Відновив храм і вивчив дружину

72-річна Катерина Коваленко із села Антонівка Варвинського району написала у «Вісник Ч» лист із розповіддю про подружжя — отця В’ячеслава і матушку Олену. Він — настоятель Покровського храму в Антонівці. Вона — фельдшер місцевої амбулаторії.


Отець В’ячеслав

Вклав півтора мільйона гривень

— Вклав у відбудову храму півтора мільйона гривень, — розповідає отець В’ячеслав. — Помагали прихожани. Бізнесмени з Прилук. Олег Мохкало, інші. Вони у Київ повиїжджали. Андрій Іванович Масло. Звідси родом, виїхав у Москву. «Цукровик» (сільськогосподарське підприємство) помагав. У храмі поштукатурили, пофарбували. Зробили вікна. Іконостас. Встановили купол. У цьому році зробили ганок, балясини (опорні стовпчики для сходів). А стіни цегляні, такі, що на віки.

Покровський храм збудований у XIX столітті. Звів його, кажуть, Володимир Тарновський. Рідний брат Василя Тарновського, котрий був власником помістя у Качанівці Ічнянського району. Храм уцілів у другу світову війну. Став зерноскладом, точком.

— Не страшно було братися?
— Коли зайшов перший раз у церкву, не знав, з чого і як починати. У мене у роду — будівельники. Дід плотникував, батько плотникував. Оцей іконостас удвох із батьком зробили. Можете повірити? Розклали долі і удвох складали. Дошку самі шліфували, фарбували у золото.
Скільки стройки пройшло через мої руки! — згадує. — Скільки дерева згрузив! Скільки тягали вантажів! Страшне діло. Згадую, так жахаюся. Усе треба було організувати. Фінанси — це добре. Але ж їх треба було використати. «На тобі гроші». А що з ними робить? Треба в першу чергу бригаду шукати. їздиш, шукаєш бригаду. Потрібен ліс. Домовляєшся з лісником, купляєш. Перевозка. Нагружает, згружаєш. Треба будівельників погодувати і з житлом питання вирішити. Почалася стройка. Цемент закінчився, треба домовлятися. Гроші закінчилися. Треба просить.

— Хто у вас заступником був?
— Нема. Я сам собі режисер. Руками також працював. Штукатурити навчився. Прийшов, хлопці роблять. І самому ж інтересно. «Хлопці, давайте і я». Три тисячі шістсот квадратів треба ж поштукатурити. Вони мене поправили раз, другий, а потім і поправляти вже не доводилося.

Отець В’ячеслав — четвертий священик у Покровському храмі.

— Я відразу налаштувався тут залишатися. Вісімдесят кілометрів рівно від мого двора в Антонівці до батькового у Дорогинці Ічнянського району. Я дома, у себе, на своїй землі.

«Ремонт храму — це половина тієї роботи, що з дітьми»

Матушка Олена два роки працює фельдшером у Антонівській амбулаторії. Закінчила Ніжинський медичний коледж. Поки вчилася, отець В’ячеслав із двома чадами справлявся сам.

— О, це було, звичайно... — береться отець В’ячеслав, сміючись, за голову. — Ремонт храму — це половина тієї роботи, що з дітьми. Одне у садок, одне у школу. Насті було шість, Максиму вісім. Справлявся. Якщо на службу, раніше вставали, сюди приходили, гуляли зі мною. Непросто було. Але я хотів, щоб дружина отримала освіту.


Покровський храм у Антонівці

Приїжджала на вихідні, одяг наготовлювала на тиждень. Стопочками складала. На понеділок одні колготки, на вівторок інші. У понеділок подивився — чисті колготки, можна ще день походити, — сміється. — А було таке, що прийде зі школи — у шовковиці. Друге прийде з садочка — у шовковиці.

— Їсти хто готував?
— До середи — борщ, що у вихідні дружина зварила. У середу я ставав біля плити.

