Звикли жити під лісом

35-річні Юрій Василенко з Галиною Марченко живуть у крайній хаті під лісом у селі Семенівка Менського району. Купили її років 8 тому. Тут народився синок Руслан.



Накрапає дощ. На весь куток гавкає рябий собака. Він на прив’язі. Галя з сином удома самі.

— Не страшно на відшибі?

— Ми звикли, — каже Галина. — До того я жила в Дмитрівні (село поряд), теж на краю села. Вовків нема. Зайці забігають, городину портять. Капусту в минулому році погризли. Лелеки по городу ходять, жаб збирають.

— Кози дикі з лісу виходять, — додає 6-річний Руслан. — Звичайна коза, тільки більша. Коричнева.

Сім’я тримає двох корів, коня. Юра з конем саме трудяться на косовиці. Гуртом з братом і батьком заготовляють сіно.

Зразу за двором, за людськими городами — ліс.

— У лісі ягоди беремо, гриби. Є й лисички, і білі, але за ними йти далеко. Чорниць тут нема. Суниць назбирала літрів п’ять. У нас не продають, то в місто їхати треба. Варення зварила, в морозилку поклала. Малина є.

Руслан закінчив перший клас. Улюблений урок, поки що, — математика. Літо малому подобається, бо в село приїжджають діти, є з ким гуляти. Взимку поряд ровесників нема, єдиний друг — мама.

А ще кожен Новий рік у хаті є жива ялинка. Або сосна. Он вони, хоч з вікна вибирай.

Олена Гобанова, "ВісникЧ" №31 (1630) від 3 серпня 2017

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.