Через Десну по льоду з газетами іду

54-річна Тетяна Залога з села Максаки Менського району 13 років працює листоношею. Доставляє людям пошту, газети, пенсії і навіть ліки. Ходить по кризі через Десну у село Луки.



— Раз на тиждень, а то і двічі ходжу, — каже Тетяна Володимирівна, тримаючи сумку вагою 10 кілограмів. На моє прохання жінка зважила її. — Буває, що і 20 кілограмів несу. Коли пенсії видаю, беру товар: олію, пряники, цукерки, порошки, мило — все, що є на пошті. Людям зручно у мене купувати, адже магазину у Луках немає. А ще — хто молока попросить, несу, ліки передати чи щось інше. Я ще як кур’єр. Кому якусь довідку треба принести чи взяти у сільраді, декларацію на субсидію віднести, за світло заплатити. Мобілки є, кому що треба, замовляють. Людей поменшало, а відстань та ж сама залишилася.

До річки від села Максаки з кілометр. І ось вона, Десна. Ступаємо на засніжений лід. У мене всередині аж похололо. А вона усміхається.

— Нічого страшного, я вже тричі біля берега провалювалася по саме нікуди і в чоботи набирала. Добре, що хлопці йшли, допомогли.

Переходимо по кризі, мене трясе. Рахую кроки — 240.

— Як іду, молитву читаю, так легше, — ділиться поштарка.

Вибираємося на інший берег. Напередодні сніг пройшов, провалюємося в нього по коліна, дороги ж немає, чисте поле.

— До Лук 3,5 кілометра і по селу ще півтора — продовжує. — Добре, як мисливці позашляховиком проїдуть чи хтось санями, то хоч слід є. Атак бреду. Саночки з сумкою тягну, і ні душі, — розповідає Тетяна Залога.

— Вовків не боїтеся?

— Вовків ще не бачила, а ось лисиці траплялися. Іду, вона біжить. Зупинюся — і вона стане, дивиться на мене. Отак стоїмо, вона собі пішла, я собі. Іду десь годину 20 хвилин.

Я ж, іще під враженням від переходу Десни, допитуюся:

— А як ви визначаєте, куди можна ступати? Он же вода лід покрила, гагара плаває, — показую на річку, за півкілометра від того місця, де ми перейшли.

— За інтуїцією. Коли лід крихкий, Петро Василець (працює від сільради) маршрут прокладає. Пішнею лунки поробить, лозини в них постиркає. Я іду повз. Бувало, сам переводив. Він попереду з мотузкою, я за ним за мотузку тримаюся, за мною — працівник ФАПу, коли той ще був відкритий.

— Зимою через лід, а весною як?

— Доки крига не скресне, ходжу. А як льодохід, начальство дає машину, і їдемо по колу десь 70 кілометрів через Сосницю, Ядути Борзнянського району, Ховми. А від Ховмів до Лук кілометрів 11. Навесні, доки не поставлять понтонний міст, Петро Василець переправляє човном. Коли був великий розлив, під самий город до людей підпливала. Літом легше. Перебралася мостом, на велосипед і гайда. А взимку — о 9.00 пішла, о 15.00 повернулася.

Доки мене немає, чоловік переживає. Іноді зі мною сумки важкі носить.

У Луках Тетяну Володимирівну люблять і чекають з нетерпінням. І не тільки тому, що пресу чи ще щось принесе. А щоб побалакати, дізнатися новини з «великої землі», бо зосталися у селі лише пенсіонери, вісім дворів, і вибираються вони з нього дуже рідко.

Валентина Остерська, «Вісник Ч» №7 (1606) від 16 лютого 2017

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.