабуся прижала. Сказала: їдь до чоловіка, щоб у дитини батько був. Баба Клава — отлічная женщина. Я її поважаю.

«Сумнівів не було»

— 12 жовтня 2001 року вона приїхала.

Забирати з поїзда їздили з сестрою Свєтою, до Холмів машину наймали. Входить Настя: з дитиною на руках, з речами. Я дитину забрав, Свєті віддав і до Насті цілуватися поліз. А вона перелякалася: кому сина віддав? Свєту ж вперше бачила.

Нащот сина в мене сумнівів не було. Я зразу прикинув: коли, що, — все сходиться. Як було йому два роки, взяв своє фото в такому віці, Вадимове — одна людина, тільки костюм інший.

Ольга приносить фотографії:

— Ось Андрій, а то Вадим, — показує.

— Ні, мам. Ото я, а це папа, — поправляє хлопець.

— Спершу жили в матері. Потім сусідка хату відписала за те, що її доглядали. А в 2.004-ому купили цю. Дві кімнати, ще перегородку поставив для спальні, — веде далі Андрій.

На весіллі похрестили молоду. І сина молодят

— Хотіли зразу розписатись. Але в сільраді сказали, по українських законах не можна, бо Настя — росіянка. В Корюківці теж відмовили. Тоді ми поїхали в Росію, в 2002 році. Вадиму був рік, залишали на бабу Марусю. І в райцентрі Єльня Смоленської області зареєстрували шлюб (село Лапіно — Єльнинського району). А вже тоді в Холминській сільраді поставили штамп у паспорті, що я жонатий.

Весілля тут гуляли. Шалаш у матері поставили на весь двір. Людей було! Сім’я ж велика. Баба Клава дивувалася: «Как можно за два дня поросенка съесть?» А так: родичів набігло і з’їли. На другий день моїх батьків «женили». Така в нас традиція, коли женять чи віддають заміж меншого з сім’ї. Потім моїх батьків возили купати. «Купають» тещу, але Настя сирота, а бабу Клаву ж не повезуть. Зараз за 80 їй, дай Бог ще здоров’я.

Запросили попа, зразу на весіллі похрестили Вадима. І Настю заодно, бо була нехрещена.

«Аби ж хоч Андрійовичем був...»

— Настя місяць у парку попрацювала, звільнилась. Недостачі були. Потім на пошті працювала — попросили піти. Люди скаржилися, що пенсії недодавала.

У 2005-ому народилася Аня. Дочку вже зареєстрували як треба.

А сина на мене так і не записали.

І в Корюківку, і в Чернігів звертались. Поїхали в район — кажуть, не можна. Аби ж хоч Андрійовичем був. А Настя, коли сина реєструвала, оформлялася як мати-одиначка і дала своє прізвище й по батькові — вона Володимирівна.

Просили, щоб у Чернігові в загсі переписали свідоцтво. Але Настя ж росіянка, треба було добиватись виду на проживання в Україні. Вона цим не переймалася. Була довідка, що може тимчасово проживати на території України, і все. Дільничний скаржився, що постійно мав писати по ній звіти.

«Я спав у холодному вагоні, а вона лягушек слухала»

— З 2006 року я працював у приватній фірмі. У Віталія Запорожця, місцевого підприємця, колишнього мера Холмів. Переманив мене з державного лісгоспу кращою зарплатою. їздили по Україні, ставили дерев’яні будиночки. Я точив колоди для них. Здебільшого відрядження були в Крим. У 2008 році роботи не було, зарплату не платили. І я поїхав на заробітки в Київ. Друзі з Холмів позвали в бригаду. Плитка, гіпсокартон, штукатурка, стяжка. Прийшлося навчитися всього. Жили, де працювали, спали у вагончику. В Новопетрівці, під Києвом, спочатку ночували з обігрівачем. Бік замерзне — перевернувся, погрів. Потім хазяїн відключив, сказав, неекономно. Добре, що це під весну, майже в березні.

Місяцями вдома не бував. 9 травня 2009 року дзвонить Сашко, друг дитинства: «Твоя з Тищенком тягається». А я ще в Росії за нею помічав такі походеньки.

«Де? Як?» Друг дитинства все мені виклав. Вона пішла гуляти в ліс з компанією. А то всі мої знайомі. Телефоную одному, другому. Кажуть: «Ти здурів? Ми в волейбол гуляємо».

А Сашкові не йметься, дзвонить знову, вже упечений. До мене почало доходити, що він Настю ревнує. Розговорив. Той видав: «А ото пам’ятаєш, як вона лягушек ввечері слухала і ти дзвонив?» — «А що, й ти там був?» Згадав, як вона сказала тоді комусь: «Пойдем». І переконала, що мені почулося. «І часто ви лягушек слухаєте?!» — скипів.

Син у баби жив, ніхто їм не заважав. Я Настю спитав: «Ти там гуляєш?» «Да что ты?!» — обурилась.

«Чорна сторінка мого життя»

— Я день на нервах, а вечором на Київ. Переночував на вокзалі. Вранці «прилетів» у Холми. Городами до матері, день пересидів, а ввечері заявився до друга. Прижав, кажу: «Дзвони моїй і говори, як зазвичай говорите». Той подзвонив, общаються. А я на свій мобільний записую, щоб доказ був.

