«На премію купили пральну машину, порося і мішок цукру. Газовий балон маємо. Для щастя все є», - говорить мати п’ятьох дітей

Місяць тому Оксану Євгеніївну особисто привітав губернатор 42-річний Валерій Куліч і вручив нагороду «Мати-героїня». На свято в облдержадміністрацію тоді запросили загалом п’ять матерів-героїнь Чернігівщини.


Оксана Пєскова (крайня праворуч) з медаллю «Мати-героїня» разом з дітьми та онуками (зліва направо): Сашко, Павло, Тетяна з Анжелікою і Сашком-молодшим та Іринка

Після офіційної частини, шампанського та подарунків у вигляді постільної білизни на героїнь чекав обід і неформальне спілкування. Валерій Петрович запитав, які проблеми є у сім’ях. Оксана Євгеніївна промовчала. Упевнена, що їх родина щаслива, у сім’ї все є.

Бігала по заробітках, а з чотиримісячним Павликом сидів прадідусь

Оксана Пескова родом з Архангельська (Росія). Туди на строкову службу свого часу приїхав Василь Ковдик з Синявки. 20-річна Оксана йшла на роботу і по дорозі познайомилась із хлопцем.

— Вася поїхав, писав мені листи. Звав у Синявку. Через півроку погодилась. Літаком дісталася Києва. А там на мене вже чекав він. Повіз додому. Розписалися, але весілля не гуляли. Ні за що було.

З того часу в Архангельську лише тричі була. Востаннє у 2001 році (жінка і зараз говорить майже російською). І батько один раз приїздив, з двома сестрами і братом. Подивитися, як тут.

Разом із Василем нажили трьох діток: першою у 1992 році з’явилася Таня, у 1994 — Василь, у 2000 — Павло.

— Було важко, грошей не вистачало. Тож чоловік поїхав на мою батьківщину працювати трактористом. З цим допомогли мої родичі.

Так і не повернувся. Там у нього нова сім’я. Син росте. Виходить, я тепер тут, у нього, живу, а він у мене.

Не спілкуємося, хоча на Павлика ще аліменти виплачує.

— Ви залишились одна з трьома дітьми...

— Вася пити не пив, а от гуляв по-страшному. Тому не скажу, що його зрада для мене була аж таким шоком. Горювати не було коли. Троє дітей, найменшому — 4 місяці. Всі доходи — 34 гривні у місяць по догляду за Павликом. Копійки.

Доводилось залишати малих із чоловіковим дідом, а самій іти на заробітки. Копала, саджала, сапувала, перебирала картоплю у людей.

Добре допомагала Таня. Вона тоді уже доросла була, няньчила менших.

— Працювала мама багато, та мене жаліла. Удень я з братиками, а увечері до клубу відпускала, — згадує Тетяна. — І щоб дуже вона журилася чи плакала, не пам’ятаю.

Десь через рік Оксана Євгеніївна зійшлася з місцевим Дмитром Шутом. Так на світ з’явилися Сашко (народився у 2004 році) та найменша, улюблениця родини, 10-річна Іринка.

— Ніколи не думала і не планувала п’ятьох дітей, — говорить Оксана.—Хоча сама з багатодітної родини. Коли не стало мами, тато зостався один з трьома дітьми. Одружився вдруге. З мачухою нажили ще сімох. Трьох молодших, можна сказати, я виховала. Бо мачуха не дуже добра була. Мені хотілося гуляти, а повинна була доглядати братиків та сестричок. За це ще й діставалося, бо все було не так.

«У нас усе спільне. Навіть холодильник. А от одяг у кожного свій»

Про Оксану Пескову у селі кажуть: не кожні батьки так за дітьми глядять, як вона. Упевнені, що звання матері-героїні вона отримала по праву. Діти доглянуті. Одяг чистий. А хата ж без газу, піч обігріває. Жодних зборів у школі не пропустила, та й у житті села бере активну участь. От тільки з чоловіками не дуже щастить.

Завжди тримала худобу. От і зараз у господарстві: корова, птиця, кролі, порося, яке придбали на преміальні за нагороду «Мати-героїня», порають власний город.

— Кажуть, худобу треба глядіти, а діти і самі виростуть.

— Такої приказки не знаю, але з цим не згодна. Діти дорожче, — упевнена Оксана Євгеніївна. Жінка розповідає, що завжди знаходила час для дітей. А вони підтверджують.

— Коли нас троє було, то мама і в зоопарк у Мену, і в горсад на каруселі у Чернігів возила, — згадує найстарша Тетяна. — А ще мама зі мною у школу грала: вона вчителька, я — учениця.

— Тільки урок у нас лише один — математика, — усміхається Оксана Євгеніївна. — З української навіть у школі просять, щоб не допомагала. А Іринка у нас відмінниця, має багато грамот.

— Якщо у когось щось болить, мама все кидає, і з нами у лікарню, — говорить Іринка.

— А ви їй допомагаєте?

