Грошей вистачило на хату тільки у Будищі Новгород-Сіверського району. Туди з Чернігова і переїхала мати 6-х дітей. А слідом – її дорослі дочки

Двійко діток сплять. Троє — з зошитами за столом. Хто пише цифри, хто вирішує приклади. Інші — їдять, граються в сусідній кімнаті. Усього у 43-річної Жанни Чернявської шестеро дітей. Синів і доньок порівну. І десятеро онуків: п’ятеро хлопчиків і стільки ж дівчат.

У п’ятницю, 26 серпня, Жанна у гостях у 26-річної доньки Катерини. Катя вагітна п’ятою дитиною. Вагітність протікає тяжко, тиждень пролежала в лікарні. Жанна допомагає доньці з дітьми та по господарству.


"Самі себе займають"

«Будинок твій, ніхто тебе з нього не викине»

25 серпня Жанні минуло 43 роки.

— Ми жили в Чернігові, — розповідає про своє життя Жанна Чернявська. — Чоловік був не дуже, тюремщик. Від нього і втекла у Будище. 21 рік з ним прожила, четверо дітей від першого чоловіка. Мешкали у хаті свекрухи. Важко було. У Будищі живу вже сьомий рік. 25-річна донька Галя — чотири роки тут. Катя з дітьми переїхала весною, після Великодня. Ще тут моя 18-річна Дашка. Вона вже також мама, її малому операцію на серці зробили. Переживаємо.

— Не страшно було міняти місто на глухе село? Ні сільради, ні школи, ні фельдшера.

— Таке життя було, що — ні, — усміхається. — Купити квартиру в Чернігові я не могла. Дуже дорого. А тут хату продавали за три тисячі гривень. Прикордонна зона, от і дешево.

Розлучилася з чоловіком. Тут знайшла іншого. Зразу працювала у кооперативному магазині продавцем, а потім магазин закрився. Відкрили приватний. Ті, хто відкрив, самі і торгують. У Чернігові де тільки не працювала, коли не сиділа в декреті. З 16 років — у дитсадку, на КСК. Була прибиральницею, як дітей у перший клас відправляла.

Мене по світу нормально поносило. Народилася в Литві. Був рік, померла мама. Тато військовий. Переїхали в Ніжин. Там тато знайшов нову жінку. Може, того, що в мене мами не було, про аборт ніколи навіть не задумувалася. Завагітніла — треба народжувати. У самої дітей чимало, і доньки вирішили бути багатодітними. Важко, але справляємося. Тримаємо птицю, свиней. Город обробляємо.

Я мріяла про село! Люблю землю. Але все не встигаю. Дивлюся — квіти бур’яном поросли. А в мене нема часу просапати. То Галі помагала, тепер Каті. І 18-річній Дашці з малим треба бабуся. ! моїм дітям треба мама. Махнула рукою — наступного року квіти приведу в порядок. Як діти підростуть.

Головне, знаєш, що будинок твій, ніхто тебе з нього не викине. Абсолютно не жалкую, що переїхала. Усе своє. Рік — хороший врожай, рік — гірший, але картопля, морквина, буряк є. Цього року три виводки курчат. М’ясце буде.

«Помішалася на тому Інтернаті. Усе чоловіків шукає»

— Найстарший із синів у Новгороді-Сіверському, — продовжує Жанна. — Навчається в інтернаті, дев’ятий клас. Звичайно, погано, що в інтернаті. А що робити. Велика сім’я, постійна
нехватка грошей.

— А інші діти і внуки куди до школи ходять?

— У Смяч. Шкільним автобусом їздять. Тільки він такий, що по два тижні діти до школи взимку можуть не їздити. Шкода. От Святослав, онучок, вчиться непогано.

— Нічого собі, «непогано вчиться», — обурюється Катерина. — 3 похвальною грамотою закінчив перший клас!

Жанна Катерину хвалить, мовляв, і мама хороша, і господиня.

— А от Галина... П’ятеро дітей... Як сказати, Катько? — звертається до найстаршої дочки. — Крім Інтернету нічого не бачить?

— Я не знаю, як це по-іншому сказати, — відмахується та.

— Вона поміщалася на тому інтернеті. Усе чоловіків шукає, цього року зі своїм розлучилася, от і підбирає собі пару, — бідкається Жанна.

— Цікаво, до кого можна звернутися, щоб відключили Інтернет? — розмірковує вголос Катерина.

