Івасенки-Леончук живуть міцною родиною: чоловік, дружина, син і… ще одна дружина

41-річний Микола Івасенко з Чорнотичів Сосницького району від нового року має дві дружини: законну та цивільну. Із законною разом прожили 16 років, у них син, котрий збирається до 11 класу. З цивільною, як запевняє сама жінка, у них кохання.

Цю ситуацію обговорюють і в Чорнотичах, і в Бутівці (звідти родом молода дружина). Люди ніяк не второпають — як це так, не криючись, завести собі коханку. Ще й до дружини і сина привезти?

Жителі Чорнотичів, котрі вхожі у двір Івасенків, розповідають, що працюють обидві дружини нарівно: одна підлогу миє, інша — їсти готує. Між собою розмовляють, та небагато. Називають одна одну по імені (а не «стерво» і «гадина»). Говорять, що Микола своїм «гаремом» пишається. Тільки переживає, що скоро всі так жити почнуть, він буде не один «щасливець з двома молодицями». А ще пригадують, що и батько Івасенка також хоч недовго, та жив з двома жінками: мав законну дружину і привіз нову з Донбасу, куди возив на продаж картоплю. Потім з офіційною дружиною розлучився і щасливо зажив з донбасівкою.




«Жінка – я одна, а інша – то так»

У чималому дворі Івасенків спокійно. І чисто. Тявкають два невеличких песики. Охороняють два мотоцикли, господарство. Миколи Івасенка вдома нема. Його 16-річний син спить. Офіційна дружина Наталя няньчить племінницю. Цивільну дружину Вікторію Леончук Микола на декілька днів відвіз у рідну Бутівку (за 30 кілометрів від Чорнотичів).

— Миколи нема, — говорить 34-річна Наталя, панькаючи племінницю на руках.

Жінка приємної зовнішності, охайна, доглянута. І не віриться, що таку можна на когось проміняти.

— Мій чоловік волонтер, — хвалиться заслугами Миколи законна дружина. — З грудня у зону АТО возить продукти. Оце вже восьмий раз у дорозі. Возить хлопцям бурки, одяг, матраци, продукти.

— Кажуть, Микола Михайлович живе з двома жінками.
— Жінка — я одна, а інша — то так, — знизує плечима Наталя. — Капець. Це тимчасове явище. Поки живемо так.

— Я бачу, вам не дуже подобається життя втрьох.
— Ну, чи я сама шістнадцять років пробула, чи тепер? — небагатослівна законна.

— Чого друга жінка з вами живе, їй нема де?
— Є. У неї і чоловік цивільний є. Дітей вона не має. Про усю цю ситуацію нічого й казати не хочу. Наболіле питання. Зараз Микола сам поїхав у зону АТО, її відвіз додому. Попервах він боявся, раптом я що-небудь їй зроблю. А це просто повіз додому. По селу розмов — оце зараз тільки нас і полощуть усі.

— А нова жінка спить окремо?
— Ага, — обурено киває головою Наталя. — Це всіх цікавить.

— Як ви терпите?
— Дурна, як пробка, — знову сердиться жінка, — що зразу голову не відсікла, як привів.

«Людина мене полюбила»

24 річна Вікторія Леончук більш говірка. Про своє кохання до Миколи говорить, не криючись. І в хату до законної Миколиної дружини та сина переїхала все через ту любов.

У Бутівці у Віки є невеличка хата. Та там Вікторію не знайти, вона в бабусі.

Віка допомагає бабі по господарству. Трохи скуйовджена, заклопотана. Разом з бабою напекли кексів і булочок. У хаті приємно пахне кавою.

— З Миколою познайомилися в магазині у Бутівці, — розповідає Миколина друга. — Випадково.

— Він красивий чоловік?
— Раз сподобався, значить, гарний, — червоніє Вікторія. — Як познайомилися, зразу почалося просто спілкування. А потім само собою якось пішло. Людина полюбила мене.

— Як живеться з Миколою та його дружиною?
— Важкувато. З Наташею лаятися я не бачу сенсу. Мо’, вона й бачить, я ні. Не знаю, що в Миколи з жінкою сталося до мене. В їх життя не лізу. Раз Микола, як кажуть, вирішив піти наліво, значить, не все ладилось.

— З Наталею говорите?
— Звичайно, а як? Я інакше не вмію. Деякі люди розлучаються і лаються, а я не така. Я і зі своїм колишнім чоловіком розмовляю. Зідзвонюємося.

У попередньому цивільному шлюбі з Сергієм я прожила вісім років. Діток не нажили. З цим у нас були великі проблеми.

Життя Вікторії, як кажуть у Бутівці та й сама дівчина не заперечує, було не з простих. Вихованням її та молодшої сестри Насті займалися, здебільшого, бабуся і дідусь. Батьки розлучилися. Мама заробляла гроші. Вона вийшла заміж дуже молодою, ще в десятому класі, як завагітніла Вікою. Освіту не здобула, працювала на чорних роботах.

Після школи Вікторія вступила в залізничне училище у Чернігові. Закінчила, та роботу за професією (провідник або чергова по станції) не знайшла. Повернулася в Бутівку.

