Гра в «кісточки», або Один день із життя травматолога

- Навіть коли в магазин збираюся, паняночки мої - Ліза та Юля - питають: «Тату, ти що, знову на роботу?!» - сміється люблячий батько, а за сумісництвом ортопед-травматолог Чернігівської центральної районної лікарні та спортивний лікар Чернігівської Федерації рукопашного бою Олег Ціленко.



Уже майже двадцять років чоловік «живе» то в операційній, то в перев’язочній, носить медичний костюм замість смокінгу та піжами й не випускає із рук телефону - раптом викличуть... До такого темпу звик із дитинства. Родом із Борзни Чернігівської області, ріс в оточенні медиків: мама працювала старшою медсестрою в пологовому відділенні, тато -стоматологом, а мешкали по сусідству з колегами-лікарями та їхніми дітьми, які потім також обрали фах медика. Вдома, з друзями, у гостях - медицина була скрізь.

- Не змушували, але «зомбували» змалечку! Не те що вибору, й думок про іншу професію не було, - зізнається Олег Миколайович. - Утім, не шкодую. Робота складна, цікава і з адреналіном. Для чоловіка - саме те!

Готова в бій, давай наступного

Дружина Оксана за десять літ сімейного життя звикла і до ненормованого графіка чоловіка, і до раптової зміни планів. Як інакше? Пацієнтам Олег потрібний більше. Не відмовити ж бабусі у рентгені до завтра, якщо автобус до її села курсує лишень два рази на тиждень? Або ургентному хворому зі «швидкої», для якого бодай і ранок може не настати? Тому працює травматолог щодня до останнього пацієнта, інколи приїздить на роботу у вихідний або серед ночі.

- Рідні розуміють, мені з ними неабияк пощастило, - з гордістю додає співбесідник. - Ба, більше - старшенька дев’ятирічна Ліза залюбки вирушає зі мною, вдягає халат і біжить у перев’язочну! Недавно на один із її«прийомів»потрапила жіночка з пошматованим собакою передпліччям. Рана величезна, аж дивитися лячно! Не розгубилася, промила, перебинтувала, ще й настанови дала! А потім повертається, мовляв, готова в бій, давай наступного...

Попри беззаперечний хист доньки в лікарській справі, Олег Миколайович навантажувати Лізу наукою не збирається. Дитинство має бути дитинством, світлим і безтурботним, натомість дорослого життя ще встигне посмакувати.

Лікар знає це не з чуток: нині робота забирає майже весь його час, а будь-яку вільну хвилину присвячує сім’ї. Такі-собі хобі й обов’язок водночас. Узагалі, вже у восьмому класі відвідував медичні заочні курси в Дніпропетровську, а вищу освіту за спеціальністю «Лікувальна справа» здобував у Курському медуніверситеті. Інтернатуру проходив за направленням у хірургічному відділенні Чернігівської районки, де й залишився.

У травматологів - свої пазли

- Чим саме «переманили» мене з хірургії у травматологію, точно не пам’ятаю, - усміхається Олег Ціленко. - Але тут теж сумувати ніколи.

Річ у тім, що наукові розробки й технічні можливості цієї сфери набагато ширші, ніж здається пересічним українцям. Усі звикли, що на зламану кінцівку накладають гіпс і потому. Насправді ж її можна зафіксувати різноманітними апаратами зовнішньої фіксації, стержнями, спицями, штучними кістками, пластинами, що розсмоктуються... Щороку з’являється щось нове. Для лікарів навіть дрібна модернізація пристосувань чи обладнання полегшує роботу, зменшує тривалість наркозу й операцій, а для пацієнтів - пришвидшує процес одужання й реабілітації.

- Травматологія тим і цікава, що наразі є багато методик, препаратів і пристроїв, а також найважливіше - можливість вибору для обох сторін, - додає пан Олег. - Інколи, правда, вибір матеріально непосильний. Одні шукають допомоги у знайомих, інші - в депутатів, буває, ми йдемо назустріч, даємо у позику гроші або беремо ліки в аптеці. Наприклад, сьогодні оперували дідуся з переломом шийки стегна. Родичі в Києві, часу обмаль, установили «на віру» імпортну пластину... Віддадуть кошти чи ні - гарантії нема. Хоча неприємних інцидентів у подібних випадках ніколи не було.

На його думку, робота лікарів хірургічного спрямування, зокрема й травматологів, вимагає не тільки людяності та професіоналізму, ай... творчого підходу! Доводиться «приміряти» різні способи фіксації кісток і суглобів, передбачати доцільність їх використання й оцінювати ймовірні перспективи. Постійно питати себе: «Може, з таким імплантатом буде краще?», або «Як допомогти старенькій, щоб їй було не задоро-го?», чи навіть - «Ризикнемо?» й таке інше.

- Кілька тижнів тому нам доставили тяжкого пацієнта з роздробленою кінцівкою, на якого на роботі впала важелезна металева конструкція, - продовжує Олег Миколайович. - Загалом нарахували сім чи вісім переломів із кровотечею, тому довго вагалися: ампутувати чи «погратися в пазли». Зупинилися на останньому й так, фрагментик за фрагментиком, не поспішаючи, зібрали за допомогою «штучної кістки». Вже виписуємо бідолаху.