— У Ніжині дуже скучала за сім’єю, — доповнює матушка Олена. — Я там, а серце й душа — тут. Щодня зідзвонювалися. Довіряла батюшці. Діти хворіли — сам справлявся. Дуже важко мені було. Враження — ніби якийсь сон закінчився. Важко ще й тому, що я старанно вчилася, знала, що у моїй професії промахів не має бути.

— Промахи можуть бути тільки в одній професії — у батюшки. Покійник не встане, — сміється отець В’ячеслав.



— Не шкодували, що вивчили дружину?
— Інколи думає, мабуть: «Добре, що вивчилась». А інколи: «Нащо ти мене вивчив? Тепер поспати не можна». Бо вночі викликають. Взявся за гуж, не кажи, що не дюж. І мені важко було. Нагодувати дітей, помити на ніч, поколихати.

— Скільки колискових вивчили?
— Жодної. Коли починаю колихати, засинаю.

— Як же вкладали спати?
— По-суворовськи. «Рота, отбой».

«Наче із бандита в міліціонери, еге?»

Отець В’ячеслав у Київську семінарію прийшов після Київського суворовського училища (Київського військового ліцею імені Івана Богуна).

— Наче із бандита в міліціонери, еге? — сміється. — Чи навпаки.

— Які екзамени здавали, вступаючи в семінарію?
— Ого! Молитви — десь тридцять треба знати. Євангельські історії. Інше, по Біблії. Можуть нічого не запитати, а поцікавляться: «Чого ти сюди прийшов»?

— Дружину шукали довго?
— Ні. Одружився, коли вчився у семінарії, на останньому курсі. Дружина із самої Ічні, я із Дорогинки. Согласилася, і всьо. Знала, на що йде.

«Да яка ж я сваха, якзятаяще не бачила!»

— Лена вчилася на лаборанта в Ічні, — говорить мати Олени Галина. — Пішла на заготзерно робить. Рік проробила. Сусідка каже: «Знаєш, що, Галю, давай Лену висватаємо за батюшку».

Пішли до них додому. Донька старша пішла, сусідка повела. Вони чекали.

Лена у баби у Дорогинці пожила, він їздив до неї. А ми із майбутніми сватами родичатися стали. Згадую, пішла я на кладовище. А сват (майбутній) до мене: «Свахо, свахо!» Да яка ж я сваха, як зятя я ще не бачила!

Вони хотіли, щоб В’ячеслав із Оленою одружилися. Треба ж ставати на престол (тобто після навчання ставати священиком), а він все дівчину вибрати не може.

Вони з Оленою 11 років у шлюбі живуть. Вона предана йому. Хоча бути матушкою непросто.

— Обмеження, у першу чергу, в одязі, — відмічає отець В’ячеслав. — Джинси носила. А тут хоп — уже не можна. Фарбуватися — не можна. Пости. Двісті днів поста із 365.

— Багато людей не вірять, що священики постів дотримуються, і я також не вірю.
— Я особисто дотримуюся.

«Якщо поцарапали душу, фельдшер не вилікує»

— Обдумано у село повернувся, — розказує отець В’ячеслав. — Я не хотів у Києві жити. Не люблю города. Від нього голова болить. У мене тут господарство. Є і поросята, і кури, і качки — все є. Семеро поросят чорних. І білі були. Сорок сотих городу. Качок було 10 чи 15. Я вже не хочу їх тримати. їдять більше, ніж кури-бройлери. І скубти важко, — сміється.

У Антонівці десять років настоятелем храму. Похоронів було майже 600. Вінчань багато. В основному вінчаються приїжджі. Гарний храм. Гостей багато поміщається всередині (в Інтернеті порахували, що чотири тисячі чоловік. — Авт.). І не жарко.

— Що у службі найважче? Важко слухати, як сповідаються?
— Не всі ж відразу сповідаються, — усміхається. — На одному тижні чоловіки два-три. Слухаєш, даєш пораду. Вчишся в інших священиків, сам розумієш щось. Люди приходять з душевними ранами. Якщо поцарапали душу, фельдшер не вилікує.

Тамара Кравченко, тижневик «Вісник Ч» №36 (1530)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.