Нащо бабусі Марусі кінь Каштан?

Смолин Чернігівського району зустрічає мене спекою. Добротні будинки, скрізь асфальт. Наче не селом іду. Єдине, що нагадує тут про неміське життя, - старий дерев’яний колодязь із журавлем. Але він уже давно свого «дзьоба» не опускає. Засипаний землею. У смолинців свердловини майже в кожному дворі. І газ є. Цивілізація!

На вулиці в обідню пору - ні душі. Люди ховаються від сонця у своїх хатах. Хоча... ось сидить під розлогим деревом якась жінка, поряд із нею - білобока кізка. «Дощику б треба! Серце в’яне...» - зітхає у мій бік. Я, може, й підтримала б розмову, та поспішаю. На вулиці Луговій живе бабуся, яка у свої сімдесят сім тримає коника. Нащо він їй у такому віці? Цікавість не дає мені спокою.



П’ятдесят років і чотири дні

Уявляла її маленькою і згорбленою. А вона висока і струнка! Зачіска, спідниця у квітах.

- Ви про мене багато не пишіть, - просить Марія Дмитрівна. - Я нічим не знаменита. Все моє життя - в труді!

Як не написати?! Таких, як вона, ще пошукати треба. Яким нелегким було її життя, а вона - весела й радіє кожній хвилині.

Трудовий стаж Марії Попружної - п’ятдесят років і чотири дні (!). Двадцять літ працювала в колгоспі, а решту - в сільраді.

- Після школи я ніде не вчилася, - розповідає Марія Дмитрівна. - Одразу пішла на колгоспне поле. Сапувала, сіно гребла, льон брала, силос возила, до молотарки ходила... Ніякої роботи не боялася. Як усі, такі я. А коли тяжко захворіла, перевели мене на легшу працю - гусей пасти. Птиці було 550 голів. Як зараз пам’ятаю, сарай стояв біля річки... Щодня з ранку до вечора я на пасовищі. Робота така, що не кожен витримає. Якось потрапила в лікарню з апендицитом, а замінити мене ніким було, всі відмовлялися від такої «легкої» праці. Пастуха не знайшлося, отож гусей здали і більше не заводили...

Доглядала потім Марія Попружна на фермі курей: годувала, клітки чистила. Якокріпла після хвороби, знову в поле пішла. Картоплю перебирала, буряки чистила, гній возила, торфокрихту... Все вручну!

- Якось ми заготовляли силос на зиму, -згадує жінка. - У кузові нас троє сиділо: я і ще двоє дівчат. Коли під’їхали до бетонних буртів, водій стрімко зупинився, і ми миттю вилетіли з вантажівки. Жінки опинилися на землі і обійшлися легким переляком, а мені дуже дісталося, бо впала прямісінько на бетонну плиту. Травмувала ногу... Перенесла три операції, попереду чекало довготривале лікування, потім рік ще ходила на милицях.

Нині Марія Дмитрівна про травму ноги згадує, коли відчуває біль, а ще - поки не розходиться.

На її віку - десять сільських голів!

У колгосп не повернулася. Сільрада саме шукала обліковця-касира. Запропонували Марії Попружній. Вона спочатку відмовилася, адже нічого не тямила в цій справі. Але племінник, що тоді гостював у жінки, переконав її: «Тьотю, я вас за вечір навчу на рахівниці обчислювати! Ось побачите, нічого важкого...». Навчив! А ще секретар заспокоїла, що про все інше сама розкаже й покаже. Але довелося Марії Дмитрівні самотужки вчитися, бо права рука сільського голови наступного дня захворіла й потім довго лежала в лікарні.

Так промайнули тридцять років. Марія Попружна освоїла роботу і обліковця-каси-ра, і паспортиста, і техпрацівниці, і землевпорядника. На її віку - десять сільських голів!

- Підміняла дівчат, довідки одним пальцем друкувала, - з усмішкою каже бабуся Маруся. - Тоді ніхто друкарською машинкою не володів. І хоч диплома не мала, та помилок не робила! Двічі проводила перепис населення. До Смо-линської сільради входило й Гончарівське, а це - п’ять тисяч осіб. Картотека чималенька! З видачею паспортів люди ніяких клопотів не мали: сама заповнювала бланки, сама у Чернігів возила і забирала теж. Повну торбу документів наскладаю ще й пиріжків із повидлом...

Марія Дмитрівна нині дивується, коли вона все встигала?! Накази й накази згори. То акацію від Слабина до Лебедівки треба повирубувати, то скрізь побілити, торішнє листя згребти... А потім ще й колгоспні буряки посапувати та розірвати, картоплю вибрати, до льону голову схилити...

- Таким у нас було життя, - ніби підсумовує господиня.

Варто сказати, що Марія Попружна ще й кооператив очолювала. Газ у селі чекали з нетерпінням. Це їй вдалося домовитися, щоб проект для смолинців безкоштовно виготовили!

Донька звичайної колгоспниці і голови колгоспу

Марія Дмитрівна народилася в сусідньому селі Козероги в багатодітній сім’ї, окрім неї у батьків ще було двоє хлопців і дівчинка. Батько Дмитро Семенович Стеченко все життя працював головою колгоспу, а матір Парасковія Аксентіївна - звичайною колгоспницею. До останнього дня льон брала «.'“с жала, молотила... Прожила 84 роки!

- Брати вже повмирали, - продовжує моя співрозмовниця. - А сестра Галина в Чернігові живе, старшою медсестрою в радіозавсд-ській лікарні працює.

Заміж Марія Стеченко вийшла дуже ра-: в шістнадцять років. Коханий Данило роде зі Смолина. Нижчий на голову, старший на дев’ять літ. Трудящий.

