Владислав Бондарук і не військовий, і не цивільний: каску не здав. А вона коштує 27 тисяч

35-річний старший сержант Владислав Бондарук із Горбового Куликівського району дев’ять місяців пробув на Сході, з жовтня 2015 року вже дома, а статусу учасника бойових дій і досі не має. Не здав каску, а вона коштує, як виявилося, 27 тисяч гривень.

«Дайте тенісні ракетки проти танків»

— Я пішов добровольцем, — розповідає Владислав Бондарук. — Було це в лютому 2015 року. Після строкової служби в інженерних військах залишився на контракт. Тоді працював у зоні для довічно засуджених у Перехрестівці на Сумщині.

12 лютого прийшов у військкомат, 13 лютого виїхали на навчання на Рівненщину. Потрапив у 17 батальйон 57 окремої мотопіхотної бригади, Кіровоград. У військовому квитку три спеціальності: зв’язківець, кухар і механік-акумуляторник. У Рівному нас вчили на артилеристів. Чотири кілометри в один бік, чотири в інший. Подивимося на пушки: «Машка», «Дашка» і «Катька». і назад, на обід. Після — туди ж. Чи чого навчилися, а берці розтоптали, і на Схід. 6 березня вже був у Дзержинську Донецької області. 11-го заїхали на нульовий (крайній) блокпост у Майорськ. Ми з автоматами, а нам кажуть: «Зустрічайте танки». Кажу, дайте нам тенісні ракетки проти танків, навіщо ж автомати?

Усі дев’ять місяців з-під Горлівки не вилазив: Майорськ, Зайцеве (Донецька область).

Спочатку були проблеми з зарплатою. Фінансист з Кіровограда приїздив. Більше ніж на три дні не затримувався. Ми могли розстрілять, а списати на АТО... (Сміється)

Поранення: «У сепарів тепловізори, а у нас — моноклі»

— Спочатку був в артилерії, а в мене спина хвора. До начальства: не артилерист я, кажу. В розвідку, будь-куди, але не з важкою технікою. Взяли у розвідувально-диверсійну групу.

Ішли групою п’ять чоловік, вже смеркалося. Я перший, далі — снайпер, лікар, кулеметник і ще боєць. Вони спостерігали в тепловізор. У сепарів техніка хороша, не те що нам привозили, моноклі (оптичне скло для одного ока) якісь. Дивлюся — блиснуло щось. Зрозумів, що тепловізор. Підіймаю руку, щоб показати своїм «стоп», а противник вистрелив. Права долоня прошита. Зразу і в госпіталь не звертався, уже потім. Та палець так і лишився кривий (показує).

Було таке, що зайняли під Зайцевим нові позиції і пішли в село шукати магазин за три кілометри. А потрапили до сепарів. Це були місцеві. Нас двоє, їх четверо. Поговорили з ними за життя, вони нам із собою дали картоплі.

Двічі ледь не вбив ротного

— Як диверсійна група, часто міняли позиції. Опівночі повідомляють: «О третій ночі беремо своє все і змінюємо місце дислокації». Все — це бронежилет, каска. А чим їх тягти, краще консервів прихопити, бо їсти буде нічого. Броник важелезний, якщо стрибнути в ньому в окоп, то і ребра всі поламаєш. Навіщо він? А тягнеш. Спальний мішок, каремат і свій боєкомплект (чотири магазини, автомат, дві гранати). Коротше, повні кармани всього, ще й у кожного по пару банок тушонки. Усе протягав у зоні АТО, а тепер статусу учасника не можу отримати, бо в госпіталь із собою не потягнув.

Ротний, старший нульового блокпоста, не любив мене, бо я раз його ледь не зарізав, другий — ледь не застрелив. Він не попереджав, як ішов із сепарського боку. Я стою на посту, він чеше. Я з-за дерева: пальці склав і пух, наче вистрелив. Він упав. Попросив його — Антоне, попереджуй по рації. На другий раз він знов без попередження іде. Я з-за дерева і ніж до горла. Так він образився і перекинув мене на інший пост.

«Обіцяли премію, а дали направлення на ВЛК»

— 12 травня був жорстокий бій. По батальйону зразу — два «двохсотих» і дев’ять «трьохсотих». А я потрапив у госпіталь з виразкою і спинною грижею. Про проблеми зі здоров’ям я знав. Казав лікарям, що сильні антибіотики від спини треба капати разом з ліками, щоб не нашкодити виразці. Ніхто не слухав: тобі червону пілюлю, а тобі синю, увечері — навпаки. І від давлєнія, і від сотрясєнія, і від спини, і від виразки таблетки однакові.

