Тарас Тарасенко, інвалід з дитинства, заробляє сам

31-річний Тарас Тарасенко із селища Любеч Ріпкинського району, інвалід з дитинства, сам заробляє на життя.

У Тараса ДЦП (дитячий церебральний параліч). Стан, який уражає центральну нервову систему. Страждає увесь організм.



По хаті хлопець пересувається за допомогою ходунків-милиць. Саморобних металевих. По вулиці — на колясці.

Закінчив Любецьку загальноосвітню школу, чернігівський педуніверситет (заочно), вивчав історію та українознавство.

Пише слова і музику, співає. Грає на гітарі (навчився у 20 років), гармошці, губній гармошці, клавішних. Є домашня міні-студія звукозапису: мікрофон і два мікшери, музично-акустичні пристрої. До 30-річчя дав концерт у Чернігівській філармонії.

Мешкає з мамою та батьком.

Перші гроші: співав і грав на весіллях

Тарас Тарасенко працює з 20 років. Пенсія, зараз це десь 1800 гривень, іде на комунальні, Інтернет. Заробіток — на інші потреби.

— З братом Андрієм (йому 34, живе у Любечі) разом співали на весіллях, — розповідає парубок.

— Жили у Києві. Я акомпанував на синтезаторі. Гітари своєї тоді ще не було. Зібрали гроші — купили вживану «Ямаху». Років 7 користувався, поки не почав створювати музику на комп’ютері.

Зараз працюю у київській компанії «Арт-ексклюзив», — продовжує. — Роблю відеомонтаж весіль, ювілеї, передачі. Присилають мені відзнятий матеріал. Я сиджу, монтую.

— Як платять?

— По-різному. Гривень 300 за годину готового матеріалу. Приносять увесь матеріал.

Роблю фільм на 2 години. Це буде 600 гривень.

Співпрацюю з чернігівським гуртом. Його очолює Андрій Пилипенко, колишній барабанщик Руслани Лижичко. Музиканти — з Чернігова.

Андрій працює на кораблі у джаз-банді (оркестрі).

Коли повертається з круїзу, вони збираються, грають.

Він пише музику, я — тексти на англійській мові.

Оплата залежить від вкладеної роботи. 50 доларів за текст. їх, буває, доводиться розтягувати і на півроку. Але слава Богу, що вони є. У людей з проблемами, як у мене, і такого нема.

— Музика — заробіток нестабільний.

— П’ять років відпрацював менеджером у компанії «Твой репетитор».

Користувач подає заявку. Я дзвоню: «Здрастуйте, я менеджер такої-то компанії, звати мене Тарас. Скільки разів дитина (дорослий) хоче займатися? В які дні? На яку суму розраховуєте?»

— Як шукали цю роботу?

— По знайомству. Через чоловіка маминої хрещениці. Він головний і в компанії «Арт-ексклюзив».

— Якби не хотіли працювати, ніякі б родичі не допомогли. Скільки отримували в місяць за підбір репетитора?

— Від зробленого. Якщо все нормально, учень з першого заняття віддає суму компанії, а компанія — мені. 30 відсотків. Максимально вдавалося заробити у місяць 1700 гривень. Це був 2013 рік. Долар по 8. Робота займала щодня близько 5 годин.

Були й інші. У Печерській лаврі продавав книги та аудіозаписи.

Був редактором музичного додатку до дитячого журналу «Професор Крейд».

Гроші не платили, але отримав досвід.

Працював на московську компанію.

До війни. «Холодний» обдзвін клієнтів. Продавав від компанії сигналізації. Направлення — наприклад, стоматологія.

Вибираєш 10-15 клінік. Маєш подзвонити у кожну: «Добрий день. Я представник компанії такої-то. Ми пропонуємо...» — і т. д. Працював, поки не зрозумів схему обману. Випробувальний термін — місяць. Він минає. «Ви нам не підходите». Але ж робота зроблена. У подальшому казав: або вводьте у курс за 2-3 дні — і я працюю, або не погоджуюся взагалі.

Коляски — ручні



— Колясок багато, — розказує Тарас про «другі ноги». — Але усі, якими користуюся, ручні. Остання модель — кіровоградського заводу, дорожня. Зірочки, як у велосипеда, маленькі. Дзвонять з підприємства, питають: як? Кажу: «Хлопці, не їде. Не розганяється. І сидіння вузькувате».