- Забрав мене до батьків 19 січня 1956 року, - згадує бабуся. - Вони хату саме відбудовували після пожежі. Дах був соломою накритий, замість підлоги - земля.

Це вже згодом Попружні шифер купилг. Дерев’яну підлогу настелив чоловік. Живи й радій. Та де там! Не мирила свекруха з невісткою, лаяла її. Натомість свекор жалів і захищав дівчину.

- З матір’ю Данила я прожила двадцять два роки, догледіла її до останнього дня. А ось із батьком - лише п’ять, - не замовкає Марія Дмитрівна. - Стався трагічний випадок -після чергової сварки з дружиною свекор повісився. Мій Данило того дня на роботі в Гінчарівському був, а я саме їсти гусям у хлів несла. Темно в сараї... Лобом за щось зачепилася... А тоді на мене батько впав. З переляку я знепритомніла. Люди потім казали, що кричала на все село. Язика так собі скусала, що місяць не могла їсти.

Донькам Марії Попружної - Наді й Люді -тоді виповнилося лише два і три роки.

Після смерті рідної людини і страшного переляку вона занепала духом, замкнулася в собі. Дуже схудла. Але ходила на роботу і якось, коли їздила на болото по сіно, знесилена впала на землю.

Молода медичка Михайло-Коцюбинської лікарні Катерина Іванівна Полковніченко, оглянувши хвору, оголосила діагноз - туберкульоз легенів. Направила на лікування до тубдиспансеру. В Острі Марія Дмитрівна протягом восьми місяців набрала десять кілограмів і повністю видужала. Дітей доглядала бабуся.

- У лікарні дали путівку, - розповідає далі господиня. - Але я так і не скористалася. Коли приїхала додому і побачила підстрижених і схудлих донечок, обійняла їх і пообіцяла собі, що ніколи більше їх не залишу.

Продала лошам, а конем викупила

Ще такого не було, щоб у господарстві Марії Дмитрівни тільки одна корова у хліві стояла. Попружні дві-три або й більше завжди тримали. Ще на початку нинішнього літа з пасовища додому у парі молочниці йшли. Лише нині доньки бабусі Марусі нарешті вмовили неньку здати хоча б одну корову.

- Благали й онуки, щоб пожаліла себе, - каже жінка. - А я не можу по-іншому жити, та й не вмію. У мене ще кури, качки, поросята... Конику Каштану вже тринадцятий рік пішов... У 91-му здали двох бичків і на ті гроші купили в колгоспі кобилу Машку, толкову тварину, неліниву... Чоловік помер, отож вона мене кріпко виручала у будь-якій справі. Коли Машка травмувала ногу, довелося її здати.

Каштана придбала у сусіда за п’ять тисяч гривень. Виявляється, цього коника Марія Дмитрівна продала йому ще лошам.

- Не міг Вітько піклуватися про нього, жаль мені стало тварину, викупила, - каже старенька.

Верхи на коні бабуся Маруся не їздить, тільки підводою. Раніше дрова доставляла додому, тепер у неї в хаті газ. Сіно возить, гній на город. Допомагає гривастий землю обробляти. А її у Марії Дмитрівни, мо, гектар. Самої картоплі насадила сорок п’ять соток. А ще ж і капуста, буряки, гарбузи... Не про себе піклується, дітям і онукам допомагає. Каже, що любить усім давати те, що виросло на смолинській землі. Для української армії величезні торби складала, ще й інших заохочувала допомогти військовим.

- Тримаю коня і для себе, і для людей, -продовжує бабуся. - Кому треба поміч - будь ласка! Сусіди, знайомі городи орють, боронують, городину перевозять... Грошей ні з кого не беру.

Живе сама й нічого не боїться

Копицю сіна на зиму корівці вже заготовила. Гребла бабуся Маруся з сусідкою і її чоловіком. Для Каштана з Козерогів тюковане згодом привезе. Там у неї паї, трактор травицю покосить, згребе й складе. З цим трохи легше! Хоча в Марії Дмитрівни помічників вистачає: онуків четверо - Олексій, Вікторія, Дмитро та Ірина, правнуків п’ятеро - Женя, Артем, Данило, Валерій і Софійка. Усі вони з великим задоволенням приїздять до бабусі в Смолин. І допомогти, і відпочити. Коли рідня поряд, господиня щаслива.

Жити сама вже звикла. Нічого не боїться. Як кудись іде, хату на ключ не замикає, засовує китяг із кукурудзи під дверну ручку. Каже, красти у неї нічого, та й хто зазіхне?!

Коли сумно буває, вмикає радіо або співає, як щось заболить - стогне тихенько, як душі тривожно стає - молиться.

Вона погано бачить, перенесла кілька операцій на обох очах. Грішми діти й онуки допомагали. Які ж вони молодці! Свою дорогу неньку і бабусю усім серцем люблять. А Марія Дмитрівна для них молоко в пляшках заморожує, сир і сметану збирає. Потроху консервує... У самої пенсія невеличка. Субсидію оформила.

Не любить зиму, а ще - коли в хаті холодно. Піч топить і згадує пережите. Подруги її вже давно на тому світі. Правда, вісімдесятивось-мирічна Галина ще ряст топче. До неї Марія Попружна щодня двері відчиняє. їсти несе, прибере, догляне... Ні дітей, ні онуків у довгожи-тельки немає. Добре, що в неї така подруга є!

P.S. Не знаю, чи є ще на світі такі люди, як Марія Дмитрівна Попружна?! Якщо є, то одиниці. Я дуже радію, що познайомилася з нею. Щирості її душі немає краю. Вона вся наповнена добром, великою любов’ю до праці. І скільки житиме, стільки й трудитиметься на землі, в хліві, біля печі.

Лариса Галета,"Деснянка" №29 (609) від 14 липня 2016

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.