72-річна Тетяна Шемець живе у крайній хаті села Берилівка Городнянського району. У прикордонні трьох держав: України, Білорусі, Росії. Від Берилівки до Сеньківки, де колись гуляли фестивалі дружби, три кілометри.

Тетяна Шемець
— Баба лишилася сама, — каже жінка про себе. — Була сім’я — і нема нікого. І село майже вимерло. У Сеньківці на кладовищі люди питали: «Ти не боїшся сама?» Ніскілечки не боюся. За хатою справа, зліва — ліс. З одного боку — сусід Леонід Шемець. Казав: «Як собака вельми загавкає, я біжу до вас». Хвилюється.
— Прикордонники оберігають?
— Часто проїжджають селом. Може, через це і нема, щоб такі-сякі ходили.
Колись переходили кордон мігранти, — згадує. — Мабуть, з Азії в Європу йшли. Одна хата, — показує, — давно порожня стоїть. Іду (ще магазин був): наче занавіски не так висять на вікні. Подзвонила Наді, хазяйці (вона вже вмерла). Зрозуміли, що були гості. Нічого не чіпали. Топили піч і варили у чайнику квасолю у печі. Не знайшли іншого посуду. Вікно у коридорі видрали, щоб залізти. Скільки вони там жили, ніхто не знає. Пішли куди, теж ніхто не знає.
А то ще якось у нас ночували у сіннику. Але ми їх теж не бачили. Восени було. А восени ж ми сіна не брали. Коли взимку почали брати, зрозуміли, що ночував хтось: вим’ято. У нас було де заховатися. Три корови і кобила — ого скільки сіна.
Збули кобилу, хоча красуня була, і корів добренних збули. Дід був слабуватий, сини помагали, але ж у кожного свої сім’ї.
Дід умер у лютому 2017 року. Старший син Юра, з 1964 року, жив у Городні, умер. Армія була в поганих військах, у ракетних, в Астрахані (Росія). Опромінення отримав. А потім у Чорнобиль забрали. Вважайте, подвійна доза радіації. Ноги відібрало. Не боліли. Ватні стали. З трудом III групу інвалідності отримав, і все.
Менший — по заробітках, на фурах, куди пошлють. Люди б не роз’їжджалися. Нема у нас країни. Треба, щоб стабільна зарплата була.
Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №3 (1654), 18 січня 2018 року
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.