— Якщо дозволить, бо не все умію сапувати, — знічується Іра. — Я можу цибулі з сараю принести, моркви накопати, як мама варить їсти. А ще тепер мені дозволили качкам і поросяті мішати і їсти давати.

Коли найстарші чоловіки родини — батько, зять Роман та син Василь — їдуть на заробітки в Росію, молодші виконують важчу роботу.

— Хлопці носять ряску для каченят. У корів чистять. Дрова складають, — перераховує Іра.

— А я кошу, бо мама не вміє, — усміхається Тетяна.—Та зараз більше за молодшою донькою Анжелікою гляджу. їй рік. Ще годую грудьми. Від мене — ні на крок. Я така ж була.

— Як карали, виховували дітей?

— Могла гуляти не пустити.

— Та надовго мами не вистачає. Пару днів посердиться і відходить, — говорить старша.

— Вони у мене слухняні. Не злі. Дружні.

І Васильовичі, і Дмитровичі кажуть, що живуть мирно. Хоч хата і невелика, та їм, запевняють, не тісно: в одній кімнаті мама з татом, в другій — хлопці утрьох (хоча Вася по три місяці працює, а середній — Павло — вступив до будівельного ліцею №18 у Чернігові), третя — для Іринки. Таня з чоловіком, Анжелічкою та шестирічним Сашком обжили літню кухню. Проте от-от мають купити будинок неподалік від батьків, гроші майже зібрали.

— Донька з зятем самі захотіли жити з нами. У нас все спільне. Навіть холодильник, їсти варимо по черзі.

Старші допомагають молодшим. Вася Ірі мобілку круту привіз, як попросила. Захотіла дітвора телевізор, комп’ютер — нічого для них не пожалів.

— А от одяг у кожного свій, — додає Таня. — Не було такого, щоб за кимось доношували. У нас з Ірою велика різниця. А на хлопцях все горить. Як дірочка чи полиняло що, то вже тільки дома носять. У школу — ціле і чисте. Ходили одягнені, взуті не гірше за інших, у кого були і мама, і тато. Мама ходила по заробітках. Перед школою кожен рік їдемо вдягатися. У Іри був український костюм, виросла. Інший купили.

— Жодного разу такого не було, щоб дня народження котрогось не святкували, — продовжує Оксана Євгеніївна. — І обов’язково торт купували. Домашній вони і так могли поїсти, а от куплений — на свято. Зараз у Чернігові замовляємо. У вигляді машинки, Губки Боба (персонаж з мультфільму). А цього року Ірині дитячий день народження влаштували. Були лише діти: однокласники, друзі, плюс свої. Усіх 16 чоловік вийшло. Проводили конкурси. Кожному гостю був подарунок. Всі пішли дуже задоволені. Такий дитячий день народження для Синявки новинка.

— Вам подобається велика сім’я чи краще б одному бути? — запитую у дітей.

— Подобається, — киває найменша.

— Ви ще молода. Можна б іще діток.

— Іра точно остання. Онуків уже бавимо, — запевняє жінка.

«Медаль — у серванті»

Оксана Євгеніївна дістає з серванта коричневу коробочку. У ній посвідчення матері-героїні такого ж кольору та нагрудний знак з булавочкою. Такий можна на сукню причепити і у люди вийти.

— Стоїть собі у серванті, нікуди не носила, та й куди мені вдягати. Хай буде пам’ять.

Про те, що вона може отримати звання матері-героїні, жінці сказали у сільраді. Чекала, як найменшій мине шість. Потім — вісім, бо змінилися закони. А отримала нагороду, коли Іринці було десять.

— Зі школи на дітей швидко характеристики дали. А от з сільради довелося більше року чекати. То вибори, то АТО. На нас часу не вистачало. Довідки і характеристики отримала тільки, коли влада у селі змінилась. Раніше за довідками доводилось тижнями бігати. Тепер за півгодини виписати можуть. Виходить, все залежить від голови сільради, секретаря.

У травні подзвонила секретар. Запитала: у Чернігів поїдеш? Поїду. Сукню вдягла, сіла на семигодинний автобус Корюківка - Чернігів. Так і дісталась до облдержадміністрації.

Губернатора раніше тільки у газеті бачила. У житті такий же. Вітав нас, дякував.

* * *

У департаменті сім’ї, молоді та спорту повідомляють, що цього року звання «Мати-героїня» отримали 15 жінок. Усього ж з 2004 року, коли уперше за часів незалежності було присвоєне це звання, — 3088 жінок.

Отримати звання може жінка, яка виростила п’ять і більше дітей мінімум до восьми років. Про необхідні для цього документи можна дізнатися у сільській, селищній чи міській раді.

Окрім посвідчення та нагрудного знака, «героїні» отримують одноразову грошову винагороду, що становить десять прожиткових мінімумів для працездатних осіб (на даний момент прожитковий мінімум —1450 гривень), а ще надбавку до пенсії у розмірі 20-25 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, що втратили працездатність (на даний момент прожитковий мінімум для осіб, що втратили працездатність, —1130 гривень).

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №33 (1580)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.