Колишні міліціонери розважають салютами. Білоруська молодь – дискотекою

Будинок 59-річної Наталії та 49-річного Віктора Нікітенко з Пустинок Чернігівського району на краю села. Далі — Дніпро, через кілометр — автомобільний пункт пропуску «Пакуль-Комарин». Білоруський райцентр Комарин Брагинського району.


Ганна Музика з Наталією Волошиною

— Я родом з Прип’яті, — розказує про себе господиня. — Як Чорнобиль бахнув, нас вивезли у Київ, отримала там квартиру. Сини виросли, житло продали і купили дві квартири у Славутичі. У одній живе син, працює у Чорнобилі, будував отой здоровенний саркофаг. Другий житло здає, сам поїхав у білоруський Комарин, пожежник. А ми тут купили хату. Батьківщина чоловіка. 17 років хазяйнуєм.

Молоко не здаємо, бо по селу тільки три корови. В основному тримають птицю. Що таке чупакабра, не знаємо, — сміється Наталія Михайлівна. — По Мньову ходить, а до нас не забрідає. І вовків давно не видно. Хоча чуємо, як ночами виють. Невістка з Комарина дзвонила, казала, у них трьох людей покусали.

Улітку на Дніпрі люду повно. З палатками їдуть. Просять продати картоплі, бурячка, моркви на юшку, супи-борщі.

За мостом, у Дніпровському, живуть наші олігархи. Колишнє чернігівське міліцейське начальство. Чим займаються, нам звідси не видно. На Новий рік приїздили компанії. Будинки гірляндами світилися. Як тільки яке свято, такі салюти запускають — з чернігівськими не зрівнять.


Наталія Нікітенко

— Чоловіки з найближчих сіл охороняють їхні будинки, — каже Віктор.

— А з Комарина, як свята, музика гучно грає на всю округу, — додає сусідка Наталія Волошина. Прийшла до Нікітенків по молочку. — Виходь на поріг і танцюй. Ось-ось день закоханих на носі, потім 8 Березня. Почнуться танці. А чого це у вас у півчетвертої ранку світло горіло? — звертається до Наталії. — Хотіла дзвонити, питати, що у вас там робиться.

— А чого ти за нами підглядаєш? То мені не спалося, — курячи у грубку, відповідає господар. — Зуб розболівся. То пополощу, то каву з ці/ігаркою поп’ю. Будь вони не ладні, ті зуби.

— На Івана Купала виходиш надвір, і видно, як білоруські дівчата вінки по воді пускають, вогнище велике розводять. Наташко, а ти ковзани купила?

— Ще у місті не була. Кума Таня казала, свої віддасть. Треба ж ще защиту на коліна, шлем десь знайти.

— Робити взимку нічого, вирішили займатися фігурним катанням, — пояснює Наталія Нікітенко. — Один одного розважаємо. Ото кінокомедія буде, як я, здорова, на лід стану.

— Ага, хай хлопці нам шести на Дніпрі розставлять. Будемо і ми показувати білоруській молоді . май-стер-класи. Мо’, піде спрос на хати. Бо навіть машина з хлібом не їздить. І автобус хочуть забрати. А син каже: «Мамо, побачиш, років через п’ять тут будеш раювати. Землі біля Дніпра повикупляють, за ваше село візьмуться. Дороги зроблять». 33 роки, а такий фантазер у мене.

— Не спроста молодьож таке каже, — перебиває хазяїн. — Слух же такий пройшов.

— І заглух, — махає рукою Волошина. — Років п’ять тому заговорили про продаж паїв. Поговорювали, брати Клички хотіли викупити наш острівець. За селом сінокоси, біля семи гектарів. З одного боку Дніпро, з іншого — річка Речище. Мо’, щось будувати хотіли. А тоді все затихло. Віталій мером Києва став. Орендарів тут не густо. Платили по три відсотки. З цього року вже підняли до семи.