Тоді кажу: пішли до неї! Були тверезі обоє. Зустріли на півдорозі, Настя йшла з подругою. Якби не та подруга, не знаю, чим закінчилось би. Сашко все розказував: де, як, на якій хаті. А Настя заперечувала. І це розлютило, мені «кришу зірвало». Бив її, скільки й додому йшли.

— Чого ж не тікала? Коханець її захищав?

— А як би вона втекла? Сашко — ні, не захищав. Подивився, додому пішов.

Вдома я сам «скору» викликав, у лікарню її одвіз. Нічого не зламано, підозра на струс мозку. Залишив у лікарні, приїжджаю зранку. Каже: «Ходімо звідси. Міліціонер приходив». Не хотіла, щоб міліція розбиралася.

У Холмах фельдшера нашого попросив, щоб її покапав. Тиждень вдома сидів, мирилися. Поїхав на Київ, а через місяць телефонує мені: «До бабки проїду» — «Ну проїдь». А вже здогадався, що тікає.

У борги влізла, кредит взяла на 500 гривень. Хоч я ж гроші привіз, їхати було за що.

Перед тим як їхати, привела до моєї матері дітей, хотіла обох залишити. А мати сказала: сина давай, а з дочкою сама розбирайся. Вона за Аню — і пішла з двору. Це було 19 червня. 21-го в мене був день народження, 29 років. Не телефонувала. Через тиждень давай я їй дзвонити. Каже: «Не хочу з тобою жить».

Після другої втечі побув підкаблучником

— Ані було чотири роки, Вадиму сім. Син до осені жив у моєї мами.

— Не сумував за мамою? — питаю Вадима.

— Я й раніше жив у баби.

— Настя ще до того двічі тікала в Росію, — каже Андрій. — Перший раз їздила в Уфу до бабушки, коли тій операцію зробили. Дітей тут залишала. Аня ще зовсім маленька була, допомагали Свєта і моя мама.

У 2008-ому ми добре поскандалили. Не билися, просто я свого добивався, а вона свого. Не могли ужитися. І вона з Анею поїхала, жила в Уфі вісім місяців. А коли Вадим ішов до першого класу, приїхала на перший дзвоник. Показалась — і знов до Уфи. Сказала: «Як треба, приїдеш і забереш». Поїхав. Як привіз Настю додому, вже у всьому її слухався. Підкаблучником став: як казала, так і робив. Через неї з мамою і сестрою майже не здоровався. Вадим бігав до них, а мені не можна. Мати корову віддала, щоб молоко дітям було. Раз подоїли, а тоді обухом по голові недоєну, — продали. Мороки з коровою не треба, а гроші потрібні. Ще гроші треба — на Київ на заробітки поїхав.

«З татом жилося весело»

— Восени я повернувся з заробітків додому, — продовжує Андрій. — 3 200 гривнями, хоч було за що доїхати. Господар обдурив, не заплатив. Пішов знов працювати до Запорожця. Коли у відрядженні, Вадим з бабою Марусею, коли вдома — вдвох тут жили. Їсти самі варили.

— З татом жилося весело, — згадує хлопець. — Пам’ятаю, баба з дідом послали в магазин. Я на велік, під’їжджаю до магазину, а там тато стоїть, з відрядження щойно приїхав. З новим велосипедом, привіз мені в подарунок. Я так зрадів, що старий велік біля магазину покинув.

Ще як батько тут у лісгоспі працював, перед школою, забирав мене з собою на роботу. Мама якраз в Уфі сиділа. Пам’ятаю, як йому там допомагав. Ну, я тоді так думав, що допомагаю.

Не залежався

Одинаком Андрій пробув недовго.

— Святе місце пустим не буває, — жартує Ольга, друга дружина, дивлячись закоханими очима на чоловіка.

— Як ви познайомились?

— А ми, виявляється, вчилися в паралельних класах. Тільки одне одного зовсім не пам’ятаємо. Потім разом на весіллі гуляли, як Андрієва племінниця Катя виходила за мого брата. Нам з Андрієм на другий день весілля пов’язали рушником руки, так племінниця хотіла, щоб ми разом були. Це було в 2008-ому, Настя якраз в Уфу їздила.

У школі ми працювали разом з його сестрою Свєтою технічками, — розказує далі Оля. — Другого жовтня у Вадима день народження. Ми напросилися. Сказали Андрію начистити картоплі, а все інше самі принесемо. Наготували, накрили стіл. Були племінниця Катя, бабушка. Потім, поки я зі столу прибирала, всі повтікали. А я так і залишилась.

До того ми не зустрічались. Тільки хрестини в Каті гуляли разом. І Андрій по господарству іноді допомагав. Я через сина клинці підбивала. Малий од мене, як від родички, в школі не одходив: ми ж тоді з Катею в одній хаті жили, а вона Вадиму — двоюрідна сестра.

— Пам’ятаю, як ти мені великого паровоза подарувала, — сміється Вадим.