Після госпіталю — знову на бойові позиції. Поки лікувався, речі були на блокпосту, тільки автомат ротний здав на склад. Два тижні після госпіталю без зброї був, а сепари підходили метрів на 50 від нас. Хоч палками чи камінням закидуй. Потім знайшов свого ротного, разом з ним забрав зі складу автомат.

Ми стояли між нашими і сепарами. Наша група — 11 чоловік. Три-чотири дні — і змінюємо вночі позицію. Убили снайпера. Нам обіцяли премію по п’ять тисяч за нього, а дали квитки і направлення в госпіталь у Київ. Хто ж тоді думав, що ми не повернемося на бойові позиції. Речі лишили на нульовому посту. Це був вересень. Зразу на ВЛК (військово-лікувальна комісія).

В іншій країні, може б, медалі дали, а нам оце так.

Зарплату отримав — і на Схід

— Поки я був удруге в госпіталі, наших вивели на другу лінію. Уже після мені казали, що можна було з ротним рапорт написати, мовляв, коли наші змінювали позицію, я був у госпіталі. Тепер той рапорт писати нема сенсу, а тоді ніхто не підказав. Речі, як казали мені хлопці, з блокпосту не забрали. Там покинули гнисти. Після ВПК мене комісували. Записали в епікризі: не придатний до служби у мирний час, обмежено придатний у воєнний.

Зразу після госпіталю з усіма паперами на руках я поїхав у Дзержинськ, де дислокувалася частина. Почали оформлювати документи. А мої ж особисті речі залишилися перед госпіталем на блокпосту. Поки шукав ротного, мені виписували папери на комісію. Тоді навіть не стояло питання: де бронежилет, каска? Та коли приїхав наступного разу, мене й спитали. А в першу поїздку зайшов медик і каже, що я не всі документи привіз. Треба повністю моя справа з госпіталю. Подзвонив туди. Лікар говорить, що ніколи не вимагали, але треба, так він перешле поштою. Буде це десь через днів п’ять - тиждень. Питаю в частині: що мені робити? Зараз поїду додому, ви мене подасте в розшук як дезертира. Був би автомат, пішов би поки постріляв.

Поїхав додому. Дочекався зарплати, знову на Схід. Сказали, що командування в селі, автобуси туди ходять раз у три доби. Знайшов таксиста, який за 300 гривень погодився відвезти. Хоча не кожен був готовий їхати туди, де стріляють. А
металевого аргументу, автомата, в руках нема, щоб швидше погодився [жартує).

Приїхав — ангар якийсь. Штабник каже, сам не знає, що, куди. І відправляють мене в Костянтинівку. Куди саме їхати — адреси не дають. Зідзвонився з військовими, вони під вечір довезли в штаб. А командира частини нема, він у столицю поїхав на три дні. Де мої документи з госпіталю — ніхто не знає. Ящики паперів навкруги. Ще й за не здані бронежилет, каску, спальник почали піднімати тему. (Вартість тільки втраченої каски — 27 тисяч гривень). Я вже дивися по Інтернету, щоб бувші у використанні купити. Каску знайшов за півтори тисячі,, спальник — 500-800 гривень. Та все це гроші. їх десь треба брати. Ще й на нову поїздку.

Ротний казав, що, по ідеї, всі речі списали.

Оце місяців два нікому не міг додзвонитися. Як там — то були командирами, а тепер кажуть, що вони дембелі і нічого не знають. А що мені робити? Здоров’я підкосилось. Зі спиртним зав’язав, бо «штори» падають конкретно.

Думав, після роботи на зоні до звичайного життя адаптуватися важко, але то були квіточки. Ягідки — після АТО. їду на велосипеді, корів хлопець жене. Батогом ударив, так я під паркан з велосипедом полетів — за звичкою.

Та образливіше за все, що тебе ніхто ні в що не ставить. Ти державі не потрібен.

Не можу стати на біржу, бо нема виписки про зарплату. Треба їхати до фінансиста на Кіровоград. Добре, що ми його не розстріляли тоді (сміється).

Знайти б номер комбата, щоб хоч запитати, куди мені поїхати? Де шукати документи і як отримати У БД?

— Ти один не отримав статусу учасника бойових дій?

— У 17 батальйоні таких багато.

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №26 (1573)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.