— Роботяща була, — зітхає Жанна. — Хороша. А зараз так усе запустила! Важко, каже, з дітьми. Набридло. Я їй: «Галю, а мені легко? У мене шестеро дітей. З хребцями проблеми, повикришувалися. Я також втомилася. Але ж діти! їх треба нагодувати, за ними треба дивитися!» Тільки прання одного скільки! Пральна машинка зламалася, вручну. Це стільки часу займає. Я розумію, молода. Але ж ти наважилась, народила їх. Про що ти тоді думала?

— У пологовий будинок ніхто не посилає, туди йдуть добровільно, — підказує Катерина.


Жанна Чернявська з онукою Анею на руках; далі зліва направо: сини Жанни Богдан і Коля, онуки Таня і Святослав, дочка Катерина

«Своїх тримаю у строгості, щоб не були такими, як ми»

— Живу з Галею. Зараз через її Інтернет у своїй хаті і сидіти не можу, — сердиться Жанна. — Катерина поки винаймає будинок. Платить 800 гривень за квартал. У Чернігові також винаймали житло. Приватний будинок на три кімнати. Чоловік далекобійник, вона дома з дітьми.

— Платили 4500 гривень за місяць, — бідкається Катерина.

— А я чим могла помогти? — долучається мати. — Тільки продуктами. Так далеко ж. Не напередаєшся. От Катя і вирішила перебратися у село до мене. Головне, що діти в нас молодці. Старші помагають няньчити молодших. Особливо семирічний Святослав. Та й шестирічна Танюшка старається приглядати. Таня миє посуд. Шестирічний Коля, синок мій, прибирає краще за дівчат. І підлогу вимиє.

Я спочатку мама, а потім бабуся. Звичайно, як Катя в лікарні лежала, а Галя в Інтернеті сиділа, усі діти були на мені. Старших уже дав Бог підняти, ще б років двадцять, щоб і менші на ноги стали.

Катя і Галя мої народилися в один день, 12 лютого, погодки. А такі різні! Галя мала з’явитися на світ у квітні, та поспішила. Недоносила я її. Ростила, як уміла. Вважаю, головне дітей любити. Помічати в них найкраще.

— Тільки не балувати! Нас дуже балувала, ми на голову сідали, — обурюється Катерина. — Тепер своїх тримаю у строгості. Щоб не були такими, як ми. Мама дуже м’яка. Усе пробачає.

На доказ сказаного малюки туляться до мами-бабусі. Показують зошити, що вони написали.

— Молодці, — хвалить Жанна.

— Ні, не молодці, — заглядає у зошит Катя. — Мені он дев’ятка не подобається. Ще один рядок напиши. І гарно.

— Катя сувора, — каже про доньку Жанна.

— Треба помічати і те, що вони не спали вдень. Увечері ляжуть о сьомій, — знову сувора Катерина.

— Так-так, — цілує малих бабуся. — Я прочитаю казочку, і спати.

— Щовечора читаєте?

— І вдень, — гладить по голівці онуку Аню. — Бабуся Валя пише казки. Це мати мого чоловіка Сергія (тато Богдана). Учора на день народження ще й вірш мені присвятила. Вона не набагато старша за мене, бо Сергій на 11 років за мене молодший.

«Хоч би деньок самій, а тиждень — уже багато»

— Чим зайняти дітей, коли потрібно щось зробити?

— Їх багато, вони самі себе займають, — сміється. — Старші придумують ігри для молодших. То в піску вовтузяться, то з м’ячем, то в піжмурки.

— У вас постійно гамір. Хочеться тиші, спокою?

— Хочеться хоч деньок самій побути, — сумує Жанна.

— А більше і не треба, — запевняє Катерина. — Я тиждень у лікарні була, так хотілося додому, у свій гамір. Скучила.

По селу про Жанну Чернявську і її дітей різної думки. Одні хвалять, інші пліткують, що діти недоїдають, за ними нема належного догляду.

— Сім’я нормальна, не можу назвати неблагополучною, — говорить Микола Сергієнко, секретар Ковпинської сільради (до неї належить Будище). — Так, багатодітна, так, коштів бракує. Але діти нагодовані. Батьки не п’ють і не крадуть.

Що бракує грошей — видно. Хати, що куплена, що орендована, старі. Діти бігають по двору і коло нього голяка. Поспіхом, побачивши мене, малих повдягали. Кому дісталося плаття, кому труси і кофтина з довгим рукавом.

Та й іграшки у них не дуже: візок без дна, дно від іграшкової машинки.

А ще діти мріють про кавун. Лишився зі вчорашнього Жанниного дня народження. Ходять круг нього. Чекають, коли менші прокинуться, щоб розрізати соковиту ягоду. А той кавун такий маленький, як їм усім і вистачить?

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №35 (1582)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.