Маленькі герої великої війни, або Зброю в руки замість шкільного підручника

Жахливі події 1941-го тривожать пам’ять живих свідків тих кровопролитних та важких часів. Лише боротьба за Батьківщину та непереборний патріотизм українців, що, здається, передавався з материнським молоком, зміг перебороти фашистську несправедливість. Відомості про реальне, а не прикрашене радянською пропагандою партизанське підпілля пробиваються до суспільної свідомості майже так само натужно, як свого часу про Голодомор. Про своє важке дитинство зі зброєю в руках та дитячий ентузіазм під час війни нам розповіла жителька села Рудьківка, що на Бобровиччині, партизанка Софія Мартиненко.

Це неймовірно гостинна, усміхнена, з відмінним почуттям гумору, з блиском в очах і при цьому з бойовим характером жіночка. Саме цей характер і допоміг Софії Миколаївні зовсім юною пройти шляхами Великої Вітчизняної війни, не падати на життєвій дорозі від підніжок долі і у свої 88 – радіти життю й активно трудитися. Бачили б ви тільки, які порядки у неї в будинку, на подвір’ї і городі. І скрізь – квіти...



На війну йшла пліч-о-пліч з майбутнім чоловіком

Дитинство пані Софії нічим не відрізнялося від решти сільських дітей. Любляча мати, дбайливий і дещо суворий батько, молодша сестра та брат. До роботи дівчина була охоча. З юних років замість матері, яка мала поганий зір, ходила в колгосп на польові роботи. В школі вчилася на відмінно. Та закінчити вдалося лише п’ять класів, бо в село прийшов ворог.

«Коли розпочалася війна, батька змушували йти в поліцаї, а він тоді на залізниці вагонним майстром працював, – згадує Софія Миколаївна. – Кілька разів його начальство викликало. Відмовлявся. А останній раз то так побили, що він кілька днів з ліжка не вставав.

Потім якось вночі до двору під’їхали три підводи, тато вийшов на вулицю, а коли повернувся – наказав матері збирати дітей, найнеобхідніші речі, мовляв, йдемо в партизани. Найцікавіше, що поряд зі мною йшов хлопчина Іван, на кілька років старший за мене. Тоді ми ще були підлітками, наляканими війною, а через кілька років стали подружжям і навіть віджартовувалися, що лихо нас і поєднало».

Коли дісталися поста, Софію як найстаршу дитину із родини вирішили разом з батьком відправити в партизани. А матір з двома молодшими і рештою жінок з малими дітьми повели до лісу, де був облаштований барак, в якому вже жили люди.

«Наші люди дуже сильні духом. Вони ладні призвичаїтися до будь-яких умов. Здавалося б, війна, ліс, тимчасове поселення, землянки, а ми ще умудрялися там хліб пекти, – розповідає моя співрозмовниця. – Треба ж було щось їсти і дітей годувати. На війні швидко дорослішаєш...».



Минуло кілька днів, і юна дівчина взяла до рук зброю. Мадярський карабін став її вірним супутником в розвідці. Тата призначили начальником. З ним дівчина щодня й ходила на бойові завдання. Вони не давали німцям спокою ні вдень, ні вночі, змушуючи окупантів бути весь час насторожі. Партизани тримали фриців у страху в будь-якому окупованому куточку радянської землі. За всі роки війни німецькі батальйони так і не змогли знищити їхню мільйонну армію, в яку наші співвітчизники йшли подекуди ще будучи зовсім юними, як Софія.

«Важко було нашому народу протистояти проти такої мобілізованої сили, – говорить пані Софія. – У німців були танки, мотоцикли, спеціальні машини, а у нас – лише бідна піхота. Зброї та їжі ніколи не було у надлишку. Але нас рятували надія та патріотизм, ми завжди вірили, що зможемо вплинути на ситуацію, ми ж ще молоді».

Основним завданням юної партизанки було отримувати цінну розвідувальну інформацію, необхідну для перемоги над ворогом. І вона з цим добре справлялась, за що потім була нагороджена медаллю Жукова. Після звільнення Бобровиччини від фашистських загарбників Софія разом з батьками повернулася додому.