Є електрична, з моторчиком. Але якщо я на ній їздитиму, не працюватиму фізично. М’язи можуть атрофуватися. З мотором, до речі, повільні. Раніше я сідав у ручну коляску — і 12 кілометрів по прямій, по вулиці, туди і назад, швидко.

У Київ, Чернігів їжджу маршрутками. Коляску — у багажник і йду по салону на сидіння. Один раз усього — з Чернігова на Любеч —не взяв водій. А так не відмовляють.

Дома ходжу з саморобними ходунками. Я спроектував — тато зварив. Коли ходжу, коли на чотирьох.

— На чотирьох?

— Як треба швидко. Якщо записую дитячий хор, мені ж треба швидко до кожного співака дістатися.

Стільки роботи, що рідко виходжу надвір, — продовжує. — Я живу у здоровому середовищі і відчуваю себе здоровою людиною. Інколи це буває мінусом. Коли хочеш, але не можеш чогось зробити. Але плюсів набагато більше.

Навчався у звичайній школі, не в спеціальній. Мама технічкою у школі працювала. Потім сестрою милосердя. Посадить на урок — на перерві прийде. Носила на руках. Здоров’я підірвала цим. Потім пересувався на візочку, на саморобних ходунках. 11 років учився, як усі. Комплекс інваліда я в собі переріс.

— Про шкоду спеціальних шкіл давно говорять. Створюють класи з інклюзивною освітою. Коли поряд з дітьми з обмеженими можливостями є додатковий учитель, яким їм допомагає.

— Головний мінус спеціальних шкіл — дітей з самого дитинства відокремлюють. Інваліди — це ніби певна каста. Спілкуються тільки з інвалідами. Щоб подолати такий бар’єр відокремленості, потрібно років 100.

— У багатьох людей з особливими потребами є почуття неповноцінності. Замикаються, відчувають, що вони не такі. їх ранить власний стан.

— І мене інколи ранить. Я не завжди такий бравий. Бувають моменти. Працювати треба, робити щось, бути серед людей. Через працю розумієш, що ти корисний. У русі, будь-якому, людина відчуває себе краще. І внутрішній рух має значення. Є інваліди у гіршому стані, ніж я. Для чого ж тобі життя дано? Може, ти не станеш президентом Всесвіту, але я не вірю, що людина прийшла у це життя просто так.

Дівчата — усі ходячі

— Ви були одруженим? У своєму вірші написали: «Но уже третий год я смотрю в пустоту, что топлю беспощадно в гитарном аккорде. И когда говорят: «Ты еще встретишь ту», — мне так хочется врезать кому-то по морде».

— У цивільному шлюбі жив близько двох років.

— Чому розлучилися?

— Загуляла. Зрадила. Ходжу, стелю дряпаю. Виявляється, я рогатий. Вона з Мокрих Величок. Тяжко переживав. Серйозних стосунків у моєму становищі добитися важко... Відболіло. Я після того написав твір «До України серцем притулюся». Поїхав на «Червону руту», виграв перше місце за найкращу патріотичну пісню.

— Є сайти для знайомств інвалідів.

— Я не хочу не те що усе життя думати, що от нас з’єднала хвороба... Не хочу давати установку, що інваліди — це своєрідна каста, можуть зустрічатися тільки з такими ж. У мене усі дівчата ходячими були. П’ять спроб.

— Нік Вуйчич, християнський проповідник, без рук, без ніг, дружина, діти. Він приклад для вас?

— Так, у нього і дружина, і все на світі. Вуйчич у розвинених країнах ріс (народився в Австралії, живе у США. — Авт.). У нього пособіє, я ізвіняюсь. І за кожен спіч (промову) він щось отримує. Я не вірю, що у нього нема внутрішніх протиріч, що його нічого не гризе. Це при тому, що у розвинених країнах ставлення до інвалідів інакше. У тій же Польщі у громадському транспорті є заїзди для візочків. Вони мені не потрібні — я піднімусь і сам. Але є люди, які не можуть цього зробити.



Тамара Кравченко, "ВісникЧ" №31 (1630) від 3 серпня 2017

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.