— Рибу поки ловимо у магазині. Он, бачите, мойви спіймала на тридцятку, насмажила, — усміхається господиня. — Чоловік ходив з вудочкою, окуньків малих наловив. Не годуй, а дай тільки посидіти з отією шморгалкою, що спінінгом зветься. А весною, як розлив, з порогу рибу ловимо.

— І кладовище рятуємо, — додає Волошина. — Кожен рік якісь добродєятелі підпалюють траву. Вітька трактором землю підриває, і ми з Наталкою слідом з граблями бігаєм. Вогонь же до хат доходить.

Водичка теж треба. Погано, що потреб топить.

— Підлогу підніми на 20 сантиметрів, — радить Віктор.

— Підняла на 15. Вісім відер за ніч вичерпала. А як ще на 20 підняти, то стелю треба теж вгору. Добра порада, та мені погреб треба розкурочити. Ні у кого води немає на городах, а у мене всюди. Єдине добре, що хата на горбі. У 2013-ому як залило. МНСники на БТРах їздять, людей возять. А у мене хата суха і тюльпани на клумбі ростуть. Діти з міста приїхали. Вітя плуги до трактора причепив і возив їх селом.

— Не кажи, що тільки у тебе топить. У нас було таке, що кури з індиками плавали, — не погоджується Наталя Нікітенко. — А як сходить, риба всюди лежить. Трощим всю весну. Карасів, коропів руками на городі ловила. Невістка знімала на телефон. Кажу, в Інтернет не викладай, бо ще оштрафують.

— А хто винен, що риба до тебе у двір сама прийшла? — виправдовує Волошина.

— От рибачки, йок-макарьок. Поки чоловік на роботі, вона браконьєрством займається. Риби наловила, телефон утопила, — сміється Віктор.

— А я переживаю, — додає сусідка. — Дзвоню, а вона трубку не бере, і хоть Божу Мать співай. Плавати ж не вмію, — сміється. — Ой, у мене на плиті собаче вариться, — махає рукою Наталя. Хапає відро з сироваткою і біжить додому. — Ось, моя хрещена, 92-річна Ганна Музика, — заводить у свій будинок. — її розважає городський папуга Рікі. Бабуся — найстарша жителька села. Моя помічниця, грубку топить.

— Усе життя працювала у колгоспі. Похоронити за свій рахунок обіцяли, — заводить розмову Трохимівна. — Казали, яму викопають, хрест, труну дадуть. За поминання заплатять. Я ж бездітна. За всіх пайки посапаю, і премія не минала, по 50 рублів докидали.

— Немає вже колгоспів. Ми тебе з усіма почестями поховаємо, — заспокоює Наталія хрещену. — Як її чоловік помер, жила з сестрою. Вісім років тому я сюди переїхала, до мами. В одній хаті лежали: хрещена, мама і свекруха.

Спершу тут жити незвично було. Диких свиней повно у городі паслося. Лосі приходили, зараз рідко бачимо. Зайці за зиму всі віточки на деревцях обгризли. Козулька за селом бігала. До хат близько не підходила.

Під моєю опікою дві родини їжаків. Разом з котами на порозі з миски їдять. Якось їжу забула покласти, чую, щось гупає. Виходжу: їжаки чмихають. Два роки тому вовк на собаку Рекса напав. Вийшла з палкою, давай гупать, щоб злякати. Будка перевернута, Реке вищить. Давай витягувать, а ззаду трохи вовк роздер. Ховала в хату. Виняньчила, живе. Сільрада викликала мисливців, прогнали вовків.

Вужів повно, а гадюк немає. Тогоріч жінка їхала машиною з дитиною зі Славутича на Чернігів. На Здвиження. Водій віз автобусом людей, зупинився. Дитя сказало, мама в туалет пішла. Люди стали ліс прочісувать — знайшли мертвою. За слухами, до кубла мідянки підійшла. Шість укусів на тілі було.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №7 (1658), 15 лютого 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.