— Я астматик, школу довелося покинути після восьмого класу. Потім доучувалась у вечірній. Вийшла заміж в Корюківку. А там вихлопи. В мене приступи астми були сильні. Навіть дитину не виносила. Чоловік у Холми їхати не хотів. Розлучилися, і я поїхала без нього.

А в Холмах побачила Андрія.

В 2011 народилася наша дочка Валерія. А розписалися тільки через три роки спільного життя.

«Він тут на птичих правах»

— Після того як Настя поїхала, Вадим продовжував ходити до школи. Поки мама була тут, питань не виникало: дитина ходить у школу за місцем проживання. Мама виїхала, а він продовжує ходити. Десь в шостому класі вчителі затурбувалися. Кажуть мені: дитині треба буде атестат, а він тут на пташиних правах, — згадує Ольга. — Він не прописаний, за документами — російський підданий. І за свідоцтвом виходить, що Андрій йому взагалі ніхто. На яких підставах хлопець ходить в Холминську школу?

Давай його оформляти. В 2012 році звернулися в Корюківку, у службу в справах дітей.

— Я хотів, щоб він офіційно був моїм сином, — каже Андрій. — А за документами я йому був чужий. Навіть прізвища різні. Ми Нагарні, він Певзнер.

Посилали запит у Росію. Я телефонував Насті, просив: треба була довідка, завірена нотаріусом, щоб вона підтвердила, що я батько. Настя обіцяла зробити. І не зробила.

Потім з Уфи з служби у справах дітей передали (через Корюківську соцслужбу) який треба пакет документів. Усе зібрали, в Чернігові переклали на російську мову, вислали туди рекомендованим листом. Вони могли б за. цими документами переписати свідоцтво про. народження. Але не зробили цього.

«Боялися, що посадять в машину і переправлять закордон»

— Зайшли в тупик. Я вже не знав, що робити. Сина могли депортувати в Росію.

— Ми справді думали, що приїде міліція. Вадика посадять у машину і переправлять в Росію, — зізнається Ольга.

— Ще й з сином щось коїлось. Поговорив з матір’ю по скайпу. Мабуть, звала до себе, накручувала... Бачу, як мумія ходить. У Росію збирався. Я зателефонував їй, питаю: «Син приїхати до тебе хоче, забереш?» А вона: «Что, нагулялся, как со щенком, и назад отдаеш?» — сказав Андрій і вийшов покурити.

— Я бачив, як переживає батько, нічого в нього не виходить. З мамою спілкуватись було неможливо. Замість того, щоб поговорити про мене, поцікавитись як справи, вона тільки: «Передай йому... скажи йому...» Все намагалася щось батьку довести, я сам її не цікавив. Думаю: як нічого не можна вдіяти, поїду в Уфу. Радості від того не було, їхати не хотів. Але щоб уже ця волокита припинилася... — пояснює Вадим.

— Тоді Олена Арсентіївна (Одерій) з соціальної служби запропонувала: як не можна встановити батьківство, давай позбавимо її батьківства через суд і зробимо тебе опікуном, — повернувся з перекуру батько. — Так і зробили. Хотілося по-хорошому, а раз не вийшло... Справу слухали в Корюківському суді. Перший суд перенесли — не вистачало документів. А за другим разом батьківських прав її позбавили. На суд не приїжджала.

— Це було міжнародне позбавлення батьківства, — розказували в. Корюківській службі у справах дітей. — Через наш суд. Підключали їх консульство.

— Тоді ми з Олею й розписалися. Щоб у соцслужб щодо опікунства ніяких питань не було. Без фати, без весілля. Якби не Вадик, я би взагалі не розписувався, бо зрозумів, що ні штамп у паспорті, ні обручка не втримає. В нас і обручок не було. Дочку на себе записав, а одружуватись не збирався.

«Хочу побачити сестру та бабусю»

— Така ситуація склалася: вона забрала Аню, в Ані українське громадянство. А у Вадима, який тут лишився, було російське.

Нашій Валерії зараз 6. На 10 років менша Вадима. Дочці Ані 13. Вадик з нею часто спілкується по скайпу. Хоче побачити її, бабушку. Аня живе у Клавдії Григорівни. Настя була заміжня. Народила, розлучилася, живе окремо.

У минулому році Вадим отримав пластиковий паспорт громадянина України.

— А мама на минулому тижні все ще погрожує мене депортувати. І довести їй, що вона вже цього не може зробити, неможливо, — каже Вадим.

Як мине 18, думаю з’їздити до сестри і бабусі. Аня тата хоч майже і не пам’ятає, але просила його фото.

— Зараз боїмося його відпускати. Раптом назад не впустять. Та і з пластиковим паспортом у Росію не випустять. Треба загран робити, — додає Оля.

— У місто я не хочу. В селі виріс, у селі й буду. Вчитися думаю в Глухові. На фізрука або на механіка. В армії обов’язково відслужу. Потім далі буду пробиватися. Зараз спорт люблю: футбол, волейбол. їжджу на військові змагання, польові збори від школи.

Недавно навчився грати на гітарі, — радіє Вадим.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №18 (1669), 3 травня 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.