«В селі нас чекала неприємна звістка: нашого діда посадили у в’язницю за те, що ми пішли в партизани. А вже за кілька днів батьку прийшла повістка на фронт. Ми запрягли коня, і я повезла його до військомату. Коли сама поверталася додому, в серці аж щеміло, звикла бути весь час поряд з татом. Та, на щастя, вже за тиждень він повернувся додому, бо як працівник залізниці мав бронь. Війна безжально забрала мільйони життів за чотири виснажливі роки. Ми, молоді люди, отримали за цей час атестат зрілості. З нашої родини, дякувати Господу, всі лишилися живі, але скільки втрат було поряд – страшно навіть згадувати».

Найчастіше учасники війни надто скромні, щоб розповісти про свої подвиги, та й кому хочеться пам’ятати жахливу війну, душевні та фізичні рани, які не заживають уже понад 70 років. Так і Софія Миколаївна: до розмов дуже охоча, а про війну й досі згадує з якоюсь особливою обережністю…

Доньку заміж віддавав, як від серця відривав

Перемогу, яка прийшла сонячним світлим днем, люди зустрічали у різних місцях: у Німеччині, Румунії, Чехословаччині, Польщі… Але які схожі їх розповіді про цей незабутній день: тріумф, невимовна радість...



«Цей день для нас і досі особливий. Це як другий день народження, – зі сльозами на очах говорить моя співбесідниця. – Приємно, коли звідусіль ллються привітання, квіти і грає оркестр. Щороку нас не забуває вітати і Герой України Леонід Яковишин. До кожного ветерана особисто приїздять працівники із його господарства, привозять квіти, солодощі і матеріальну допомогу. А що нам стареньким ще треба... Увага і теплі слова».

Так вже склалася доля, що Софія Миколаївна у свої поважні роки лишилася сама. І чоловік, і син вже померли... Та у спогадах про родину у жіночки й досі сяють очі.

«Іван Семенович був дуже доброю і чуйною людиною. Недарма я його обрала. Навіть проти батька не побоялася піти. Тато тоді кричав на мене, мовляв, Сонька, ти маєш вчитися, а не бігати на побачення. А я була така закохана, що ні про яке навчання не могла думати. Та й Іван був наполегливий – всіх моїх залицяльників розігнав. Вона буде тільки моєю, грозився хлопцям. Так і сталося...».

Мати пані Софії – неймовірно мудра жінка, знайшла підхід до батька, вмовивши його не втручатися у стосунки закоханих. І у свій вісімнадцятий день народження наша героїня стала законною дружиною. Вже за рік у них з’явився синочок Василь. Родина була дружньою, підтримували один одного у всіх починаннях. Софія Миколаївна спочатку пішла працювати в колгосп, як і більшість дівчат її віку. Пізніше їздила в столицю на радіозавод, працювала і в Київському інституті клінічної медицини, і в Козельці на меліоративній станції. Словом, роботи ніколи не цуралася. За це була нагороджена медаллю «За трудову доблесть».

Нині ця відважна і сильна духом жінка живе спогадами, спогадами про щастя і біль, спогадами про родину, про війну... Зимовими вечорами вона співає пісень, а в теплу пору року до пізнього вечора порається на городі, біля квітів... Вона невтомна, працьовита і дуже душевна. Вона справжня!

Недарма Олександр Довженко колись записав у своєму щоденнику такі слова: «Велика і надзвичайна тема – українська жінка і війна. Хто виніс і винесе на своїх плечах найбільше лиха, жорстокості, ганьби, насильства? Українська мати, сестра, жінка, улюблена».

... Час віддаляє Велику Вітчизняну війну в історію. Та відстань у понад сім десятиріч ще яскравіше окреслює нетлінний подвиг захисника і визволителя України – солдата, партизана, підпільника. Гітлерівські окупанти нищили міста і села, вивозили наших людей у неволю, всюди сіяли смерть. А українські солдати мужньо йшли в кровавий, жорстокий і нерівний бій... З кожним роком стає все менше тих, кому ми маємо низенько вклонятися і красно дякувати за Перемогу. 9-го травня ми знову прийдемо до вічного вогню, адже ані рокам, ані століттям не стерти пам’ять про тих, хто пережив цю страшну війну, хто залишився в обіймах смерті, недоживши, недокохавши заради життя, заради майбутнього...

Сніжана Божок, тижневик «Чернігівщина» №18 (575)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.