Лютий холод. Справжня зима. А раптом — автівка зламалася? Чи заблукав? Чи в дорозі дальній замерз, як собака. Де зігрітися? Постукати в першу-ліпшу хату. Попросити погрітися. Може, пустять?
— А звідки ви? Не знаю, — усміхається на наше прохання пустити в будинок 56-річна Валентина Рекун з Петрового Чернігівського району.
За мить на порозі з’являється її 56-річний чоловік Віктор Петрович:
— Хто такі? Вам тільки погрітися? Ну. зайдіть погрійтеся. Не думайте, що ми боїмося.
— Ви знаєте, що зараз не пускають? Знаєте, скільки шахраїв ходить? — примовляє Валентина Михайлівна.
Господарі пропонують чай. Уже в теплій хаті зізнаємося, хто ми.
— Якби баба сама дома була, не пустила б. А зі мною вона не боїться. Я дід ще той! — жартує Віктор Рекун.
— У Моргуличах у двох хатах оце недавно шахрайки побували. В одній п’ять тисяч забрали. Молоді дівчата. Пристойно одягнені і взуті. Сказали, що по субсидії прийшли, — пояснює страх його дружина.
— А в нас гроші в банку лежать, — знову віджартовується Віктор Петрович і сідає до батареї плести рибальську сітку.
Валентина Михайлівна порається біля плити.
— Один раз пізно ввечері загавкав собака, — розповідає про життя над трасою жінка. — Я вийшла. А там молодиця, на циганку схожа, з дитям. Питає, чи не пустимо ми її переночувати. Я кажу: «У нас велика родина, діти з’їхалися. Нема де вас покласти». Вона: «А ми хоч де ляжемо». Не пустили. Сусіди розказували, що до них колись голий стукав.
— Якось автобус зупинився, а там чоловік двадцять циган, — пригадує і собі господар. — Літом це було. Говорили вони з бабою, а я вийшов — вони ноги в руки і за хвіртку. Правда, миска пропала і гриби. Бувало, що й уночі стукають. Узимку о третій ночі колись було. Я питаю, хто такі. Вони кажуть, що їдуть на похорон, вода треба. Двері відчинив. Ті води набрали і поїхали. Мені не страшно когось пускати, я мисливець, два ружжа маю.
— А мені страшно, — зізнається Валентина Рекун. — Один раз я попоралася і на печі лежу. Чоловік був у Чернігові. Дзвонить, що буде їхати гусавським автобусом. Тільки поговорили, як стук у двері. Я без задньої думки, біжу до дверей і відчиняю. І ні — подумати, що Вітя так швидко не приїде. На порозі стоїть хлопець. Із сумкою. Зразу в двері. Пропонував якісь пояси, масажери. Пройшли на кухню. Думаю, що робити? Кажу: «Давайте тихіше говорити, бо хазяїн телевізор дивиться. Як почує, що я кудись устряю, буде й вам і мені». А хлопець не йде. Я знов придумала: «Зараз запитаю у чоловіка, чи що купувати». Прокрила двері в спальню, сама з собою поговорила. Тоді до хлопця: «Дід проти. Давайте йти, бо, певно, встає». Хлопець не встиг ноги через поріг перекинути, я бігом двері закрила. І на замок.
— У нас у селі був збройний напад років п’ять тому, — відривається від сітки Віктор Рекун. — Перед Новим роком. Господиня прала. Зайшли чоловіки в масках. Сказали: життя або гроші. Вона спочатку подумала, жартують. Коли зрозуміла, що все серйозно, пішла в хату до свого чоловіка. Тоді направилася до шафи за грошима. Грабіжник слідкував очима за нею, а її чоловік вихопив обріз. Грабіжник з переляку вистрелив. Повилітали і вікна і рами. Злодюга втік.
— У баби-сусідки вкрали мобільний телефон і 70 гривень з гаманця, — додає хазяйка.
Валентина Михайлівна пригадує і позитивні епізоди:
— Побачила хлопчика класу шостого, котрий іде в бік Березни Менського району. Розпитала, куди він. Каже: «З дівчинкою познайомився. Іду з Чернігова до неї в Новгород-Сіверський». Я йому розказала, що від нас до Новгорода, як з Чернігова до Києва. Умовила повертатися додому, щоб мама не хвилювалася. Посадила на попутку, дала гроші, і він поїхав.
А то з Березни молодий чоловік пішки на Київ ішов. Наче, його дома ображали. Якби до Чернігова, дала б грошей на попутку, не раз давала люди їм. А до Києва — і дорогувато. Поговорили ми з хлопцем щиро. І він повернувся в Березну.
І діда з палицею пам'ятаю. Старий. Ішов з Чернігова у Щорський район до сестри. Приїхав з Росії. І оце на трьох додримбав до Петрового. А машини проїжджали повз. Просила діда заночувати в нас. Відмовився. До темної ночі ловила з ним машину. Таки піймала.
Рекуни переконані: страшно чи ні, а допомагати людям треба. Через те і нас пустили до хати.
Вікторія Товстоног, Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №4 (1551)
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.