— Два роки їздила в пошуках роботи, — бідкається Віка. — Пороги кабінетів оббивала. Та кругом була одна відповідь: «Ми вам подзвонимо». Так і по сьогоднішній день дзвінка жду.

Від тата ніколи допомоги не було.

— Цікавився дітьми тільки на словах, грошима не помагав, — говорить дівчина.

Як повернулася Віка в Бутівку, разом з Сергієм, колишнім цивільним чоловіком, завели господарство: три корови, коня, тридцять штук свиней-в’єтнамок, качок.

— Баба ще кричала, щоб бичка завели, — пригадує Віка. — Тяжко було. А виходу ж не мали — гроші треба. Вставала о пів на п’яту - о п’ятій. І до пізнього вечора коло господарства крутилася. А тоді з Миколою познайомилася.

— А як ви спите — утрьох?
— То дурниці. Нікого не слухайте. Ліжко не спільне на трьох. Спільна житлова площа і господарство. Як привів мене Микола, я ж не можу гулять, нічого не робити! Усе, що Наташа робить, — і я разом з нею. Сапання, так сапання, їсти готувати — так готувати. Прибираємо разом, консервуємо. Наташа більше знає, що Микола з сином люблять, то я ж у неї вчуся.

Сергій і досі живе в хаті Вікторії в Бутівці.

— Серьожа зараз працює на підприємця в Сосниці, — говорить Віка. — На вихідні приїжджає у Бутівку і живе в моїй хаті. Ми його не ображаємо, і він задоволений, і нам нічого від того поганого.

Бабуся Вікторії як напече смакоти, несе в торбинці і колишньому зятеві. Вікторія контролює телефоном: «Бабо, а ви Серьожі віднесли їсти?». На Великдень склали йому цілий кошик смаколиків.

— Це баба робила. Бо вже Новий рік я зустрічала у Миколи. Потім повернулася на трохи додому. І знову до Миколи.

— Як плануєте жити далі?
— Хлопець Миколи і Наташі в одинадцятий клас іде, треба довчити в школі, а тоді й далі якось треба вчить. Слід збирати гроші. Він же не винен, що у тата з мамою життя не склалося. А що далі — не знаю. Живемо, наче, у взаєморозумінні.

Цього року Микола з обома жінками і сином їздили на море, під Одесу.

— Усі родиною, — говорить Віка. — Ще й мою сестру Настю в Одесі зустріли, бо вона туди на навчання поїхала. Хоч були не в самій Одесі, та в місто гумору з’їздили, бо я хотіла побачити. Ніколи там не була. На зворотному шляху заїздили в Межигір’я під Київ. Усі люди бувають, знають, що там і як, і ми захотіли. До цього літа я майже ніде не була, навіть на Майдані в Києві. І туди мене звозили. Сподобалося. Може, Микола з Наташею де й більше бували, та я ні. Цього літа душу відвела.

— Раптом Микола з Наталею розлучаться, як майно ділити?
— Усе, що вони нажили разом, — то їхнє, синове. Вони працювали ціле життя, нажили два трактори, дві машини. Микола береться за будь-яку роботу. І Наташа не гуляє. От і цього року тільки картоплі шість з половиною гектарів посадили. Так за рахунок цього вони й живуть.
По весні гусей вилуплювали на продаж. На море ж треба за якісь гроші було їхати (радіє). По осені також треба за якісь гроші жити — от картопля на продаж і піде. Дитя за щось треба ростити. Тому працюємо по господарству всі.
Із сином Миколи і Наташі я спільну мову знайшла. Він, наприклад, добре розуміється на інтернетівських штучках і мені допомагає. Я свого часу не мала можливості розібратися в комп’ютері. Не лаємося з хлопцем.

— Микола з Наташею спілкуються між собою?
— Звичайно. А чого ні? Все-таки 16 років разом прожили. Один одного ображати —- навіщо. Може, і виникають суперечки по господарству, та вони у всіх є.

— Твій колишній і нинішній цивільні чоловіки між собою схожі?
— Сергій більше подібний з Наташею, — усміхається Віка. — Миколі все треба, кудись поспішає, щось робить, клопочеться, заробляє. Сергій — спокійний, поступливий. Грандіозного йому нічого не треба. Поки жили разом: є чим господарство годувати — добре, на хліб вистачає — ще краще. До будь-якого рішення його треба було підвести, часом навіть добряче підштовхувати.

— Як Сергій відреагував, що в тебе тепер новий чоловік?
— Одразу не дуже зрадів. Якщо ми з Наталею між собою спілкуємося, то Сергій з Миколою не говорять один з одним. Мені казав: «Вибрала ти собі такого чоловіка, то вибрала. Все одно будемо спілкуватися з тобою». А я й не проти. Як доля склалася, так нехай і буде. Бабуся так говорить. І, як Микола їде на Схід, перед іконами молиться, щоб живим-здоровим додому повернувся.

* * *

Микола Івасенко про своє життя з двома жінками говорити не хоче.

— Про поїздки в зону АТО — скільки завгодно. А особисте — то особисте, — сказав телефоном.

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №34 (1528)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.