«Нічого не допомагає - напевно, рак...»

Олег Ціленко - лікар вищої категорії, за плечима якого - роки практики, досвіду і знань, отриманих із наукових праць, у спілкуванні з іншими спеціалістами та на численних міжнародних конференціях.

- Попервах, - згадує травматолог, - хоч досконало оволодів теорією, вивчив схеми лікування та препарати, було страшно. Не так оперувати, як... спілкуватися із пацієнтами. Медицина, це взагалі що? Насамперед, психологія. Люди приходять у лікарню і вже бояться того, що їм скажуть, що припишуть і куди направлять. «Ой, щось болить, нічого не допомагає - напевно, рак...» І спробуй їх переконати, що все в порядку, хоч золоту таблетку давай, але якщо пацієнт не вірить медику, результату чекати дарма.

Впевнений, навіть якщо ти не «супер-доктор», маєш бути особистістю з великої літери і допомогти всім чим можеш. Часом досить усміхнутися, вимовити кілька слів, що підбадьорять і додадуть сил. Або хоча б переконають, що людина не марно витратила день, аби прийти.

- Ось був заклопотаний, то на прийомі, то в операційній, а бабуся з прикордонного Дніпровського три години чекала на мене! Мабуть, із думками ще збиралася з-півроку, налаштовувалася. Оглянув - проблема мінімальна, навіть втручатися не треба. Кажу, не переймайтеся і їдьте додому. «Ні, - відповідає. - Оце звідки добиралася, скільки чекала і щоб усе було нормально?! Ану дивіться уважно!» Довелося ще трохи поговорити, - сміється Олег Миколайович.

Нехай «Гугл» і надалі лікує!

Та ліпше перепитати і зайвий раз переконатися, що все гаразд, аніж пустити все на самоплив. Бо приходять потім зі скаргами, типу «щось у спині болить, маззю мастила, лопуха прикладала й усе ніяк». А на знімках - перелом двох хребців...

- У вас як зазвичай? Поки діти з міста на вихідні не приїдуть, ні про яку лікарню у стареньких і мова не йде! Це ж і час, і гроші, і - о Боже! - уколи та процедури! Ще як про діагноз свій наслухаються та начитаються в Інтернеті...

Тоді починається - не те приписали, не так те робите, не так інше. Нащо тоді взагалі до медиків звертаються? Нехай «Гугл» і надалі лікує! Проте за такі дрібниці Олегу не прикро. Гірше, зізнається, коли не можеш допомогти, бо хвороба невиліковна. Стараєшся, і так намагаєшся, але однаково не виходить. Людина приходить із надією. То як, дивлячись у вічі, сказати, що тієї надії більше нема?

- Вони вірять - якщо лікар сусідці Галі поміг, тоді і їм зможе, «їй укол зробили і все, значить, і мені так!.. От поки не зробите, нікуди не піду!» - і хоч тобі грець! - обурюється травматолог.

Не легше й тоді, коли молодь скаржиться на вже дорослі проблеми, наприклад, артроз чи остеопороз, потребує реконструктивних маніпуляцій на ступнях (коли кісточки вилазять). Подібних операцій у лікарні роблять понад триста п’ятдесят у рік!

Про інновації та... кумів

За словами Олега Миколайовича, в районці пліч-о-пліч трудяться хороші фахівці з високою кваліфікацією, тому беруться навіть за складні випадки. Якщо пацієнт у тяжкому стані та з ушкодженнями різного характеру - оглядають і лікують комплексно, разом із колегами відповідних галузей. Що стосується обладнання й апаратури, то вони таки поступаються тим, що в міських і обласних медичних установах. Але над цим працюють, постійно оновлюючи й поповнюючи технічну базу, ба, більше - запроваджують і апробують інноваційні технології!

- Зокрема, я привіз із конференції в Україну імпланти, що розсмоктуються, - каже пан Олег. - Вивчив тему, першим ризикнув і прооперував хворого. Тоді вже читав лекції з цього приводу, пояснював нюанси на практиці, консультував постачальників і замовників.

Особливо тепло відгукується про чернігівський «травматологічний загал», себто лікарів профілю з міста й районів. Між собою всі чудово спілкуються, товаришують, навіть, кумаються! Один на конференції цікавого набрався, інший дізнався про нову методику зі спеціалізованого журналу, хтось за кордоном у колег учився, когось онлайн-операція вразила...

- Буває, зберемося разом, і починається: «Ти про це чув? А таке знаєш?»... Добре, що є в кого, де, і, головне, чому повчитися, - із вдячністю додає співбесідник.

Таким неспокійним і насиченим «лікарняним» життям Олег Миколайович задоволений. Чи то правильний вибір, чи доля, чи «Божа іскра» - гадати дарма. Але, без перебільшення: руки лікаря Ціленка справді «зцілюють«...

Валерія Шеремет, "Деснянка" №25 (658) від 22 червня 2017

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.